ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
31 жовтня 2023 р. Справа № 160/27985/23
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Юхно І.В., перевіривши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
26.10.2023 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури, у якому позивач просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 26.05.2020 року по 02.03.2022 року з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546, 56 грн.;
- зобов'язати Дніпропетровську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 26.05.2020 року по 02.03.2022 року з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546, 56 грн.
Згідно з положеннями частини 8 статті 171 КАС України питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує протягом п'яти днів з дня надходження до адміністративного суду позовної заяви, заяви про усунення недоліків позовної заяви у разі залишення позовної заяви без руху, або отримання судом у порядку, визначеному частинами третьою-шостою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.
Відповідно до пунктів 3, 4 та 6 частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 КАС України, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності та чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Із матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивач звернувся до суду з вимогою про визнання протиправною бездіяльності Дніпропетровської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 26.05.2020 року по 02.03.2022 року з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546, 56 грн. та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 26.05.2020 року по 02.03.2022 року з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546, 56 грн.
Водночас, з КП «ДСС» судом встановлено, що 10.09.2020 ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Дніпропетровської обласної прокуратури, в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку;
- зобов'язати Дніпропетровську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку;
- стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 26.05.2020 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.12.2020 у справі №160/10949/20 позов ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволено повністю, а саме:
- визнано протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку. Зобов'язати Дніпропетровську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку;
- стягнуто з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 26.05.2020 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546,56 грн. із утриманням податків та інших обов'язкових платежів.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29.04.2021 у справі №160/10949/20:
- апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури задоволено;
- рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року у справі № 160/10949/20 скасовано;
- у задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 30.09.2021 у справі №160/10949/20 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2021 року у справі № 160/10949/20 скасовано, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року залишено в силі.
03.11.2021 Дніпропетровським окружним адміністративним судом було видано позивачу виконавчі листи у справі №160/10949/20.
При цьому, суд звертає увагу, що в тексті позовної заяви позивач посилається на те, що на день подання зазначеного позову судове рішення по справі №160/10949/20 виконано частково (лише в частині нарахування та виплати Дніпропетровською обласною прокуратурою ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку. Водночас, рішення суду в частині стягнення з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 26.05.2020 по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546,56 грн. із утриманням податків та інших обов'язкових платежів, не виконано.
Тобто, позовні вимоги у справі №160/27985/23 обґрунтовані виключно незгодою позивача з діями/бездіяльністю Дніпропетровської обласної прокуратури, що вчинені/не вчинені на виконання рішення суду у справі №160/10949/20.
Таким чином, у спорі між позивачем та відповідачем стосовно права на виплату Дніпропетровською обласною прокуратурою ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при його звільненні з 26.05.2020 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546, 56 грн було вирішено судом під час судового розгляду адміністративної справи №160/10949/20.
З огляду на наведене, суд зазначає, що у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є таке, що набрало законної сили рішення суду в адміністративній справі.
При цьому, суд наголошує, що визначення судом у рішенні від 17.12.2020 №160/10949/20 способу захисту порушеного права позивача шляхом стягнення з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 26.05.2020 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати 1546,56 грн. із утриманням податків та інших обов'язкових платежів, а не шляхом зобов'язання нарахувати та виплати спірний середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, як про це просить позивач у заявленому до розгляду позові, не змінює факту наявності рішення суду, яке набрало законної сили, в адміністративній справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Відповідно до частин 2, 3 статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Згідно з частинами 2, 4 статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.
Судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ст.370 КАС України).
Відповідно до частини 1 статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Згідно з частиною 8 статті 382 КАС України судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється також у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 383 КАС України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Аналіз зазначених норм свідчить, що КАС України передбачає такі види судового контролю за виконанням судового рішення: зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу (стаття 382 КАС України), визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (стаття 383 КАС України), оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, вчинених при примусовому виконанні рішення суду (стаття 287 КАС України).
Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі №806/2143/15 вказав, що зазначені правові норми КАС України (статті 382, 383) мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, установленому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення або стягнення заборгованості за іншим судовим рішенням.
В той же час, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» (від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п.40) наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.
Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції», від 15 березня 2001 року, заява №40758/09, п.68).
Отже, для цілей статті 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п.1 ст.6, ст.13 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою статті 129-1 Конституції України.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Відтак, вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в іншому (новому) судовому провадженні не розглядаються.
Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, неодноразово наведеній у постановах від 20.02.2019 у справі №806/2143/15, від 03.04.2019 у справі №820/4261/18, від 21.11.2019 у справі №802/1933/18-а, від 24.09.2020 у справі №640/15623/19.
Крім того, суд звертає увагу, що в постанові від 29.07.2020 у справі №580/1264/19 Верховний Суд вказав, що у разі порушення зазначеного порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень на виконання рішення суду провадження у справі належить закривати з посиланням на те, що спір вирішений судовим рішенням, яке набрало законної сили.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Спір у справі, що розглядається, є тотожним спору в адміністративній справі №160/10949/20, оскільки він виник між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, але на стадії виконання судового рішення. У спірних правовідносинах наявні обставини, з якими стаття 383 КАС України пов'язує виникнення підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
В той же час, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria) від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Поряд із цим, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява №7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Пунктами 1 та 2 частини 1 статті 170 КАС України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо: позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства; у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.
Враховуючи вищевикладене та з урахуванням практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, суд приходить до висновку, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.
При цьому, суд роз'яснює позивачеві, що відмова у відкритті провадження в даній справі не позбавляє його права звернутись до суду із заявою в порядку, визначеному статтями 382, 383 КАС України.
Керуючись статтями 170, 242, 248, 256 КАС України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження надіслати позивачам разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.
Роз'яснити позивачу, що відповідно до частини 5 статті 170 КАС України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до статті 256 КАС України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтями 295 та 297 КАС України.
Суддя І.В. Юхно