Справа № 127/18346/23
Провадження №11-кп/801/1180/2023
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2023 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого-судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 ,
з секретарем судового засідання ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8 в режимі
відеоконференції,
розглянув у відкритому судовому засіданні у м. Вінниці кримінальне провадження за апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 05.10.2023, якою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про розв'язання питання, пов'язаного з виконанням вироку,
ВСТАНОВИВ:
Оскаржуваною ухвалою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про розв'язання питання, пов'язаного з виконанням вироку, в якому він просив звільнити його від відбування покарання, посилаючись на приписи ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року). Суд мотивував своє рішення відсутністю правових підстав для звільнення ОСОБА_8 від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.
Захисник засудженого ОСОБА_8 - адвокат ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 05.10.2023 повністю та ухвалити нову, якою клопотання засудженого ОСОБА_8 про роз'яснення питання, пов'язаного з виконанням вироку задовольнити. Вказане рішення вважає незаконним та необґрунтованим. Захисник посилається на практику Європейського суду з прав людини щодо призначення покарання у виді довічного позбавлення волі. Вважає, що до ОСОБА_8 необхідно застосувати приписи ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року), оскільки санкцією ст. 93 КК було передбачено покарання у виді позбавлення волі на строку від 8 до 15 років позбавлення волі. Покарання у виді довічного позбавлення волі до кримінального кодексу було внесено лише на підставі Закону України від 22.02.2000 № 1483-ІІІ, що значно посилило відповідальність засудженого.
Заслухавши доповідача, виступ засудженого та його захисника на підтримку апеляційної скарги, прокурора, який заперечив проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення в межах апеляційних скарг.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України; ухвалене на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України; з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.
Колегія суддів вважає, що висновки місцевого суду про відмову у задоволенні клопотання засудженого є обґрунтованими.
З матеріалів провадження вбачається, що вироком Апеляційного суду м. Києва від 21.08.2001, ОСОБА_8 засуджено за ч. 3 ст. 142, п. «а», п. «і» ст. 93, ст. 42 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 17.01.2002 вирок Апеляційного суду м. Києва від 21.08.2001, залишено без змін.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 04.08.2020 засудженому ОСОБА_8 зараховано в строк покарання, призначеного вироком Апеляційного суду м. Києва від 21.08.2001, строк попереднього ув'язнення в період з 03.04.2001 по 17.01.2002 включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Діяння, за які засуджений ОСОБА_8 , останнім було вчинене 30.03.2001.
Тобто ОСОБА_8 вчинив злочини, за які його засуджено, на час, коли Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 № 1483-ІІІ набрав чинності та яким було встановлено такий вид покарання як довічне позбавлення волі, що передбачало та надавало суду можливість застосувати такий вид покарання до засудженого.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що твердження засудженого ОСОБА_8 з приводу того, що такий вид покарання йому не міг бути призначений, не відповідає фактичним обставинам справи, є надуманим та особи засудженого не стосується.
Колегія суддів зазначає, що КК України в редакції 1960 року встановлював безальтернативну санкцію позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ст. 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (ст. 93 КК України в редакції 1960 року).
Альтернативний характер санкцій статей КК України в редакції 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давала підстав для призначення ОСОБА_8 покарання у виді 15 років позбавлення волі, оскільки це порушило б принцип співмірності тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення та не відповідало б принципу справедливості в кримінальному праві.
Колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги захисника, оскільки поза його увагою залишилися положення ст. 25-2 КК України в редакції 1960 року, норми якої передбачали можливість призначення судом покарання у виді довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжкого злочину.
Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_8 засуджений до покарання у виді довічного позбавлення волі, тому факт відбуття ним більше 20 років у місцях позбавлення волі не є законною підставою для звільнення його з виправної установи на підставі відбуття строку покарання, призначеного відповідним вироком суду, оскільки він його не відбув.
Положень, які б визначали граничний строк виконання покарання у виді довічного позбавлення волі або граничний термін ув'язнення особи, яка засуджена до покарання у виді довічного позбавлення волі, норми КК України 1960 року не містять. Чинні положення КК України також не містять положень, які б визначали граничний строк ув'язнення особи, засудженої до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Рішенням Конституційного суду України від 29.12.1999 у справі № 1-33/99 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кодексу 1960, які передбачали смертну кару як вид покарання.
Законом України № 1483 від 22.02.2000 Кримінальний кодекс 1960 року приведено у відповідність з вищевказаним рішенням. Кодекс 1960 доповнено новою статтею 25-2, яка визначила новий вид кримінального покарання довічне позбавлення волі. Крім того, цим Законом внесено зміни і до другого речення ч.1 ст. 25 КК України, зокрема слова «смертна кара» замінено словами «довічне позбавлення волі», слово «двадцяти» замінено словами «двадцяти п'яти».
Конституційний Суд України вважає, що оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кодексу 1960 із змінами, внесеними Законом № 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006).
Чинними положеннями КК України не передбачено звільнення особи від покарання у виді довічного позбавлення волі з підстав, на які посилається засуджений ОСОБА_8 у клопотанні.
Довічне позбавлення волі є найсуворішим видом покарання, передбаченим КК України і відповідно до ст. 64 КК України встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
На даний час на законодавчому рівні передбачено право засуджених, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, на заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням та в подальшому на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Таким правом може скористатися засуджений ОСОБА_8 .
Доводи ж захисника з приводу того, що підставою для звільнення засудженого від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі є приписи ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року), є надуманими, оскільки відповідне покарання призначено засудженому ОСОБА_8 правомірно, а тому наявні законні підстави для подальшого його утримання в місцях позбавлення волі.
На підставі викладеного, апеляційний суд не вбачає будь-яких законних підстав для скасування ухвали суду та вважає оскаржене судове рішення належним чином обґрунтованим, вмотивованим, внаслідок чого воно підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга засудженого без задоволення.
Керуючись ст.ст. 405, 407 КПК України, суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 05.10.2023, якою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про розв'язання питання, пов'язаного з виконанням вироку, залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, касаційному оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4