Справа № 127/24514/23
Провадження №11-кп/801/1226/2023
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2023 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого-судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 ,
з секретарем судового засідання ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8 в режимі
відеоконференції,
розглянув у відкритому судовому засіданні у м. Вінниці кримінальне провадження за апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 04.10.2023, якою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_8 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі,
ВСТАНОВИВ:
Оскаржуваною ухвалою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. Суд мотивував своє рішення відсутністю правових підстав для звільнення ОСОБА_8 від відбування покарання.
Захисник засудженого ОСОБА_8 - адвокат ОСОБА_7 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 04.10.2023 та ухвалити нову ухвалу, якою задовольнити клопотання ОСОБА_8 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. На переконання захисника, покарання у виді смертної кари було скасовано Конституцією України, як законом прямої дії, статтею 3 якої визнано людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека найвищою соціальною цінністю, а також за кожною людиною - невід'ємне право на життя (ст. 27). Вважає, що особам, які вчинили злочин до 29.12.1999 не може бути призначена міра покарання у виді довічного позбавлення волі. Захисник вважає висновки суду першої інстанції помилковими. Переконана, що Волинський обласний суд неправильно застосував норму закону щодо ОСОБА_8 , а саме безпідставно надав зворотної дії в часі Закону України від 22.02.2000, який посилював покарання в порівнянні до кримінального закону, що діяв до 22.02.2000.
Заслухавши доповідача, виступ засудженого та його захисника на підтримку апеляційної скарги, прокурора, який заперечив проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення в межах апеляційних скарг.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України; ухвалене на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України; з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.
Колегія суддів вважає, що висновки місцевого суду про відмову у задоволенні клопотання засудженого є обґрунтованими.
З матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_8 засуджений вироком судової колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 20.02.1998 за вчинення злочинів, передбачених ст. 93 п. «а», «з», ст. 86-1, ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 140, ч. 3 ст. 142 КК України (в редакції 1960 року) до смертної кари. Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12.05.1998 вирок залишено без змін.
Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 24.05.2000 смертну кару замінено довічним позбавленням волі. Постановою Староміського районного суду м. Вінниці від 03.04.2003 задоволено подання адміністрації Вінницької тюрми № 1 про перегляд справи щодо засудженого ОСОБА_9 на підставі КК України 1960 року в зв'язку з вступом в дію нового КК України та перекваліфіковано дії засудженого ОСОБА_9 за вироком судової колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 20.02.1998 зі ст. 86-1 КК України 1960 року на ч. 5 ст. 185 КК України, також виключено з вироку визнання ОСОБА_9 особливо небезпечним рецидивістом, міру покарання залишено без змін.
Постановою Апеляційного суду Волинської області від 04.04.2003, у зв'язку з внесенням змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України, встановлено строк, з якого ОСОБА_9 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, а саме: з 07.10.1996, тобто з часу його затримання (з моменту затримання з-під варти не звільнявся).
Колегія суддів не погоджується з позицією сторони захисту, що в період часу з 29.12.1999 єдиним покаранням, яке було передбачене санкцією ст. 93 КК України (в ред. 1960 року), було позбавлення волі від 8 до 15 років і саме таке покарання мало бути призначено ОСОБА_8 .
Згідно зі ст. 6 КК України (в ред. 1960 року) злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (аналогічна норма міститься в ч. 2 ст.4 КК України 2001 року).
Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто, поширюється з моменту набрання ним чинності також і на діяння, вчинені до його видання (ст. 5 КК України 2001 року).
Конституційний Суд України у Рішенні від 29.12.1999 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального Кодексу України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України положення Кримінального Кодексу України 1960 року, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення про їх неконституційність. Резолютивна частина зазначеного рішення містить вимогу, адресовану Верховній Раді України, привести Кримінальний Кодекс України 1960 року у відповідність з рішенням Конституційного Суду України. Крім того, Конституційний Суд України зауважив, що "стосовно положення статті 25 Кримінального Кодексу України щодо заміни смертної кари іншим видом покарання, то це питання підлягає вирішенню у законодавчому порядку (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України)" (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини вказаного рішення).
На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України Верховна Рада України прийняла Закон України від 22.02.2000 №1483-ІІІ "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України", яким покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі.
Згідно з пунктом 1 розділу I Закону №1483 із Кримінального Кодексу України 1960 року виключено статтю 24, що передбачала смертну кару як виняткову міру покарання; КК України 1960 року доповнено новою статтею 25-2, яка визначила новий вид кримінального покарання - довічне позбавлення волі, що "встановлюється за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк"; слова "смертна кара" в усіх випадках їх застосування у тексті КК України 1960 року замінено на слова "довічне позбавлення волі" у відповідних відмінках. Положеннями пунктів 2, 3 розділу I Закону № 1483 внесено зміни до Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України, якими врегульовано питання, що випливали із зазначених змін у КК України 1960 року. У розділі II Закону №1483 передбачено, що "перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано, здійснюється судом, який постановив вирок". У розділі III Закону №1483 встановлено, що "цей Закон набирає чинності з дня його опублікування". Закон №1483 був опублікований у газеті "Голос України" 29.03.2000.
Конституційний Суд України у Рішенні № 1-рп/11 від 26.01.2011 виходив з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29.12.1999 і до набрання чинності Законом №1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кримінального Кодексу України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень КК України 1960 року щодо смертної кари.
Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кримінального Кодексу України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94). Проте законодавець не визнавав саме таке покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93КК України 1960 року).
Крім того, Конституційний Суд України вважав, що після Рішення від 29.12.1999 Кримінальний Кодекс України 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, і зміна покарання можлива тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Як зазначив Конституційний Суд України у справі про зворотну дію кримінального закону в часі (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19.04.2000 №6-рп/2000), "зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та статті 6 КК України дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи". Висновок про те, що скасування або пом'якшення кримінальної відповідальності особи здійснюється саме законами, ґрунтується, зокрема, на положеннях Кримінального кодексу України, відповідно до якого поліпшення правового становища особи, яка вчинила злочин, здійснюється згідно із законом, що пом'якшує покарання, нововиданим законом (частина друга статті 6, частина третя статті 54 Кримінального Кодексу України 1960 року), законом про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, санкцією нового закону (частина перша статті 5, частина третя статті 74 Кримінального Кодексу України 2001 року).
Як зазначив Конституційний Суд у Рішенні №1-рп/11 від 26.01.2011, положенням Конституції України щодо законів, які мають зворотну дію в часі, відповідала частина друга статті 6 Кримінального Кодексу України 1960 року, згідно з якою "закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання". Частина перша статті 5Кримінального Кодексу України 2001 року розвиває положення частини першої статті 58 Конституції України, а саме: "Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість". Водночас частиною другою статті 5 КК України передбачено: "Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі".
Новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом №1483, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою.
Такий висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань (пункт 1-1 частини першої статті 23 Кримінального Кодексу України 1960 року) поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (частина перша статті 25 Кримінального Кодексу України 1960 року, частина друга статті 87 Кримінального Кодексу України 2001 року); особам, засудженим до довічного позбавлення волі, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом (статті 28, 38, 39, 41, 42, 43, 44, 58 Виправно-трудового кодексу України від 23 грудня 1970 року; статті 107, 108, 109, 110, 112, 113, 114, 127, 151, 151-1Кримінально-виконавчогокодексу України від 11 липня 2003 року). У разі виявлення підстав для перегляду справи існує реальна можливість для реабілітації особи, засудженої до довічного позбавлення волі.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви №9852/03, N 13413/04, "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 року, заява №39458/02).
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вищевказаного клопотання сторони захисту.
Порушень вимог кримінального процесуального законодавства, які тягнуть за собою скасування вказаного судового рішення, при апеляційному перегляді оскаржуваної ухвали не встановлено.
Керуючись ст.ст. 405, 407 КПК України, суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 04.10.2023, якою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_8 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, касаційному оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4