СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
пр. № 4-с/759/94/23
ун. № 759/1382/19
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 листопада 2023 року м. Київ
Святошинський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Горбенко Н.О., за участю секретаря судового засідання - Радзівіл А.Б., стягувача ОСОБА_1 , старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощук М.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщені Святошинського районного суду міста Києва скаргу стягувача: ОСОБА_1 , боржник: ОСОБА_2 на дії та рішення (повідомлення) старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощук Миколи Олеговича, -
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2023 року стягувач ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії та рішення (повідомлення) старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощука Миколи Олеговича, в якій просить:
- повідомлення старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощука Миколи Олеговича про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 20.09.2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 - визнати неправомірним та скасувати;
- зобов'язати старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощука Миколи Олеговича або іншу уповноважену особу Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) розпочати примусове виконання за виконавчим листом Святошинського районного суду м. Києва від 24.08.2023 року у цивільній справі № 759/1382/19.
В обґрунтування зазначає, що відповідно до рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17.12.2019 року у цивільній справі № 759/1382/19 з урахуванням змін, відповідно до постанови Верховного Суду від 18.11.2020 року, визначено йому способи участі у спілкуванні із сином ОСОБА_3 та його вихованні, а саме зустрічі кожної першої і третьої суботи та неділі з 11 год 00 хв суботи до 19 год. 30 хв. неділі за місцем проживання дитини з матір'ю.
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України).
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Основною ознакою житла (будинку та/або квартири) є адреса такого житла.
Так, в силу приписів Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає,...
В силу приписів ч. 3 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження», виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій.
Проте конкретної адреси місця проживання дитини з матір'ю або адреси місця виконання рішення суду в самому рішенні суду (постанові Верховного Суду) не зазначено.
Саме для таких випадків і були передбачені приписи ч. 2 ст. 641 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до яких, державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем.
Вважає, що в цьому конкретному випадку державний виконавець повинен був самостійно визначити місце у якому буде відбуватись виконання відповідного рішення суду та здійснюватись перевірка його виконання.
В порушення зазначених приписів закону, старший державний виконавець Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Пащенко Владислав Олегович протиправно повернув йому виконавчий лист без прийняття до виконання.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючу суддю Горбенко Н.О.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 01.11.2023 року скаргу прийнято до провадження та призначено розгляд на 07.11.2023 року (а.с. 14).
В судовому засіданні скаржник скаргу підтримав у повному обсязі з підстав, наведених у ній.
Старший державний виконавець Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощук М.О. у судовому засіданні заперечив щодо задоволення скарги з підстав, викладених у запереченнях на скаргу.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомили.
Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб органів ДВС передбачено частинами першою та п'ятою статті 74 Закону України від 02.06.2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».
Згідно із цими нормами рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів скарги, що 24.08.2023 року Святошинським районним судом м. Києва № 759/1382/19 виданий виконавчий лист про зобов'язання ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) передавати батькові ОСОБА_1 малолітнього ОСОБА_4 у визначене судом місці, дні та часи побачень (а.с. 9, 10).
20.10.2023 року старшим державним виконавцем Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощуком М.О. прийнято повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 20.09.2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 на підставі ст. ст. 4, 24 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с. 7-8).
Надаючи правову оцінку обставинам справи суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що, відповідно до закону, підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку є Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404).
Відповідно до ст. 1 Закону № 1404 виконавче провадження як завершальна стадія (судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових-осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 1404 примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.
Так, завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 цього Закону).
Відповідно до п. 1 ч. 1 та ч. 5 ст. 26 Закону № 1404 виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у ст. 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
З вищенаведеного слідує, що правовою підставою для відкриття виконавчого провадження, зокрема є виконавчий документ, виданий на підставі та на виконання рішення суду.
Згідно ст. 64-1 Закону № 1404 виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням.
Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою статті 75 цього Закону. У постанові зазначаються вимога виконувати рішення та попередження про кримінальну відповідальність.
У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт, виносить постанову про накладення на боржника штрафу в подвійному розмірі, надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, звертається з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України до суду за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби, виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами (із врахуванням обмежень, передбачених частиною десятою статті 71 цього Закону) та вживає інші заходи примусового виконання рішення, передбачені цим Законом.
У разі виконання рішення боржником виконавець складає акт та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Якщо боржник у подальшому перешкоджає побаченням стягувача з дитиною, стягувач має право звернутися до державного виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження. Після відновлення виконавчого провадження державний виконавець повторно здійснює заходи, передбачені цією статтею.
Рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною виконується у порядку, встановленому статтею 63 цього Закону.
Згідно ст. 63 Закону № 1404 за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.
У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.
У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Виконавець під час виконання рішення про заборону вчиняти певні дії або про утримання від вчинення певних дій доводить до відома боржника резолютивну частину такого рішення, про що складає відповідний акт. Після складення акта виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені у ч. 4 ст. 4 Закону № 1404.
Так, відповідно до п. 10 ч. 4 ст. 4 цього Закону, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.
Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 24 Закону № 1404 виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.
Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій.
Звертаючись до суду, ОСОБА_1 посилався на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17.12.2019 року у цивільній справі № 759/1382/19 з урахуванням змін, відповідно до постанови Верховного Суду від 18.11.2020 року, яким визначено йому способи участі у спілкуванні із сином ОСОБА_3 та його вихованні, а саме зустрічі кожної першої і третьої суботи та неділі з 11 год 00 хв суботи до 19 год. 30 хв. неділі за місцем проживання дитини з матір'ю.
Разом з тим, за даними ЄДРСР вбачається зі змісту постанови Верховного Суду України від 18.11.2020 року у справі № 759/1382/19, яка набрала законної сили і оскарженню не підлягає, зокрема її частиною «Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми» визначено «Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визначення способу участі батька у вихованні дітей, суд апеляційної інстанції, ураховуючи те, що дитина проживає у м. Бердянську, а батько - у м. Києві, обґрунтовано вважав, що місцем зустрічей ОСОБА_1 із сином має бути місто, де проживає дитина».
Також, вказаною постановою постановлено постанову Київського апеляційного суду від 24.06.2020 року змінити, виклавши абзац третій її резолютивної частини в такій редакції:
«Визначити спосіб участі ОСОБА_1 у спілкуванні із сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та його вихованні: 1) можливість зустрічей кожної першої і третьої суботи та неділі з 11 год 00 хв суботи до 19 год 30 хв неділі за місцем проживання дитини з матір'ю; 2) можливість спільного відпочинку один календарний тиждень влітку та один календарний тиждень в зимовий період під час відпустки батька без присутності або у присутності матері дитини; 3) можливість спілкування засобами телефонного та електронного зв'язку з урахуванням режиму дня, що забезпечує гармонійний і здоровий розвиток дитини; 4) можливість спільного святкування у непарні роки наступних свят: Новий рік (31 грудня) з 20 год 00 хв до 19 год 00 хв наступного дня після свята, Різдво Христове (7 січня), Пасха (Великдень), Трійця; 5) можливість спільного святкування дня народження батька (1 березня). В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 24.06.2020 року залишено без змін.
Тобто, питання щодо визначення ОСОБА_1 способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною - кожної першої та третьої суботи та неділі місяця з 11 год 00 хв суботи до 19 год 30 хв неділі за місцем проживання дитини з матір'ю, вирішено саме Верховним Судом.
Отже, з урахуванням вказаного, місцем виконання рішення суду відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону № 1404 є місце проживання дитини - м. Бердянськ.
Однак, як встановлено, на виконання судового рішення Святошинським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист, згідно якого боржником визначено ОСОБА_2 , адреса боржника: АДРЕСА_1 , що у Святошинському районі м. Києва.
Абзацом 15 п. 102 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII встановлена заборона відкриття виконавчих проваджень та вжиття заходів примусового виконання рішень на території територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають у тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), відповідно до переліку, затвердженого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованої Російською Федерацією території України, а також прилеглих до неї територій.
Питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 року № 1364, абзацом 3 п. 1 якої передбачено, що до територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, включаються території можливих бойових дій та території активних бойових дій.
Абзацом 13 п. 1 цієї постанови встановлено, що прирівнювання територій, для яких не визначена дата припинення можливості бойових дій, до територій бойових дій не застосовується до зупинення вчинення виконавчих дій, заборони відкриття виконавчих проваджень та вжиття заходів примусового виконання рішень у випадках, установлених п. 102 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII.
Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією затверджено наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 року № 309, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.12.2022 за № 1668/39004.
Враховуючи викладене можна дійти висновку, що встановлена абз. 15 п. 102 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII заборона відкриття виконавчих проваджень та вжиття заходів примусового виконання рішень не поширюється на включені до зазначеного Переліку території можливих бойових дій.
Згідно Переліку території можливих бойових дій, м. Бердянськ Бердянської міської територіальної громади (код UA23020050010019935) є тимчасово окупованою Російською Федерацією територією України, дата початку тимчасової окупації - 27.02.2022 року.
В ході розгляду скарги судом встановлено, що рішення суду, яким ОСОБА_2 зобов'язано передавати батькові ОСОБА_1 малолітнього ОСОБА_4 у визначене судом місці, дні та часи побачень, не виконується.
Суд зазначає, що на важливість належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України.
Так, у п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.06.2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання; обов'язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової. З огляду на це, посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.
Крім того, у Рішенні від 26.06.2013 року № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 2 ст. 17, п. 8 ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 26.06.2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов'язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23.11.2018 року № 10-р/2018); невід'ємною складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України у Рішенні від 26.06.2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
За позицією Конституційного Суду України, висловленою у Рішенні від 15.05.2019 року № 2-р(II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України (абзац 15 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого ст. 55 Конституції України права кожного на судовий захист.
Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід'ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв'язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, ст. 129-1, ч. 2 якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Також, Конституційний Суд України, взявши до уваги ст. ст. 3, 8, ч. ч. 1, 2 ст. 55, ч. ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, дійшов висновку, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов'язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.
Конституційний Суд України наголосив, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Крім того, у Рішенні від 15.05.2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00; пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України», заява № 6318/03; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia», заява № 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04).
На підставі аналізу ст. ст. 3, 8, ч. ч. 1, 2 ст. 55, ст. 129, ч. ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України у їх системному зв'язку, Конституційний Суд України у Рішенні від 15.05.2019 року № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Як зазначалось вище, Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.
Так, завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 цього Закону).
Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.
Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.
Особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, повинні бути роз'яснені державним виконавцем їх права відповідно до вимог цього Закону.
Частиною 2 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження» унормовано, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
Пред'явлення виконавчого документу не за місцем виконання є самостійною підставою для повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення згідно п. 10) ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження».
Пунктами 10-12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512/5, передбачено, що місце виконання рішення визначається відповідно до вимог, встановлених статтею 24 Закону.
Перевірка інформації про наявність боржника, його майна, місця роботи або здійснення опису та арешту майна на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця здійснюється органом державної виконавчої служби, компетенція якого поширюється на територію вчинення таких дій за дорученням державного виконавця.
В дорученні зазначаються: найменування органу державної виконавчої служби, прізвище, ім'я та по батькові державного виконавця, який надає доручення; номер виконавчого провадження; реквізити виконавчого документа, а у разі зведеного виконавчого провадження - прізвище, ім'я та по батькові боржника - фізичної особи, повне найменування боржника - юридичної особи та дата об'єднання виконавчих проваджень у зведене; обставини, які обумовили проведення перевірки або здійснення опису та арешту майна (клопотання стягувача, відповіді на запити державного виконавця тощо); інформація, яку необхідно перевірити (найменування майна, яке необхідно описати та арештувати); адреса, за якою слід провести перевірку (здійснити опис та арешт майна); інші необхідні відомості, які можуть сприяти перевірці.
Доручення підписується державним виконавцем та погоджується начальником органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Орган державної виконавчої служби, якому доручено проведення перевірки (здійснення опису та арешту майна), зобов'язаний вчинити дії за дорученням у строк до десяти робочих днів з моменту надходження його до органу державної виконавчої служби. За результатами проведених дій складається відповідний процесуальний документ, що надсилається державному виконавцю, який надав доручення.
Державний виконавець може вчиняти виконавчі дії на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби, за погодженням з начальником органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, у разі якщо: стало відомо про зміну місця проживання чи місцезнаходження боржника; з'ясувалося, що майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, недостатньо для повного задоволення вимог стягувача та майно боржника виявлено на території іншого органу державної виконавчої служби; боржник та його майно перебувають на території різних адміністративно-територіальних одиниць.
Про проведення державним виконавцем виконавчих дій орган державної виконавчої служби зобов'язаний повідомити орган державної виконавчої служби, на території якого будуть проводиться виконавчі дії, до початку проведення таких дій. У повідомленні про вчинення виконавчих дій зазначаються: найменування органу державної виконавчої служби, прізвище, ім'я та по батькові державного виконавця, яким будуть проводитись виконавчі дії; номер виконавчого провадження; дата, час та місце проведення виконавчих дій; виконавчі дії.
Тобто, державний виконавець зобов'язаний був перевірити адресу місцезнаходження боржника (а не керуватись виключно інформацією, яка міститься у документі, що пред'явлений йому до виконання) та виявити, що боржник знаходиться в м. Бердянськ., у випадку відкриття виконавчого провадження - мав можливість вчиняти виконавчі дії на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби, за погодженням з начальником органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, а при поверненні виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання - роз'яснити права стягувача відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».
Суд критично оцінює доводи суб'єкта оскарження щодо непокладення на нього ст. ст. 4, 24 Закону України «Про виконавче провадження» таких обов'язків та відсутністю обов'язку щодо роз'яснення стягувачу його прав, зважаючи на те, що державний виконавець, є професійним суб'єктом у сфері виконання судових рішень.
Разом з тим, старший державний виконавець Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощук М.О. при винесенні повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 20.09.2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, нехтуючи закріпленими в законодавстві принципами здійснення примусового виконання рішення суду, формально поставився до вимог законодавства, зокрема, Закону України «Про виконавче провадження», що зумовило винесення оскаржуваного повідомлення, що в свою чергу є порушенням права скаржника на судовий захист.
Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону № 1404 під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно ст. 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).
Тому, з урахуванням зазначеного вище, суд надходить до висновку про наявність підстав для задоволення скарги, а тому скарга підлягає задоволенню.
Керуючись ст. ст. 259, 260, 261, 450, 451, 452 ЦПК України, Законом України «Про виконавче провадження», суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Скаргу стягувача: ОСОБА_1 , боржник: ОСОБА_2 на дії та рішення (повідомлення) старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощук Миколи Олеговича - задовольнити.
Повідомлення старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощука Миколи Олеговича про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 20.10.2023 року у виконавчому провадженні НОМЕР_1 - визнати неправомірним та скасувати.
Зобов'язати старшого державного виконавця Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимощука Миколи Олеговича або іншу уповноважену особу Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) розпочати примусове виконання за виконавчим листом Святошинського районного суду міста Києва від 24.08.2023 року у цивільній справі №759/1382/19.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення (складення).
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому даної ухвали суду.
Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається до Київського апеляційного суду.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.
Суддя Н.О.Горбенко