ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
15 листопада 2023 року (об 14 год. 50 хв.)Справа № 280/8040/23 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді Артоуз О.О.,
за участю секретаря Власюк В.І.,
позивача ОСОБА_1
представника позивача Щербини Є.Є.
представника відповідача Ломако Є.О.
розглянув за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) до Фонду Державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9, ЄДРПОУ 00032945) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку,
ВСТАНОВИВ:
28 вересня 2023 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Фонду Державного майна України (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, в якій позивач просить суд:
визнати протиправним та скасувати наказ Фонду державного майна України № 192-р від 21.08.2023, на підставі якого ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву;
поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву;
стягнути з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу;
рішення суду в частині поновлення позивача на посаді, а також в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, допустити до негайного виконання.
Позовну заяву мотивовано тим, що наказом Фонду державного майна України №192-р від 21.08.2023 позивача на підставі п. 8 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», ч. 3 ст. 1 та п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», враховуючи службову записку Управління запобігання та виявлення корупції від 18.08.2023 № 53-3-234 та лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 18.08.2023 № 30-11/5454, звільнено з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву у перший робочий день після закінчення відпустки 11 вересня 2023 року. Наказ підписано в.о. голови Фонду державного майна України Денисом Шугалій. Позивач вважає наказ Фонду державного майна України № 192-р від 21.08.2023 протиправним та таким, який підлягає скасуванню. Так, в порушення норм ст. 6 Закону України «Про Фонд державного майна України» оскаржуваний наказ підписано не уповноваженою на це особою - в.о. Голови Фонду державного майна, а не керівником апарату Фонду державного майна України. Також, починаючи з 09.09.2023 (в тому числі і 11.09.2023), позивач знаходилась на лікарняному у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю. Разом з тим відсутні будь які докази того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто застосування до позивача підстав визначених п. 8 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», ч. 3 ст. 1 та п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» у наказі № 192-р від 21.08.2023 є протиправним. Також, в силу вимог Закону України «Про очищення влади» підставою для звільнення позивача може бути лише висновок Державної податкової служби України (Державної фіскальної служби) або Фонду державного майна України, який повинен бути складений відповідно до норм Закону України «Про очищення влади» та положень постанови Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №563 «Деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади». Відповідач же при прийнятті наказу № 192-р від 21.08.2023 послався лише на службову записку Управління запобігання та виявлення корупції від 18.08.2023 № 53-3-234 та лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 18.08.2023 № 30-11/5454, що є беззаперечним порушенням норм Закону при застосуванні звільнення на підставі п. 8 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», Закону України «Про очищення влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №563 «Деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади». При прийнятті наказу про звільнення, відповідач порушив принцип дотримання індивідуального характеру застосування відповідальності та процедуру, яка встановлена Законом України «Про очищення влади» та постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №563 «Деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади», в наслідок чого були реально порушені права та охоронювані законом інтереси позивача, що є підставою для задоволення позовних вимог по справі.
Ухвалою суду від 28.09.2023 відмовлено у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 03.10.2023 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду: доказів сплати судового збору за подання позовної заяви в сумі 1 073 грн. 60 коп.
09 жовтня 2023 року до суду надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви та докази сплати судового збору.
Ухвалою судді від 16.10.2023 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання на 07 листопада 2023 року о/об 11:30 год.
26 жовтня 2023 року позивачем надано до суду заяву про уточнення позовних вимог згідно якої позивач просить суд:
визнати протиправним та скасувати наказ Фонду державного майна України №192-р від 21.08.2023 року зі змінами внесеними наказом № 222-р від 11.09.2023, на підставі якого ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву;
поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву;
стягнути з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу;
рішення суду в частині поновлення позивача на посаді, а також в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, допустити до негайного виконання.
27 жовтня 2023 року судом відмовлено позивачу у задоволенні заяви про забезпечення позову.
На адресу суду 03.11.2023 засобами поштового зв'язку надійшов відзив Фонду Державного майна України на позовну заяву. Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що 14.08.2023 до Фонду державного майна України надійшов запит на інформацію ОСОБА_3 від 11.08.2023 щодо правових підстав перебування на посаді заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву ОСОБА_1 , враховуючи постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 08.06.2023 у справі №808/3126/15, яким рішення Запорізького адміністративного суду від 20.06.2022 залишено без змін. У 2013-2014 роках позивач займала посаду заступника начальника ГУ ДПС у Запорізькій області. ГУ ДПС у Запорізькій області 10.06.2015 складено довідку про наявність заборони, встановленої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» на підставі критеріїв, визначених п. 4 ч. 2 ст. 3 цього Закону, та накладено резолюцію про звільнення ОСОБА_1 . Враховуючи службову записку Управління запобігання та виявлення корупції від 18.08.2023 № 53-3-234, беручи до уваги лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 18.08.2023 № 30-11/5454 (копія додається), було прийнято рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Регіонального відділення у перший робочий день після закінчення відпустки 11.09.2023. На підставі листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 11.09.2023 № 30-11/5910, наказом Фонду з кадрових питань (особового складу) від 11.09.2023 № 222-р були внесені зміни до вищевказаного наказу, якими передбачається звільнення ОСОБА_1 із займаної посади у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність. Також, чинною норма пункту 11 Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого наказом Фонду державного майна України 15.05.2012 № 678, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.06.2012 за № 935/21247, визначено, що заступники начальника регіонального відділення призначаються на посади та звільняються з посад Головою Фонду. Тому твердження позивача що оспорюваний наказ № 192-р від 21.08.2023 підписаний не уповноваженою особою не знаходить свого підтвердження. Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу дана вимога є передчасною та такою яка не має розглядатися у даній судовій справі, так як позивач продовжує перебувати у трудових відносинах з Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву, яке в свою чергу продовжує інформувати Фонд про її тимчасову непрацездатність. Враховуючи підстави для видання наказу про звільнення Позивача, а саме наявність заборон, встановлених Законом України «Про очищення влади», Фонд не вбачає в діях Регіонального відділення порушення законодавства, що регулює проходження державної служби та надання відпусток працівникам. Відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.11.2023 відкладено підготовче засідання у справі на 15 листопада 2023 року о/об 10:30 год.
В підготовчому засіданні 15.11.2023 за відсутності заперечень сторін прийнято рішення закінчити підготовче провадження у справі та перейти до розгляду справи по суті в цей же день.
Позивач та представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, надавши пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві та уточненій позовній заяві. Просили адміністративний позов задовольнити.
Під час розгляду справи по суті 15.11.2023 позивачем надано суду клопотання про відмову від позовних вимог про стягнення з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив, із підстав викладених у відзиві. Просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
На підставі статті 243 КАС України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення та оголошено про час виготовлення рішення у повному обсязі.
Розглянувши та дослідивши надані документи, заслухавши пояснення представників сторін, судом встановлені наступні обставини.
Наказом Фонду державного майна України з кадрових питань (особового складу) від 23.06.2021 № 218-р «Про призначення ОСОБА_1 » за результатами конкурсу позивача призначено на посаду заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 20.06.2022 у справі № 280/3126/15, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 08.06.2023, у задоволенні позови ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Запорізькій області про визнання незаконною довідки (висновку) про наявність заборони, встановленої ч. 3 ст. 1 Закону України “Про очищення влади” на підставі критеріїв, визначених п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону відмовлено у повному обсязі.
Наказом Фонду державного майна України з кадрових питань (особового складу) від 21.08.2023 № 192-р «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», ч. 3 ст. 1 та п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», враховуючи службову записку Управління запобігання та виявлення корупції від 18.08.2023 № 53-3-234 та лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву від 18.08.20223 № 30-11/5454, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву у перший робочий день після закінчення відпустки 11 вересня 2023 року.
З 09.09.2023 позивачці відкрито листок непрацездатності № 8852225-2016711881-1.
Наказом Фонду державного майна України з кадрових питань (особового складу) від 11.09.2023 № 222-р «Про внесення змін до наказу Фонду державного майна України з кадрових питань (особового складу) від 21.08.2023 № 192-р» відповідно до Закону України «Про Фонд державного майна України» та враховуючи лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 11.09.2023 № 30-11/5910 внесено зміни до п. 1 наказу Фонду державного майна України з кадрових питань (особового складу) від 21.08.2023 № 192-р «Про звільнення ОСОБА_1 », виклавши його у такій редакції: «звільнити ОСОБА_1 з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність».
У зв'язку із закінченням періоду тимчасової непрацездатності позивача фактично звільнено з посади з 06 листопада 2023 року.
Позивач вважає протиправним наказ Фонду державного майна України № 192-р від 21.08.2023 зі змінами внесеними наказом № 222-р від 11.09.2023, на підставі якого ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву.
Вказані обставини підтверджені відповідними доказами і не є спірними.
Суд, оцінивши повідомлені сторонами обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.
Вирішуючи клопотання позивач про відмову від частини позовних вимог суд виходить з наступного.
Положеннями ст. 189 КАС України встановлено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.
Про прийняття відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі. У разі часткової відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі щодо частини позовних вимог.
Суд не приймає відмови від позову, визнання позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача або відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.
Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Згідно положень п. 2 частини 1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом.
З огляду на пояснення позивача, надані у судовому засіданні, та обставини справи суд вважає за можливе задовольнити клопотання позивача про відмову від частини позовних вимог, оскільки такі дії не суперечать закону, а закриття провадження по даній справі в цій частині не порушує нічиїх прав, свобод та інтересів
Згідно приписів частини 2 статті 2 КАС України, відповідно до яких у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII).
Приписами частин першої-третьої статті 1 Закону № 1682-VII встановлено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Приписами пункту 4 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
Як встановлено судом позивач з 05.07.2013 по 18.06.2014 працювала на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів у Запорізькій області.
Приписами пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 у справі № 800/186/17 висловив правовий висновок, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб.
Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019.
Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).
Як підсумок, Верховний Суд вказав, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Верховний Суд застосував такі висновки і у справі № 817/3431/14, за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03.06.2020, в якій сформулював правову позицію, що лише факт перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону.
Також, у цьому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголосила Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках щодо Закону, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції №1096 звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади.
Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме: особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Водночас застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов'язані, відповідно до частини першої статті 129 Конституції України, вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
За приписами ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України», яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону.
ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на дослідженні наслідків проведеної люстрації, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону шляхом люстрації без аналізу конкретних обставин щодо кожної особи становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.
ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону, проте продовжив розгляд скарг, презюмуючи, що цілі Закону можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися, чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не в абстрактному вигляді, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
Відповідаючи на зазначені питання щодо відповідності механізмів люстрації критеріям, ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, а тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України.
ЄСПЛ підсумував недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Аналіз зазначеного та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє зробити висновок, що законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе як міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Отже, заборона перебування на зазначених у Законі посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність такої заборони меті й принципам Закону, визначеним у його частині 2 статті 1.
Таким чином, визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є обставини вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.
Заходи з очищення влади (люстрації) щодо позивача застосовані виключно на підставі відомостей, зазначених в особовій справі, про обіймання певної посади.
До матеріалів справи не додано жодних відомостей та підтверджуючих документів, які б свідчили про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Судом на підставі матеріалів справи установлено, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
Також, суд вважає за необхідне зазначити відповідно до ч. 11 ст. 5 Закону № 1682-VII орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов'язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.
За умови ч. 14 ст. 5 Закону № 1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.
Згідно з ч. 15 ст. 5 Закону № 1682-VII усі матеріали перевірки, які надійшли до керівника органу, передбаченого частиною четвертою цієї статті, додаються до особової справи особи, стосовно якої проводилася перевірка.
У п. 14 «Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563 (у редакції на час проведення перевірки), зазначено: «14. Відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка підлягає перевірці, на підставі відомостей, наявних в особовій справі такої особи, або на підставі наданих особою документів, а також інформації з Реєстру про внесення відомостей про особу до Реєстру або відсутність у Реєстрі таких відомостей, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві, щодо незастосування до неї заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону, на основі критеріїв, визначених пунктами 1-8 частини другої, пунктами 1 і 2 частини четвертої статті 3 Закону: 1) заборони, яка застосовується до осіб, що обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 р. по 22 лютого 2014 р. та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: … керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури, СБУ, МВС, Міндоходів, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, районах у м. Києві; …».
З пояснень учасників справи судом встановлено, що відносно позивача висновок про результати перевірки, передбачений ст. 5 Закону № 1682-VII, не складався, а є лише Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та трудовій книжці від 10.06.2015. Відповідно, як вбачається з відзиву на позовну заяву, звільнення позивача з посади відбулося саме на підставі Довідки про результати перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII, від 10.06.2015.
Водночас, як встановлено Запорізьким окружним адміністративним судом у рішенні від 20.06.2022 у справі № 280/3126/15, з висновком якого погодився Третій апеляційний адміністративний суд, Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та трудовій книжці від 10.06.2015 не є документом передбаченим Законом України «Про очищення влади», який підлягає обов'язковому застосуванню певним суб'єктом владних повноважень.
При цьому, Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та трудовій книжці від 10.06.2015 не відповідає за формою та змістом Додатку №5 до «Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади»», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 за №563 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин).
В силу положень ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що наказ Фонду державного майна України № 192-р від 21.08.2023 (зі змінами) прийнято Фондом Державного майна України з порушенням вимог ст. 5 Закону № 1682-VII, а отже він підлягає скасуванню.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Таким чином, ефективним та необхідним способом поновлення прав позивача буде визнання протиправним та скасувати наказ Фонду державного майна України № 192-р від 21.08.2023 року зі змінами внесеними наказом № 222-р від 11.09.2023, на підставі якого ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, і поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву з дати фактичного звільнення - 06 листопада 2023 року.
Згідно з абзацом першим частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Наявними в матеріалах справи квитанціями підтверджується понесення позивачем судових витрат зі сплати судового збору у розмірі 2 147,20 грн.
Водночас, з огляду на обсяг задоволених позовних вимог відшкодуванню підлягає судовий збір у сумі 1 073,60 грн. шляхом стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
З огляду на те, що позивач відмовився від частини позовних вимог позивачу може бути повернуто з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, у відповідності до Закону України «Про судовий збір».
Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду.
Відмова позивача від частини позовних вимог за які сплачено судовий збір не дає підстав для стягнення з відповідача сплаченого позивачем судового збору.
Доказів понесення позивачем інших судових витрат матеріали справи не містять.
Керуючись ст. ст. 9, 137, 139, 189, 238, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -
ВИРІШИВ:
Закрити провадження в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) до Фонду Державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9, ЄДРПОУ 00032945) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, в частині позовних вимог про стягнення з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) до Фонду Державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9, ЄДРПОУ 00032945) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Фонду державного майна України №192-р від 21.08.2023 зі змінами внесеними наказом № 222-р від 11.09.2023, на підставі якого ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву.
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву з 06 листопада 2023 року.
Рішення суду в частині поновлення позивача на посаді допустити до негайного виконання.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду Державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9, ЄДРПОУ 00032945) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1 073,60 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 21 листопада 2023 року.
Суддя О.О.Артоуз