ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 320/9589/23 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 листопада 2023 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В.В.,
суддів: Василенка Я.М., Ганечко О.М.,
за участю секретаря Кірієнко Н.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою Державної податкової служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 липня 2023 року,
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Державної податкової служби України, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державної податкової служби України від 20.01.2023 № 64-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді директора Юридичного департаменту Державної податкової служби України з 24.01.2023;
- стягнути з Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.01.2023 по день винесення судом рішення про поновлення на роботі включно;
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді;
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28 липня 2023 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ Державної податкової служби України від 20.01.2023 № 64-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Юридичного департаменту Державної податкової служби України з 24 січня 2023 року.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Юридичного департаменту Державної податкової служби України з 24 січня 2023 року.
Стягнуто з Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.01.2023 по 11.07.2023 включно в розмірі 188 002,00 грн. Сума зазначена без відрахування обов'язкових податків та зборів.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць в розмірі в розмірі 30866,00 грн. Сума зазначена без відрахування обов'язкових податків та зборів.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Державна податкова служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Доводи апелянта обґрунтовані тим, що Юридичний департамент, який очолювала позивач, та Департамент супроводження судових справ були реорганізовані з утворенням на їх базі Департаменту правового забезпечення, що зумовило скорочення посади позивача без скорочення чисельності та штату державних службовців. Вказано, що попереджено позивача про наступне звільнення у письмовій формі не пізніш ніж за 30 календарних днів та запропоновано для працевлаштування дві посади головних державних інспекторів. Відтак, зазначено, що звільнення ОСОБА_1 проведено з дотриманням вимог чинного законодавства.
Представник позивача в судовому засіданні заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, спірне рішення суду першої інстанції просив залишити без змін.
Представник апелянта в судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, сторони, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, наказом Державної податкової служби України від 23.12.2020 № 1463-о «Про призначення ОСОБА_1 » позивач призначена на посаду директора Юридичного департаменту Державної податкової служби України з 24.12.2020 до дня визначення переможця конкурсного відбору на цю посаду за результатами конкурсного відбору відповідно до законодавства, але не більше двох місяців після відміни карантину, установленого з метою запобігання на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CоV-2.
Наказом ДПС від 19.05.2021 № 992-о «Про призначення ОСОБА_1 » позивач призначена на посаду директора Юридичного департаменту Державної податкової служби України з 25.05.2021 як переможця конкурсу.
Наказом ДПС від 14.01.2022 № 22 «Про введення в дію Структури апарату Державної податкової служби України та затвердження Організаційної структури та Переліку індексів структурних підрозділів апарату ДПС» (зі змінами) внесено зміни до організаційної структури та штатної чисельності ДПС, зокрема, реорганізовано Юридичний департамент, та Департамент супроводження судових справ, на базі яких утворено Департамент правового забезпечення.
Наказом ДПС від 19.01.2022 № 1-ф «Про введення в дію Штатного розпису на 2022 рік Державної податкової служби України» з 01.01.2022 введено в дію Штатний розпис на 2022 рік ДПС, в якому посада позивача відсутня.
14.12.2022 відповідачем організовано процедуру ознайомлення позивача з попередженням про наступне звільнення, в якому з посиланням на вказані накази ДПС від 14.01.2022 № 22 та від 19.01.2022 № 1-ф попереджено про наступне звільнення із займаної посади на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису без скорочення чисельності державних службовців.
Одночасно в попередженні про наступне звільнення позивачу запропоновано дві вакантні посади, а саме: головного державного інспектора відділу забезпечення доступу до публічної інформації управління організації розгляду звернень громадян та забезпечення доступу до публічної інформації Департаменту організації роботи Служби та головного державного інспектора відділу планово-аналітичної роботи Департаменту інфраструктури та господарського забезпечення.
В той же день, 14.12.2022, відповідачем складено Акт про відмову ОСОБА_1 ознайомитись з попередження про наступне звільнення.
Наказом ДПС від 20.01.2023 № 64-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » державну службу позивача припинено та звільнено її з посади директора Юридичного департаменту Державної податкової служби України 23.01.2023 у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису без скорочення чисельності та штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Позивач, не погодившись із наказом про звільнення, звернулася до суду з даним адміністративним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулось з порушенням приписів частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII та без дотримання відповідачем закріплених статтею 5-1 КЗпП України гарантій забезпечення права громадян на працю, зокрема, права на сприяння у збереженні роботи.
Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Статтею 5-1 КЗпП України встановлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до частин другої та третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889- VIІI) відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Статтею 87 Закону № 889-VIII визначені підстави припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті Закону підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців; скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців; реорганізація державного органу.
Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду (частина третя статті 87 Закону № 889-VIII).
Частинами першою та другою статті 235 КЗпП України установлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Оцінюючи доводи відповідача про відсутність у ДПС обов'язку пропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, суд виходить з наступного.
Приписи частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII не дозволяють суб'єкту призначення альтернативної поведінки.
Тлумачення закону, за якого суб'єкт призначення може пропонувати або може не пропонувати державному службовцю вакантні посади під час процедури реорганізації входить в протиріччя з верховенством права та засадами конституціоналізму. Адже суб'єкт владних повноважень є носієм саме повноважень, а не прав, і за їх здійснення несе відповідальність. До того ж, принцип верховенства права вимагає максимально мінімізувати свободу розсуду виконавчої влади.
При тлумаченні й застосуванні частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII необхідно розуміти, що правомірне рішення це не будь-який бажаний для керівника державного органу варіант поведінки в рамках цього Закону, а лише той, який сприятиме належній реалізації підлеглими працівниками права на працю та доступу до державної служби і не допускатиме проявів дискримінації у здійсненні ними цих прав.
Відтак свобода розсуду означає не свободу вибору керівника державного органу кого звільнити, а кого залишити (перевести) на державній службі, а означає лише оптимальне застосування закону для досягнення цілей, встановлених у ньому. Такого оптимального застосування закону не буде, якщо керівник державного органу не запропонує працівнику посаду державної служби за її наявності. Якщо така вакансія є у наявності, то у керівника державного органу є лише один вид правомірної поведінки запропонувати її працівнику.
Таким чином, частина третя статті 87 Закону № 889-VIII встановлює саме обов'язок суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону пропонувати державному службовцю рівнозначну посаду. Відповідні повноваження не є дискреційними.
Правові висновки щодо наявності у суб'єкта призначення обов'язку пропонувати іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, врахувавши при цьому переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю, містяться, зокрема, в постановах Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 640/12871/20, від 30.11.2022 у справі № 640/15797/21, від 10.11.2022 у справі № 640/24-23/21.
Суд враховує вказані правові висновки в силу приписів частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суб'єкт призначення зобов'язаний запропонувати державному службовцю в першу чергу рівнозначну посаду. Пропонування нижчої посади державної служби може мати місце лише як виняток, наявність підстав для застосування якого в силу принципу верховенства права має бути належним чином обґрунтована.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду щодо виконання власником обов'язку із працевлаштування працівника у зв'язку з реорганізаційними заходами, що міститься в постанові від 18.09.2018 у справі № 800/538/17, власник є таким, що виконав цей обов'язок, якщо запропонував працівникові роботу, яка існувала не тільки на день попередження про наступне вивільнення, але і на день звільнення.
Отже, суб'єкт призначення має запропонувати державному службовцю, посада якого скорочується, всі наявні вакантні посади відповідно до його професійної підготовки та професійних компетентностей, незалежно від того в якому структурному підрозділі проходить службу такий державний службовець.
Аналогічна правова позиція міститься, серед інших, в постановах Верховного Суду від 06.04.2023 у справі № 640/9980/20, від 08.05.2019 у справі № 806/1175/17, від 13.02.2020 у справі № 810/1564/17, від 03.06.2020 у справі № 808/685/16.
В матеріалах справи наявна копія листа відповідача від 13.02.2023 № 235/ЗПІ/99-00-11-01-03-10, згідно з яким станом на 30.12.2022 в апараті відповідача налічувалось 142 вакантних посади, в тому числі: посада заступника начальника управління - начальника відділу організації роботи територіальних органів із супроводження податкових спорів управління організації та супроводження податкових спорів Департаменту правового забезпечення та інші рівнозначні для позивача посади; одна посада начальника управління, три посади начальників відділів, дві посади заступників начальників відділів, одна посада завідувача сектором в Департаменті організації Служби; посада директора Департаменту, а також заступника директора Департаменту - начальника відділу в Департаменті інфраструктури та господарського забезпечення тощо.
Суд першої інстанції вірно вказав, що жодної із вказаних посад, в тому числі рівнозначних, позивачу для працевлаштування не запропоновано.
Будь-яких доводів щодо наявності об'єктивних перешкод для працевлаштування позивача на цих посадах відповідачем ні в заявах по суті спору і додаткових поясненнях, ні в судовому засіданні не наведено.
З копії особової справи позивача вбачається, що позивач має повну вищу освіту, про що свідчить диплом від 09.02.2002 НОМЕР_1 про закінчення Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство» та здобуття кваліфікації юриста.
На посаду директора Юридичного департаменту за результатами конкурсу, а до цього працювала на посадах державної служби 19 років, з яких понад 17 років в органах податкової служби. Перебуваючи на державній службі в органах податкової служби, у різні періоди Позивач обіймала керівні посади, зокрема: - заступника начальника та начальника Управління правового забезпечення (Юридичного управління) Державних податкових адміністрацій в Кіровоградській Черкаській областях, - заступника директора Департаменту адміністрування податку на додану вартість, заступника начальника управління місцевих, ресурсних та неподаткових платежів Департаменту оподаткування юридичних осіб Державної податкової служби України, - завідувача юридичного сектору (сектору правового забезпечення) Інформаційно-довідкового департаменту Державної фіскальної служби України (Державної податкової служби України), - заступника директора Організаційно-розпорядчого департаменту Державної податкової служби України.
За результатами оцінювання виконання завдань і ключових показників результативності, ефективності та якості службової діяльності державного службовця на 2021 рік за посадою директора Юридичного департаменту позивач отримала відмінну оцінку.
На переконання суду вказане свідчить про рівень професійної підготовки та компетентностей позивача, який є достатнім для пропонування їй рівнозначних вакантних посад.
Згідно з чинною редакцією частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII існування обставин, з якими законодавець пов'язує наявність підстав для звільнення державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті включає зобов'язання роботодавця (держави) в особі суб'єкта призначення щодо працевлаштування державного службовця, який попереджаються про наступне звільнення. Таке зобов'язання виникає з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення державного службовця.
У даній справі відповідні обставини виникли з виданням відповідачем наказів від 14.01.2022 № 22 «Про введення в дію Структури апарату Державної податкової служби України та затвердження Організаційної структури та Переліку індексів структурних підрозділів апарату ДПС» та від 19.01.2022 № 1-ф «Про введення в дію Штатного розпису на 2022 рік Державної податкової служби України».
Разом з тим про наступне звільнення на підставі вказаних наказів позивач попереджена лише 14.12.2022, тобто із спливом одинадцяти місяців від дня виникнення підстав для такого попередження, що не поєднується з принципом верховенства права, проявом чи характеристикою якого, відповідно до правозастосовної практики Європейського суду з прав людини, є, зокрема, чіткість, передбачуваність, розумність, справедливість.
Вказані висновки відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним в пункті 65 постанови від 10.11.2022 у справі № 640/24023/21 та в пункті 20 постанови від 22.12.2022 у справі № 640/17678/21.
Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідачем в доводах апеляційної скарги жодним чином не обґрунтовано наявність підстав для відступу від вищевказаної правової позиції Верховного Суду, яка під час розгляду справи була правомірно врахована судом першої інстанції на виконання вимог ч. 5 ст. 242 КАС України.
Відтак, звільнення позивача відбулось з порушенням приписів частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII та без дотримання відповідачем закріплених статтею 5-1 КЗпП України гарантій забезпечення права громадян на працю, зокрема, права на сприяння у збереженні роботи, з чим погоджується і колегія суддів.
В частині висновків суду першої інстанції про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то апелянтом не вказано про помилковість визначення такої суми судом першої інстанції, а отже останнім вірно обраховано розмір належного до стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 188002,00 грн.
Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідач не довів правомірності та обґрунтованості своїх дій та рішень в межах спірних правовідносин.
Приймаючи рішення про задоволення вимог про розподіл судових витрат, суд першої інстанції виходив з того, що сума витрат на правничу допомогу у розмірі 25000,00 грн, враховуючи фактичний обсяг виконаної адвокатом роботи та складність спору, є розумно обґрунтованою та підлягає компенсації позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Надаючи правову оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в цій частині з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Приписи ч. 3 ст. 134 КАС України визначають для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані відповідні договори про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
На підтвердження здійснення витрат на професійну правничу допомогу заявником надано копії усіх необхідних документів.
Колегія суддів враховує висновок Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеного у постанові від 28 грудня 2020 року у справі №640/18402/19, відповідно до якого, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у Договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Оцінивши докази на підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів вважає, що час, витрачений на підготовку, надання консультацій, складання, подання документів та представництва інтересів в суді, відповідає умовам договору про надання правової допомоги. Обсяг, види та вартість правничої допомоги є співмірними з урахуванням складності справи та часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт, та є обґрунтованими.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, позовні вимоги є такими, що підлягають задоволенню, про що вірно вказано судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Колегія суддів вказує, що апеляційна скарга не містить суттєво інших обґрунтувань, ніж ті, які були зазначені у відзиві на позовну заяву, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи. Належних обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга відповідача не містить.
Доказів, які б відповідали вимогам ст. ст. 73 - 76 КАС України, та спростовували зазначені вище мотиви або підтверджували відсутність підстав для задоволення позову апелянтом до суду апеляційної інстанції не надано.
Відтак доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Таким чином, враховуючи вищенаведене у сукупності, беручи до уваги при цьому кожен аргумент, викладений учасниками справи, рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права ухвалив рішення повно і всебічно з'ясувавши обставини справи.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу Державної податкової служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 липня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. М. Ганечко
Повний текст постанови складено 14.11.2023.