ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 листопада 2023 рокуЛьвівСправа № 460/45254/22 пров. № А/857/10780/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Гуляка В.В., Шевчук С.М.
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 19 травня 2023 року (ухвалене головуючою-суддею Поліщук О.В. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинення певних дій,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - ГУ ПФУ в Рівненській області, відповідач-1), ГУ ПФУ у Вінницькій області (далі - відповідач-2), в якому просив визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ в Рівненській області щодо призначення йому пенсії за віком, починаючи з 05.01.2022 відповідно до поданої заяви за призначенням/перерахунком пенсії від 05.01.2022 та доданих до неї документів та зобов'язати ГУ ПФУ в Рівненській області призначити йому вказану пенсію, починаючи з 05.01.2022.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 19.05.2023 позовні вимоги були задоволені повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ГУ ПФУ в Рівненській області подало апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи про місце проживання (реєстрації особи). Проте, відповідно до долученого паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого 17.02.1998, відомості про місце проживання (реєстрації) позивача після 22.04.2019 відсутні. Вказує, що позивач знятий з реєстрації виконавчим комітетом Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області. Тому пенсійним органом правомірно відмовлено у призначенні позивачу пенсії за віком у зв'язку з відсутністю відомостей про місце проживання (реєстрації).
Позивач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що 05.01.2022 ОСОБА_1 звернувся до ГУ ПФУ в Рівненській області із заявою про призначення йому пенсії за віком, до якої додав документи про страховий стаж.
Рішенням ГУ ПФУ у Вінницькій області №172850013939 від 11.01.2022 позивачу було відмовлено у призначенні пенсії за віком з підстав відсутності відомостей про реєстрацію місця проживання на території України. При цьому вказано, що страховий стаж позивача складає 35 років.
Вважаючи протиправним оспорюване рішення, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем дотримано як порядок звернення до Пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком, так і надано усі необхідні для цього документи. Проте, ГУ ПФУ у Вінницькій області, приймаючи оспорюване рішення, протиправно зазначило про необхідність подання доказів реєстрації місця проживання в Україні.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У статтях 1, 3, 8 Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права.
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22, 64).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України №137-V від 14.09.2006, яка набрала чинності з 01.0.2007 (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (п.23 ч.1). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині 1 Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Статтею 46 Конституції України кожному громадянину гарантується право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, колегія суддів зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Поряд з цим, відповідно до п.6 ч.1 ст.92 Конституції України, виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Порядок нарахування та виплати пенсії визначено Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058) та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування №16/98-ВР від 14.01.1998, право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно п.1 ч.1, ч.4 ст.8 Закону №1058, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи новедені вище норми, колегія суддів вважає, що за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01.10.2019 по справі №804/3646/18, від 30.01.2020 по справі №489/5194/16-а, від 30.09.2021 по справі №540/4060/20, які в силу положень ч.5 ст.242 КАС України мають бути враховані при розгляді цієї справи.
З матеріалів справи видно, що підставою для відмови позивачу у призначенні пенсії слугувало не підтвердження ним місце проживання (реєстрації) на території України, як це передбачено Законом №1058 та Порядком надання документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до цього Закону, затвердженого постановою Правління ПФУ №22-1 від 25.11.2005 (далі - Порядок №22-1).
У той же час, колегія суддів звертає увагу, що згідно ч.2 ст.2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” №1382-IV від 11.12.2003 (далі - Закон №1382), реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
У статті 24 Конституції України закріплено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Конституційний Суд України у Рішенні №25-рп/2009 від 07.10.2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 п.2 ч.1 ст.49, друге речення ст.51 Закону №1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
Як зазначено у Рішенні №25-рп/2009 вищевказаними нормами Закону №1058 держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини”, суди застосовують Конвенцію та ЄСПЛ як джерела права.
У рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у подібних правовідносинах у постанові від 16.04.2020 по справі №212/4165/17.
Як вбачається із матеріалів справи, у паспорті громадянина України Серія НОМЕР_1 , виданого позивачу 17.02.1998 Рівненським МВ УМВС України в Рівненській області зазначено, що ОСОБА_1 знятий з реєстрації місця проживання виконкомом Здолбунівської міської ради Рівненської області у зв'язку з оформленням виїзду на постійне місце проживання в Федеративну республіку Німеччина.
З приводу цього, суд першої інстанції слушно зауважив, що незалежно від факту проживання позивача в Федеративній республіці Німеччина, він вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення.
При цьому, колегія суддів зазначає, що відомості щодо виходу з громадянства України у матеріалах справи відсутні.
Отже, позивачем підтверджено громадянство України, яке не було припинено з підстав, встановлених Законом України “Про громадянство”.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що обставини, на які послався у своїй відповіді на заяву позивача про призначення пенсії відповідач, не можуть слугувати підставою для відмови у призначенні такої.
Відповідно до ч.1-3 ст.44 Закону №1058, заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Заява про призначення пенсії за віком може бути подана застрахованою особою не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.
Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.45 Закону №1058, пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Згідно ч.5 ст.45 Закону №1058, документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Судом встановлено, що згідно рішення відповідача-2 №172850013939 від 11.01.2022, єдиною підставою для відмови у призначенні позивачу пенсії був факт відсутності зареєстрованого місця проживання в Україні.
При цьому, сторонами не заперечується факт наявності у позивача мінімального страхового стажу, необхідного для призначення йому пенсії.
Отже, позивачем дотримано як порядок звернення до Пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком, так і надано усі необхідні для цього документи.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про протиправність рішення ГУ ПФУ у Вінницькій області №172850013939 від 11.01.2022 про відмову у призначенні позивачу пенсії за віком у зв'язку з відсутністю документів щодо підтвердження місця реєстрації, передбаченого п.2.22 Порядку №22-1.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність захисту порушених прав та інтересів у спосіб визнання протиправним та скасування оспорюваного рішення, а не визнання протиправною бездіяльності пенсійного органу та з метою відновлення порушених прав, свобод та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду необхідно зобов'язати відповідача-1 призначити позивачу пенсію за віком починаючи з 05.01.2022 відповідно до поданої заяви за призначенням/перерахунком пенсії від 05.01.2022.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 19 травня 2023 року по справі №460/45254/22 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді В. В. Гуляк
С. М. Шевчук