Дата документу 08.11.2023 Справа № 323/3723/21
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний № 323/3723/21 Головуючий у 1-й інстанції: Дмитрюк О.В.
Провадження № 22-ц/807/1626/23 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 листопада 2023 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час відсторонення,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, що підписаний адвокатом Мар'єнко В.Ю., який в подальшому було уточнено в процесі розгляду справи.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що він з 20.09.2007р. перебуває у трудових відносинах з Регіональною філією «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», у якому працює у структурному підрозділі «Запорізька дирекція Залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» на посаді складача поїздів 5 розряду.
За місцем роботи позивачем надавалась медична довідка про проходження періодичного медичного огляду, згідно з якою ОСОБА_1 придатний до роботи за професією за ДК 003:2005 складач поїздів, яка діє до 20.08.2023р.
У жовтні 2021 року позивач зіткнувся із грубим порушенням його конституційного права на працю з боку відповідача, яке полягало у тому, що у нього постійно незаконно вимагали на роботі медичну інформацію щодо вакцинації від короновірусної хвороби COVID-19, а також почали обмежувати право працівника щодо повноцінної роботи.
Згодом позивача було повідомлено про нібито обов'язкове профілактичне щеплення проти хвороби COVID-19.
У грудні 2021 року відповідачем видано наказ від 10.12.2021р. за № 120/ОС про відсторонення від роботи ОСОБА_1 з 11.12.2021р. без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілатичних щеплень проти COVID-19.
Позивач вважає, що ані в трудовому контракті, ані в колективному договорі, ані в посадовій інструкції чи в будь-якому іншому документі, підписаному між сторонами, зобов'язання про здійснення такого щеплення не має. Крім того, у зв'язку з виданням відповідачем оспорюваного наказу, позивача позбавлено права на працю.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд:
- скасувати наказ структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про відсторонення ОСОБА_1 від роботи та поновити його на роботі;
- зобов'язати Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи;
- стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн. та судовий збір в сумі 908 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час відсторонення відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, проситьрішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що наказом N 120/ОС від 10 грудня 2021 року його було відсторонено від роботи з 11 грудня 2021 року і згодом не допущено до роботи. Наказ мотивований тим, що оскільки у позивача відсутнє відповідне щеплення та згідно до наказу Міністерства охорони здоров'я України, роботодавець відсторонює позивача від його роботи на невизначений строк без збереження заробітної плати згідно ст.ст. 46, 94 КЗпП України. Ні в трудовому контракті, ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, що підписані між позивачем та відповідачем такого зобов'язання з боку позивача немає, так само, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності вищезгаданого щеплення. Зі свого боку, позивач не порушував законодавства про працю, яке б стало підставою для відсторонення. Так, він не з'являлася на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння, не відмовлявся та не ухилявся від обов'язкових медичних оглядів та не відмовлявся від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони. Станом на сьогоднішній день жодним нормативно-правовим актом не передбачено в яких випадках відсторонювати чи не відсторонювати невакцинованих від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 працівників (а також вакцинованих однією вакциною), не передбачено винятків відсторонення (таких як наявність протипоказань від щеплення), не розроблено та не проінформовано населення про механізм отримання підтвердження протипоказань, тощо.
Перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 КЗпП України, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.
У відповідності до ст. 46 КЗпП України, відмова працівника про надання конфіденційної медичної інформації не може бути підставою для відсторонення від роботи, як і не може бути підставою для відсторонення обґрунтована відмова працівника від обов'язкових профілактичних щеплень та від участі у випробовувані лікарських засобів. Як зазначено в наказі N 120/ОС від 10 грудня 2021 року "Про відсторонення від роботи", підставою про відсторонення є примусовість працівників зробити щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 в ДНУ. ОСОБА_1 вважає, що за змістом повідомлення відповідача, під загрозою відсторонення позивача від роботи без збереження оплати праці, тобто в примусовому порядку, вимагає від позивача надання персональної медичної інформації у вигляді документу, який підтверджує наявність клінічного випробування у вигляді щеплення від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або протипоказань до його застосування. Що є неправомірним і не може бути підставою для відсторонення від роботи здорової людини.
Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому в разі відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно - епідеміологічної служби, вони до роботи не допускаються. Відсторонення працівників в разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень від інфекційних хвороб, до яких віднесено Законом дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, відбувається тільки у порядку, встановленому законом, а не підзаконним актом, чи наказом керівника міністерства, підприємства чи організації тощо. Отже, в правовому аспекті цієї норми закріплено та обумовлено процедуру відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої виникнення права у роботодавця на відсторонення працівника від роботи відбувається тільки при наявності необґрунтованої відмови особи за поданням відповідної, тобто уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби. Таким чином, в разі надання працівником обґрунтованої відмови, відсутні підстави у посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для подання, а у роботодавця - права на відсторонення працівника від роботи.
Окрім того, Закон не містить поняття необґрунтована відмова від щеплення, як і не містин вказівок в якому вигляді подається зазначена відмова і в який орган. Позивачем у передбачений законом спосіб було подано відповідні обґрунтовані заяви про відмову від щеплення проти інфекційної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а тому у керівництва Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 не було законних підстав для запровадження наказу N 120/ОС від 10 грудня 2021 року "Про відсторонення від роботи невакцинованого працівника " та відсторонення позивача від роботи.
Зазначає, що відповідачем порушена процедура попереднього медичного обстеження перед здійсненням щеплення проти COVID-19, яка чітко передбачена законодавством України. Так, обов'язковому медичному щепленню особи передує її медичний огляд перед щепленням, що є обов'язковим. Крім того, про проведене щеплення робиться запис у відповідній документації, а факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз'яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою N 063-2/о, підписується як громадянином, так і медичним працівником.
Також у скарзі посилається на те, що суд при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, неможливість встановлення позивачу дистанційної чи надомної форми організації праці тощо. Відповідачем не обґрунтована нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, зокрема, необхідність відсторонення позивача, який працював на посаді складача поїздів. Не враховано чи створював позивач загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв його заробітку. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самого позивача.
Крім того, на думку скаржника, суд при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Від представника Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 - адвоката Губорєвої Я.А. на адресу апеляційного суду надійшов відзив, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд дійшов висновку, що при відстороненні позивача від роботи роботодавець діяв у межах повноважень та у спосіб, передбачений діючим законодавством, і підстав для визнання оскаржуваного наказу незаконним та його скасування немає. Відповідно, відсутні правові підстави і для задоволення позовних вимог про зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки вказані позовні вимоги є похідними.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 з 20.09.2007р. перебуває у трудових відносинах з Регіональною філією «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», де працює у структурному підрозділі «Запорізька дирекція Залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» на посаді складача поїздів 5 розряду (а.с.11-13).
Наказом № 120/ОС від 10.12.2021р. структурного підрозділу «Запорізька дирекція Залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» ОСОБА_1 відсторонений від роботи з 11.12.2021р. без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма № 028-1/о). Підстава: лист-ознайомлення № 1 про обов'язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19, ст.46 КЗпП, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфексійних хвороб» від 06.04.2000р. № 1645-ІІІ, наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021р. № 2153, п.41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236 (а.с.17).
11.12.2021р. ОСОБА_1 ознайомлено з наказом від 10.12.2021р. № 120/ОС «Про відсторонення від роботи невакцинованого працівника» (а.с.17).
Наказом Структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя І АТ «Українська залізниця» № 4-ОС від 28.02.2022р., на підставі Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. № 2102-ІХ, ОСОБА_1 допущено до самостійної роботи з 01 березня 2022р. у зв'язку з введенням воєнного стану (а.с. 159).
Відповідно до статті 15 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
Частиною першою статті 46 Кодексу законів про працю України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Термін «законодавство» використовується у правовій системі в основному в значенні - сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин.
Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
Статтею 68 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» громадяни України зобов'язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
Згідно зі статтею 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.
Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.
Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Відмова поінформованого працівника від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), Міністерство охорони здоров'я України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.
Накази Міністерства охорони здоров'я України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).
Наказом Міністерства охорони здоров'я Українивід 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 затверджено Перелік об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця».
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких до Переліку увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року (про встановлення карантину) було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», а також, що відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14 квітня 1995 року № 66, зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 01 серпня 1995 року за № 270/806.
Однак, положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19.
Обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовлялися або ухилялися від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачено законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення були чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяли працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяли визначити порядок його дій щодо такого працівника (пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини втручання у право вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з'ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.
Нагальна необхідність вжиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема для попередження поширення корона вірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів (підпункти 13.14, 14.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21). Проте у кожній подібній справі слід надати оцінку тому, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення було пов'язано із досягненням зазначеної легітимної мети.
За змістом Переліку № 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти вірусу COVID-19 підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595.
Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися корона вірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить (пункт 14.3 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
У той же час відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності достатніх переконливих підстав. У кожному конкретному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.
У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід проводити оцінку загрози, яку потенційно при виконанні трудової функції може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням (пункт 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15 серпня 2023 року у справі № 203/216/22 (провадження № 61-5752св23).
Враховуючи характер виконуваних складачем поїздів 5 розряду структурного підрозділу «Запорізька дирекція Залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» обов'язків, що передбачає особистий контакт з іншими працівниками, неможливість забезпечення його дистанційної/надомної роботи, а також з огляду на попередження позивача про необхідність обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, або надання медичного висновку щодо наявності протипоказань проти щеплення, та факт ухилення ОСОБА_1 від здійснення таких дій, відповідач (роботодавець) обґрунтовано, з дотриманням чинного законодавства, відсторонив його від роботи з 11 грудня 2021 року на час усунення причин, що спричинили відсторонення.
В контексті оцінки дотримання принципу пропорційності при відстороненні позивача від роботи легітимній меті при втручанні в його право на повагу до приватного життя колегія суддів ураховує характер роботи позивача, наявність у нього щоденних контактів з іншими працівниками, а також відсутність можливості організації його дистанційної чи надомної роботи.
З урахуванням наведеного вище, тимчасове відсторонення позивача від роботи можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення, недопущення поширення небезпечного коронавірусу, воно мало об'єктивні підстави та було виправданим. При цьому відсторонення від роботи не є дисциплінарним стягненням, за позивачем зберігалося його робоче місце, більш того наказом № 4-ОС від 28.02.2022 року він допущений до роботи. Отже таке обмеження переслідувало законні цілі, було тимчасовим та пропорційним.
У цьому контексті колегія суддів також зауважує, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров'я, особливо в умовах пандемії можуть свідчити про невиконання державою позитивних зобов'язань із гарантування право кожної людини на життя. Держава зобов'язана здійснити ефективні заходи, зокрема правове регулювання та відповідну адміністративну практику з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов'язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров'я людей.
Вирішуючи спір, суд правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, врахував усі обставини справи, у зв'язку із чим дійшов вірного висновку про дотримання відповідачем порядку відсторонення позивача від роботи.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про відсутність у відповідача повноважень на відсторонення його від роботи з підстав відсутності щеплення; не порушення ним законодавства про працю, яке б стало підставою для відсторонення; відсутності нормативно-правового акту, яким передбачено випадки відсторонення невакцинованих від COVID-19 працівників, винятки відсторонення, механізм отримання підтвердження протипоказань; щодо неправомірності вимоги про надання персональної медичної інформації; щодо втручання у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом відсторонення від роботи; відсутності у роботодавця підстав на відсторонення працівника від роботи в разі надання працівником обґрунтованої відмови; порушення відповідачем процедури попереднього медичного обстеження перед здійсненням щеплення проти COVID-19; не врахування судом при ухваленні оскаржуваного рішення, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, - зводяться до повторень підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Докази та обставин, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Посилання ОСОБА_1 на застосування судом норм права без урахування висновків, викладених у перелічених в апеляційній скарзі постановах Верховного Суду, безпідставні, оскільки висновки суду не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2023 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 17 листопада 2023 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: В.Ю. Бєлка
Е.А. Онищенко