СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
пр. № 4-с/759/93/23
ун. № 759/1382/19
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 листопада 2023 року м. Київ
Святошинський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Горбенко Н.О., за участю секретаря судового засідання - Радзівіл А.Б., стягувача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщені Святошинського районного суду міста Києва скаргу стягувача: ОСОБА_1 , боржник: ОСОБА_2 на рішення начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевського Андрія Миколайовича, -
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2023 року стягувач ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на рішення начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевського Андрія Миколайовича, в якій просить:
- постанову начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевського А.М. про проведення перевірки законності матеріалів виконавчого провадження від 19.10.2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 - визнати неправомірною та скасувати.
В обґрунтування зазначає, що 19.10.2023 року, начальником Святошинського районного відділу державної виконавчої служби місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевським А.М. винесена постанова про проведення перевірки законності матеріалів виконавчого провадження від 19.10.2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, якою дії старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Пащенка В.В. визнані такими, що здійсненні з порушеннями Закону України «Про виконавче провадження».
Зазначеною постановою скасовані всі процесуальні документи винесені у відповідному виконавчому провадженні. Зобов'язано старшого державного виконавця Тимощука М.М. усунути виявленні порушення; привести виконавче провадження у відповідність до вимог Закону України «Про виконавче провадження».
Вважає, що така постанова є незаконною (протиправною) та необґрунтованою, оскільки приймаючи оскаржувану постанову, начальник Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевський А.М. вважав, що виконавчий документ пред'явлено стягувачем не за місцем виконання.
Начальник Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевський А.М. вважав, що місцем виконання рішення суду є місце проживання дитини - м. Бердянськ.
Проте з такими висновками та рішеннями начальника відділу ДВС не погоджується , так як відповідно до рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17.12.2019 року у цивільній справі № 759/1382/19 з урахуванням змін, відповідно до постанови Верховного Суду від 18.11.2020 року, визначено мені способи участі у спілкуванні із сином ОСОБА_3 та його вихованні, а саме зустрічі кожної першої і третьої суботи та неділі з 11 год. 00 хв. суботи до 19 год. 30 хв. неділі за місцем проживання дитини з матір ю.
Рішення суддів всіх інстанцій не містять конкретної адреси місця проживання дитини або не визначено місце виконання рішення суду в певному місці чи за певною адресою.
Основною ознакою житла (будинку та/або квартири) є адреса такого житла.
Так, в силу приписів Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання- житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає,..., тому абсурдно вважати, що місцем проживання дитини є ціле місто Бердянськ, навіть якби дитина там дійсно проживала., не може його малолітній син проживати в м. Бердянськ без зазначення чіткої адреси місця проживання.
Начальник органу ДВС не звернув уваги на те, що рішення суду у цивільній справі № 759/1382/19 не містить адреси місця проживання його малолітнього сина та/або чіткої адреси місця проживання боржниці (відповідачки), тому цілком правильно ним пред'явлено виконавчий лист до виконання за останнім відомими місцем проживання боржника ( ОСОБА_2 ), про яке зазначено в самому виконавчому листі.
Вважає, що висновки начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевського А.М. про те, що виконавчий лист пред'явлено не за місцем виконання, є помилковими та передчасними.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючу суддю Горбенко Н.О.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 01 листопада 2023 року скаргу прийнято до провадження та призначено розгляд на 07.11.2023 року (а.с. 14).
В судовому засіданні скаржник скаргу підтримав у повному обсязі з підстав, що наведені у ній.
Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб органів ДВС передбачено частинами першою та п'ятою статті 74 Закону України від 02.06.2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».
Згідно із цими нормами рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів скарги, що 19.10.2023 року начальником Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевським А.М. прийнято постанову про проведення перевірки законності матеріалів виконавчого провадження № НОМЕР_1, якою дії старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Пащенка В.В. визнані такими, що здійсненні з порушеннями Закону України «Про виконавче провадження», скасовані всі процесуальні документи винесені у відповідному виконавчому провадженні, зобов'язано старшого державного виконавця Тимощука М.М. усунути виявленні порушення; привести виконавче провадження у відповідність до вимог Закону України «Про виконавче провадження» (а.с. 7-10).
Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови остання прийнята через встановлення в діях старшого державного виконавця Пащенка В.В. порушень вимог ст. ст. 4, 24 Закону України «Про виконавче провадження» з посиланням на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 10.10.2023 року у справі № 759/1382/19, якою визнано неправомірними та скасовано повідомлення старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Пащенко Владислава Олеговича про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 15.09.2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 та постанову старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Пащенко Владислава Олеговича про скасування процесуального документу від 15.09.2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.
Надаючи правову оцінку обставинам справи суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що, відповідно до закону, підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку є Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404).
Відповідно до ст. 1 Закону № 1404 виконавче провадження як завершальна стадія (судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових-осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 1404 примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.
Так, завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 цього Закону).
Відповідно до частини 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад:
1) верховенства права;
2) обов'язковості виконання рішень;
3) законності;
4) диспозитивності;
5) справедливості, неупередженості та об'єктивності;
6) гласності та відкритості виконавчого провадження;
7) розумності строків виконавчого провадження;
8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями;
9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Згідно положень ч. ч. 1-3 ст. 74 Закону № 1404 рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня.
Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом.
Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або виконавець з власної ініціативи чи за заявою сторони виконавчого провадження може виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки, про що виноситься відповідна постанова.
Відповідно до Законів України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження» та з метою встановлення єдиного механізму витребування і проведення перевірки виконавчих проваджень розроблено Порядок витребування та проведення перевірки виконавчого провадження, затверджений наказом Міністерства юстиції України № 136/5 від 01.12.2004 року (надалі - Порядок № 136/5).
Згідно п. 1.2 Порядку № 136/5 він поширюється на всі виконавчі провадження, які перебувають на виконанні в органах державної виконавчої служби (далі - орган ДВС), у тому числі на зведені виконавчі провадження.
Пунктом 3.1 Порядку № 136/5 перевірити законність виконавчого провадження мають право: директор Департаменту ДВС та його заступники - виконавче провадження, що знаходиться на виконанні у будь-якому структурному підрозділі органів ДВС; начальники регіональних органів ДВС, їх заступники - виконавче провадження, що знаходиться на виконанні підрозділів примусового виконання рішень цих органів та територіальних органів ДВС, що їм підпорядковані.
Про проведення перевірки виконавчого провадження та його витребування відповідною посадовою особою виноситься вмотивована постанова (пункту 3.2 Порядку № 136/5).
Відповідно до п. 3.8 Порядку № 136/5 про результати перевірки виконавчого провадження посадовою особою, яка його витребовувала, виноситься постанова, що є обов'язковою для виконання державними виконавцями та підлеглими посадовими особами органів ДВС.
У постанові зазначаються:
підстави здійснення перевірки даного виконавчого провадження;
в мотивувальній частині - коротко зміст проведених виконавчих дій та їх відповідність вимогам чинного законодавства.
в резолютивній частині надається висновок з урахуванням вимог чинного законодавства щодо дій державного виконавця у виконавчому провадженні; визначається особу, яку зобов'язано вжити заходів щодо усунення порушень законодавства (у разі їх виявлення); особу, на яку покладено здійснення контролю за виконанням цієї постанови;
встановлюється строк виконання даної постанови; інша необхідна інформація; коло осіб, яким надсилаються копії постанови та порядок її оскарження.
Аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано інститут адміністративного контролю законності виконавчого провадження, у межах якого начальник відділу примусового виконання рішень уповноважений здійснювати перевірку виконавчого провадження та в разі виявлення порушень вимог закону, своєю постановою скасувати постанову державного виконавця та зобов'язувати його провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до абзацу 7 п. 1 розділу XII Інструкції з організації примусового виконання рішень перевірити законність виконавчого провадження мають право, зокрема, начальник відділу державної виконавчої служби - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у цьому відділі.
Відповідно до п. 2 розділу XII вказаної інструкції посадові особи, зазначені у пункті 1 цього розділу, можуть проводити перевірку законності виконавчого провадження за дорученням керівника вищого органу державної виконавчої служби та з власної ініціативи.
У той же час, в силу ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» начальник відділу з метою недопущення порушення прав та інтересів сторін виконавчого провадження з власної ініціативи має право своєю постановою скасовувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем.
Разом з тим, в судовому засіданні встановлено, що рішення суду, яким ОСОБА_2 зобов'язано передавати батькові ОСОБА_1 малолітнього ОСОБА_4 у визначене судом місці, дні та часи побачень, не виконується.
Тому, суд зазначає, що на важливість належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України.
Так, у п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.06.2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання; обов'язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової. З огляду на це, посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.
Крім того, у Рішенні від 26.06.2013 року № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 2 ст. 17, п. 8 ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 26.06.2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов'язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23.11.2018 року № 10-р/2018); невід'ємною складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України у Рішенні від 26.06.2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
За позицією Конституційного Суду України, висловленою у Рішенні від 15.05.2019 року № 2-р(II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України (абзац 15 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого ст. 55 Конституції України права кожного на судовий захист.
Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід'ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв'язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, ст. 129-1, ч. 2 якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Також, Конституційний Суд України, взявши до уваги ст. ст. 3, 8, ч. ч. 1, 2 ст. 55, ч. ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, дійшов висновку, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов'язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.
Конституційний Суд України наголосив, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Крім того, у Рішенні від 15.05.2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00; пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України», заява № 6318/03; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia», заява № 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04).
На підставі аналізу ст. ст. 3, 8, ч. ч. 1, 2 ст. 55, ст. 129, ч. ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України у їх системному зв'язку, Конституційний Суд України у Рішенні від 15.05.2019 року № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Як зазначалось вище, Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.
Так, завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 цього Закону).
Враховуючи зазначене, суд зауважує, що в контексті забезпечення права на судовий захист, складовою якого є виконання остаточного судового рішення, наявність норм ст. ст. 4, 24, 74 Закону України «Про виконавче провадження» не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення.
Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, слід керуватись аксіомою цивільного судочинства: «у всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
Тому, відповідно до встановлених судом фактичних обставин у цій справі, враховуючи те, що виконавче провадження на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва у справі № 759/1382/19 було відкрито, в ході останнього було вчинено ряд процесуальних виконавчих дій, про що було винесено відповідні постанови, має місце тривале невиконання ухваленого на користь заявника судового рішення, а також значний проміжок часу, що пройшов від ухвалення остаточного рішення на користь заявника, звернення його до примусового виконання і до винесення оскаржуваної постанови та вчинення оскаржуваних дій, а також враховуючи абз. 15 п. 102 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII, суд дійшов висновку, що заявник фактично втрачає можливість задовольнити свої вимоги у відповідності до приписів Закону України «Про виконавче провадження» та повинен нести додатковий тягар із повторного доведення своїх законних вимог.
При цьому здійснення державним виконавцем комплексу дій, які визначені законом, будуть вважатися належними у разі вжиття останнім усіх необхідних (можливих) заходів у їх передбаченій нормативно-правовим актом певній послідовності для повного виконання виконавчого документу у встановлені законом строки з дотриманням прав учасників виконавчого провадження - стягувача та боржника.
Своєчасне та повне виконання рішення суду забезпечується завдяки використанню державним виконавцем, зокрема, повного обсягу повноважень, процесуальних інструментів та сукупності різних заходів, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», та які є необхідними для примусового виконання рішення суду.
Тому, здійснюючи адміністративний контроль законності виконавчого провадження № НОМЕР_1, начальник відділу примусового виконання рішень, будучи уповноваженим здійснювати перевірку виконавчого провадження, мав би забезпечити закріплені в законодавстві принципи здійснення примусового виконання рішення суду, а не формально дотриматись процедури такого контролю.
Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону № 1404 під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно ст. 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).
З урахуванням обставин справи та практики ЄСПЛ щодо забезпечення ефективності доступу до правосуддя, суд визнає наявність підстав для задоволення скарги заявника.
Керуючись ст. ст. 259, 260, 261, 450, 451, 452 ЦПК України, Законом України «Про виконавче провадження», суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Скаргу стягувача: ОСОБА_1 , боржник: ОСОБА_2 на рішення начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевського Андрія Миколайовича - задовольнити.
Постанову начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Василевського Андрія Миколайовича про проведення перевірки законності матеріалів виконавчого провадження від 19.10.2023 року у виконавчому провадженні №72646694 - визнати неправомірною та скасувати.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення (складення).
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому даної ухвали суду.
Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається до Київського апеляційного суду.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.
Суддя Н.О.Горбенко