Справа № 466/3629/22 Головуючий у 1 інстанції: Кавацюка В.І.
Провадження № 22-ц/811/1777/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 листопада 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С.М.,
суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретар судового засідання - Марко О.Р.,
з участю - апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта - адвоката Зав'ялова М.В., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача - адвоката Богомазової І.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2023 року (повний текст рішення складено 01 травня 2023 року), у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним,
ВСТАНОВИВ:
у червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася в суд із вказаним позовом, в якому просила шлюбний договір від 29 листопада 2018 року, укладений між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Бабій Ольгою Валеріївною, зареєстрований в реєстрі за № 9280, визнати недійсним з дати підписання.
Позов мотивовано тим, що з відповідачем вона перебуває у шлюбі, який був зареєстрований між ними 07 вересня 2013 року у міському відділу державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції. Від шлюбу у них народилося двоє дітей: син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після реєстрації шлюбу та в подальшому після народження дітей їх сім'я проживала в квартирі АДРЕСА_1 . За час перебування у шлюбі вони спільними зусиллями придбали нерухоме майно а саме, земельну ділянку, трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , в якій спільно розпочали робити ремонт. Все нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, відповідач оформляв на себе, а також зберігає в себе оригінали усіх документів на майно, свідоцтва про народження дітей, включно з її закордонним паспортом. 29 листопада 2018 року між нею та відповідачем було укладено шлюбний договір, який було посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Бабій О.В. та зареєстровано в реєстрі за №9280. Після підписання шлюбного договору поведінка відповідача змінилась у бік погіршення та останній став заявляти, що вона ніхто, що в неї нічого немає, що вона немає права голосу, що все придбане майно записане на нього, тощо. Він також зупинив проведення ремонту в квартирі АДРЕСА_2 . Вважає, що укладений між нею та відповідачем шлюбний договір від 29 листопада 2018 року ставить її у вкрай невигідне матеріальне становище, порушує її права, не відповідає вимогам чинного законодавства, які встановлюють обмеження щодо змісту шлюбного договору шляхом заборони ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передачі у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, тощо. Зазначає, що оспорюваний шлюбний договір, зокрема, пункти 5, 6, 10, 16 цього договору, суперечать вимогам частини першої статті 1, частин першої та дев'ятої статті 7, статтям 8, 9, 57, 60, частині четвертій та п'ятій статті 93 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статтям 3, 6, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним відмовлено у зв'язку з його безпідставністю.
Рішення суду мотивовано тим, що позивач не довела факту порушення, оспорювання або невизнання її прав, свобод чи законних інтересів оспорюваним договором.
В червні 2023 року ОСОБА_1 оскаржила рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що пункти 5, 6, 10 та 16 шлюбного договору порушують права позивачки, ставлять її у вкрай невигідне матеріальне положення та суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема, положенням статті 9 СК України, а також суперечать встановленим судом обставинам справи, які відповідачем не заперечуються та не спростовуються. Оспорюваний договір суперечить положенням частин п'ятої та шостої статті 93 СК України, адже відповідач не зміг пояснити суду, коли та при яких обставинах було придбано нерухоме майно (до укладення договору чи після його укладення), а саме: квартира, земельна ділянка. Пункт 16 шлюбного договору повністю суперечить положенням Глави 9 СК України. Поза увагою місцевого суду залишився той факт, що підписуючи оспорюваний договір, позивачка була введена в оману відповідачем, адже повністю довіряла відповідачу, який фактично зневажає її за ознаками статі. Вказує також на те, що квартира, яка зареєстрована за відповідачем, була придбана за кошти, позичені позивачкою, які відповідач повертати відмовляється. Не враховано судом першої інстанції положень статті 62 СК України, адже умови оспорюваного шлюбного договору їй суперечать, оскільки має місце втручання управо власності позивачки щодо майна, набутого за час шлюбу.
В липні 2023 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_5 , в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Відзив на апеляційну скаргу мотивований законністю та обґрунтованістю оскаржуваного рішення.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення сторін та їх представників, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що сторони у справі перебували між собою у шлюбі, який був зареєстрований 07 вересня 2013 року у міському відділу державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, актовий запис № 2185.
Від даного шлюбу у них народилося двоє дітей: син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
29 листопада 2018 року між сторонами по справі було укладено шлюбний договір, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Бабій О.В. та зареєстровано в реєстрі за №9280.
Згідно з пунктом 5 шлюбного договору будь-яке майно, рухоме або нерухоме, яке буде набуте сторонами після укладення даного договору, є особистою власністю того з подружжя, на чиє ім'я воно було набуте.
Той з подружжя, що буде набувати у власність будь-яке рухоме та/або нерухоме майно зобов'язаний письмово повідомити другого з подружжя про укладення відповідного правочину.
Пунктом 6 шлюбного договору визначено, що у випадку розірвання шлюбу всі об'єкти рухомого та нерухомого майна, набуті сторонами після укладення даного договору, вважаються особистою власністю того з подружжя, на чиє ім'я таке майно набуте.
Відповідно до пункту 10 шлюбного договору, грошові кошти на рахунках у банківських установах, будь-які банківські внески, в тому числі відсотки, нараховані по ним, після укладення даного договору, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім'я відкрито рахунок в установі банку.
У випадку розірвання шлюбу сторони не матимуть одне до одного жодних матеріальних зобов'язань (пункт 16 шлюбного договору).
Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 СК України).
Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку необхідно розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, тому відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:
1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;
2) заборона випливає із змісту акта законодавства;
3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (стаття 103 СК України).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з'ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.
Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.
У частині першій статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.
Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов'язки.
У частинах четвертій, п'ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Тобто, окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини четверта та п'ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження, щодо можливих умов шлюбного договору.
Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п'ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного суду від 10 травня 2022 року в справі №755/5802/20 (провадження № 61-17477св21) викладено такий висновок:
«- положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин;
- у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України;
- для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб'єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору;
- під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах;
- у статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно).
У постанові Верховного суду від 26 квітня 2023 року в справі №295/4072/21 (провадження № 61-10012св22) зазначено, що:
«виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним».
У постанові Верховного суду від 26 лютого 2020 року в справі №755/19197/18 (провадження № 61-18343св19) зазначено, що:
«норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.»
Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.
У постанові Верховного суду від 23 лютого 2023 року в справі №369/2435/20 (провадження № 61-21131св21) зазначено таке:
«Верховний Суд виходить із того, що аналіз наведених норм права (статей 93, 97 СК України) дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов'язками кожного із подружжя».
У постанові Верховного суду від 25 листопада 2020 року в справі №201/4255/16-ц (провадження № 61-9533св19) вказано, що:
«Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу.
Верховний Суд виходить із того, що шлюбний договір може містити особливі умови про розподіл спільного майна певним чином, відмінним від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя».
У постанові Верховного суду від 30 листопада 2022 року в справі №334/7687/21 (провадження № 61-10300св22) вказано, що:
«Оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним. Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України».
У постанові Верховного Суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що:
«тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20)».
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
- в позові позивач посилалась на те, що пункти 5, 6, 10 та 16 шлюбного договору є недійсними з підстав, що: 1) ставлять позивача (дружину) в невигідне матеріальне становище; 2) порушують її права; 3) суперечать моральним засадам суспільства; 4) не відповідають вимогам чинному законодавству, а сам договір укладено позивачкою під впливом обману;
- суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову вірно виходив з того, що позивачем не доведено, що оспорювані умови шлюбного договору, в момент його укладення, ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, адже ними встановлено виключно умови щодо прав кожного з подружжя на майно, яке буде набуте після його укладення і буде належати за умови дотримання таких умов кожному з них на праві особистої власності (роздільне майно), а також умови щодо такого майна у випадку розірвання шлюбу (пункти 5, 6 та 10), та за оспорюваними умовами шлюбного договору перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся. Відтак, оспорювані положення договору не порушують майнових (сімейних) прав позивача як колишньої дружини відповідача, та не суперечать моральним засадам суспільства, враховуючи, зокрема наведені вище висновки щодо застосування норм прав, викладені в постановах Верховного Суду;
- позивачкою також не надано належних та допустимих доказів того, що шлюбний договір в частині оспорюваних положень, зокрема був укладений внаслідок обману. Крім того, про зміст статей 182, 229, 230, 231, 233, 234, 235 ЦК України, статей 21, 24, 57, 58, 59, 60, 63, 64, 65, 103 СК України учасникам правочину, нотаріусом роз'яснено (пункт 20 шлюбного договору), і такі підтвердили, що не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору є зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому (пункт 15 шлюбного договору), а у преамбулі шлюбного договору зазначено, що сторони попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, перебувають при здоровому глузді, розумі, ясній пам'яті та діють добровільно, розуміють значення своїх дій та правові наслідки таких;
- відтак, встановивши, що відсутні підстави для визнання недійсними оспорюваних частин шлюбного договору, тобто, що такі відповідають вимогам чинного законодавства, місцевий суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не досліджено питання щодо того, коли та при яких обставинах було придбано нерухоме майно (до укладення договору чи після його укладення), а саме: квартира, земельна ділянка, адже такі не входять до предмета доказування у справі, що переглядається, проте можуть бути досліджені та з'ясовані під час розгляду справи щодо поділу майна подружжя, як і доводи щодо правової природи коштів, витрачених на придбання спірного майна, їх частки у вартості такого майна, а також зобов'язаних осіб по поверненню таких коштів, якщо вони були отримані у позику. Також під час апеляційного розгляду не встановлено обставини щодо втручання у права власності позивача щодо майна, набутого у шлюбі.
Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.
Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме того, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, підстави для здійснення розподілу судових витрат, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 20 листопада 2023 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич