ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 320/9651/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Лисенко В.І., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 листопада 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.,
при секретарі Литвин С.В.
за участю:
представників позивача: Скуби М.М., Цимбалюка М.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича на рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 травня 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича, третя особа: приватний виконавець виконавчого округу Київської області Микитин Оксана Степанівна про визнання протиправною та скасування постанови, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича (далі по тексту - відповідач, приватний виконавець Говоров П.В.) в якому просив:
- визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення з боржника основної винагороди у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 видану 16.06.2020 приватним виконавцем Говоровим П.В. про стягнення з ОСОБА_1 винагороди у розмірі 8 840,01 Євро та 355,41 грн.
- стягнути з приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова П.В. судові витрати на правову допомогу в розмірі 10 000 грн.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 30 травня 2023 року значений позов задоволено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представників позивача, які з'явилися у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 16.06.2020 року приватним виконавцем Говоровим П.В., на підставі виконавчого листа № 373/2334/15-ц від 10.02.2016 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованості в сумі 2 081 299,27 грн., винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 (далі по тексту - ВП № НОМЕР_1).
Одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, приватним виконавцем Говоровим П.В. було винесено постанову у ВП № НОМЕР_1 про стягнення основної винагороди від 16.06.2020 року у розмірі 10% суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом, а саме: - 8 840,01 Євро та 355, 41 грн. (далі по тексту - оскаржувана постанова).
16.06.2020 приватним виконавцем Говоровим П.В. направлено запити до державних реєстрів та накладено арешти, після чого більше двох років у виконавчому провадженні не здійснювались жодні виконавчі дії.
У зв'язку з поданням стягувачем заяви від 25 листопада 2022 року про повернення виконавчого документа без виконання, приватним виконавцем винесено постанову від 25.11.2022 про повернення виконавчого документа стягувачу, на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Під час примусового виконання виконавчого листа Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області № 373/2334/15-ц від 10.02.2016, вжиті приватними виконавцями заходи не призвели до будь-якого виконання у примусовому порядку виконавчого документа, у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, тобто виконавцями фактично не стягнуто жодної частини боргу.
Вважаючи оскаржувану постанову протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, а вжиті приватним виконавцем заходи не призвели до будь-якого виконання у примусовому порядку виконавчого документа, то підстави для стягнення з позивача основної винагороди відсутні.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Спеціальними законами, що визначають умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі Закон №1404-VIII) та Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» №1403-VIII (далі Закон №1403-VIII) (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ст. 1 Закону України №1404-VIII виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 13 Закону № 1404-VIII).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (частини 1-2 статті 18 Закону № 1404-VIII).
Частина перша статті 5 Закону №1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону.
Відповідно до статті 1 Закону №1403-VIII, примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.
Частиною першою статті 31 Закону №1403-VIII визначено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.
Відповідно до частин 2-4 статті 31 Закону №1403-VIII, винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.
Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді:
1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру;
2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Частина 5 статті 31 Закону №1403-VIII передбачає, що, якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення (частина шоста статті 31 Закону №1403-VIII).
Відповідно до частини 7 статті 31 Закону №1403-VIII, приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року №643 «Про затвердження Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця» (далі - Порядок №643).
Відповідно до пункту 19 Порядку №643, приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Виходячи з аналізу наведених норм у їх сукупності, постанова про стягнення основної винагороди приватного виконавця виноситься одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, однак, підставою отримання приватним виконавцем основної винагороди є фактичне виконання (повне або часткове) виконавчого документа, а сума основної винагороди визначається у відсотках до стягнутої суми.
Таким чином, постанова про стягнення основної винагороди має визначати суму основної винагороди у розмірі 10 відсотків від суми, що підлягає стягненню, та яка заявлена у виконавчому документі, пред'явленому до виконання, оскільки виноситься одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, та приватний виконавець на момент відкриття виконавчого провадження не володіє інформацією стосовно подальшого фактичного стягнення суми коштів та їх розміру. Реалізується у випадку виконання виконавчого провадження приватним виконавцем.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08.02.2023 року по справі № 160/26568/21.
Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, що в межах ВП № НОМЕР_1 приватним виконавцем Говоровим П.В. здійснено наступні дії: направлено запити до державних реєстрів та накладено арешти, після чого більше двох років у виконавчому провадженні не здійснювались жодні виконавчі дії.
Крім того, під час примусового виконання виконавчого листа Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області № 373/2334/15-ц від 10.02.2016, вжиті приватними виконавцями заходи не призвели до будь-якого виконання у примусовому порядку виконавчого документа.
У зв'язку з поданням стягувачем заяви від 25.11.2022 року про повернення виконавчого документа без виконання, приватним виконавцем винесено постанову від 25.11.2022 про повернення виконавчого документа стягувачу, на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», тобто будь-якого виконання у примусовому порядку виконавчого документа не відбулося.
Відтак, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що приватними виконавцями, ані Говоровим П.В., ані Микитин О.С., якій передано матеріали виконавчого провадження, в межах ВП № НОМЕР_1, фактично не стягнуто жодної частини боргу.
Частиною сьомою статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачений обов'язок приватного виконавця виносити одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, у якій має бути наведено розрахунок та зазначено порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Зі встановлених у справі обставин вбачається, що оскаржувана постанова має розрахунок основної винагороди приватного виконавця - 10% від суми, що визначена у виконавчому документі, та становить 8840,01 Євро та 355,41 грн.
Тобто, вказана постанова була винесена у відповідності та на виконання частини 7 статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», разом з тим, сума основної винагороди, визначена приватним виконавцем у постанові про її стягнення, яка винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є винагородою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання виконавчого провадження у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа.
Так, згідно з пунктом 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами, які підлягають примусовому виконанню в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження».
Отже, саме лише існування такої постанови, винесеної одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не означає безумовного та гарантованого стягнення основної винагороди, не надає права приватному виконавцю стягувати визначену ним суму без здійснення фактичних дій з виконання судового рішення.
Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 03 березня 2020 у справі №260/801/19, від 28 жовтня 2020 у справі № 640/13697/19, від 21 січня 2021 року у справі № 160/5321/20, від 27 квітня 2021 року у справі № 580/3444/20, від 11 серпня 2021 року у справі № 500/2190/18 з приводу цього питання.
Так, Верховний Суд зазначив, що право на стягнення суми основної винагороди, визначеної у постанові про стягнення основної винагороди, залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
Стягнення основної винагороди приватного виконавця за рішеннями майнового характеру вже після завершення виконавчого провадження (в тому числі в разі повернення виконавчого документа стягувачу або закінчення виконавчого провадження) за умови, що стягнення за рішенням фактично не відбулося, є неможливим в силу положень статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункту 19 Порядку, оскільки приватний виконавець зобов'язаний вирахувати розмір основної винагороди пропорційно від фактично стягнутої суми.
Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання протиправною та скасування оскаржуваної постанови від 16.06.2020 року у ВП № НОМЕР_1 про стягнення основної винагороди приватним виконавцем Говоровим П.В. з ОСОБА_1 у розмірі 8 840,01 Євро та 355,41 грн.
Таким чином, суд апеляційної інстанції доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо визнання протиправною та скасування оскаржуваної постанови.
В частині стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн., колегія суддів апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, оскільки витрати є співмірними.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
У зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Правовими положеннями ч. 1 ст. 272 КАС України регламентовано, що судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтями 273, 275-277, 280, 282, пунктами 5 та 6 частини першої статті 283, статтями 286-288 цього Кодексу, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст.ст. 242, 272, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 травня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає відповідно до ч. 3 ст. 272 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 21.11.2023 року