Справа № 420/22977/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 листопада 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Стефанова С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення, -
ВСТАНОВИВ:
До Одеського окружного адміністративного суду 04 вересня 2023 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення рішення, щодо ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) №2581486-2407-1551 від 14.07.2023 року, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 17 196 (сімнадцять тисяч сто дев'яносто шість) грн. 44 коп.;
- стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2684(дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн. 00 коп., за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Одеській області.
Позиція позивача обґрунтовується наступним
Позивач зазначає, що 14.07.2023 року ГУ ДПС в Одеській області щодо ОСОБА_1 було прийняте податкове повідомлення рішення форми «Ф» за податковий період 2020 року, №2581486-2407-1551, якими визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплаченого фізичними особами, які є власниками об'єкта нерухомості в сумі 17 196 грн. 44 коп. Такого висновку контролюючий орган дійшов у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 є власником об'єктів нежитлової нерухомості, який розтасований за адресою: Одеська обл., Біляївський р-н, с/рада Великодальницька, автошлях Одеса - Рені, 21 км.
Позивач зазначає, що об'єкт оподаткування, що перебувають у власності позивача та розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , складається з трьох будівель з загальною площею об'єкту - 794, 4 кв.м, з яких: 561,2 кв.м - основна площа та 233,2 кв.м. - допоміжна площа.
Відповідно до відомостей, які містяться в державному реєстрі речових прав, дану будівлю віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" ,група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості", підклас 1251.5.Будівлі підприємств харчової промисловості. Отже вся зазначена нерухомість з основною та допоміжною площею визначена переліком об'єктів підпункту є) підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, як такі що не є об'єктом оподаткування - будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Норма п. п. "є" п. 266.2.2. ст. 266 ПК України в розрізі основоположного принципу єдиного підходу до встановлення податків і зборів, передбаченого пп. 4.1.11 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України, і принципу нейтральності оподаткування, встановленого у пп. 4.1.8 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України не містить жодних виключень, обмежень чи застережень щодо включення будівель промисловості, що належать на праві приватної власності фізичним особам, до об'єктів, які не оподатковуються в силу закону.
Позиція відповідача обґрунтовується наступним
Головне управління ДПС в Одеській області не погоджуються з позовними вимогами та в цілому зазначає, що підпунктом «є» п.п. 266.2.2. п.266.2 ст. 266 ПКУ передбачено, що не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств. У разі якщо промислова будівля належить не промисловому підприємству, то в такому випадку будівля є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та податок повинен нараховуватись та сплачуватись на загальних підставах відповідно до норм чинного законодавства. Зазначена позиція викладена у постанові ВСУ від 15.05.2018 року №806/2461/17.
Процесуальні дії та клопотання учасників справи
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.
Справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України.
24 жовтня 2023 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву з доданими документами (вхід. № 36555/23).
Станом на 15 листопада 2023 року будь-яких інших заяв, клопотань з боку сторін на адресу суду не надходило.
Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиції позивача та відповідача, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.
Обставини справи встановлені судом
Судом встановлено, що відповідно до Договору купівлі-продажу, серія та номер: 240 від 04.06.2013 року та Договору купівлі-продажу, серія та номер: 238 від 05.06.2013 року засвідчених приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, ОСОБА_1 є власником нежитлових будівлі, а саме будівлі підприємств харчової промисловості (ковбасний цех), код ДКБС:1251.5. Будівлі підприємств харчової промисловості, які знаходяться за адресою: Одеська область, Біляївський район, с/рада Великодальницька, автошлях Одеса-Рені, 21км, загальна площа об'єкту - 794, 4 кв.м., що також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Дана нежитлова будівля, власником якої стала ОСОБА_1 є міні-цехом по виробництву ковбасних та м'ясо коптильних виробів, відповідно до розпорядження Біляївської районної адміністрації Одеської області від 08.04.2002 року №187/2002.
З 14.03.2017 року ОСОБА_1 зареєструвалась як фізична особа підприємець, основним видом економічної діяльності, якої є - виробництво м'ясних продуктів та почала здійснювати свою підприємницьку діяльність.
14.07.2023 року ГУ ДПС в Одеській області щодо ОСОБА_1 було прийняте податкове повідомлення рішення форми «Ф» за податковий період 2020 рік, №2581486-2407-1551, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплаченого фізичними особами, які є власниками об'єкта нерухомості в сумі 17 196 грн. 44 коп.
Такого висновку контролюючий орган дійшов у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 є власником об'єктів нежитлової нерухомості, який розташований за адресою: Одеська обл., Біляївський р-н, с/рада Великодальницька, автошлях Одеса - Рені, 21 км.
Вважаючи вищезазначене податкове повідомлення-рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Джерела права та висновки суду
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема щодо порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України від 02.12.2010 року №2755-VI (далі - ПК України).
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах передбачених законом. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ч.1 ст.19 Конституції України).
Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
01.01.2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 року №71-УІІІ, яким було внесено зміни до Податкового кодексу України в частині справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у тому числі його було поширено й на нежитлову нерухомість.
Відповідно до п.п. 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 Податкового кодексу України, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Згідно з п.п. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
У той же час, п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст.266 Податкового кодексу України визначено перелік об'єктів нерухомості, які не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Відповідно до п.п. «є» п.п.266.2.2 Податкового кодексу України, не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об'єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Податкового кодексу України податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.
За приписами пункту 30.2 статті 30 Податкового кодексу України підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.
Отже, підставою для звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податків за правилами підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України є особливість, що характеризує об'єкт оподаткування.
Застосовуючи об'єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному суб'єкту-платнику.
Верховний Суд у постанові від 18 лютого 2021 року у справі №812/1800/18 дійшов висновку, що обмежувальне тлумачення за рахунок введення додаткової ознаки надання пільги по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, - звільнення від оподаткування за критерієм «будівлі промисловості», лише об'єктів нежитлової нерухомості промислових підприємств (юридичних осіб), по суб'єктному складу, не може бути застосовано, оскільки положеннями підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
При цьому, сама по собі наявність спеціального статусу будівлі, а саме: будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування, оскільки законодавець пов'язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його до застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.
В силу вимог підпункту 14.1.1291 пункту 14.1 статті 14 ПК України у нежитловій нерухомості виділяють, зокрема будівлі офісні (будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей), будівлі промислові та склади.
Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації наказом від 17 серпня 2000 року №507 затверджено і введено в дію Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, який призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України. Об'єктами класифікації в ДК 018-2000 є будівлі виробничого та невиробничого призначення та інженерні споруди різного функціонального призначення.
Відповідно до названого Державного класифікатора будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" (група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості").
До будівель промисловості відносяться об'єкти нерухомості, які відповідно до ДК 018- 2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", що включає підкласи: 1251.1 "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості"; 1251.2 "Будівлі підприємств чорної металургії"; 1251.3 "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості"; 1251.4 "Будівлі підприємств легкої промисловості"; 1251.5 "Будівлі підприємств харчової промисловості"; 1251.6 "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості"; 1251.7 "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості"; 1251.8 "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості"; 1251.9 "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".
Визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
Згідно з ДК 018-2000 до групи (код 125) "Будівлі промислові та склади" належить клас (код 1251) "Будівлі промислові", який включає будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо.
Частиною другою статті 191 Цивільного кодексу України передбачено, що до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торгову марку або інші позначення та права, якщо протилежне не встановлено договором або законом.
Отже, «будівлі промисловості» неможливо вважати лише промисловими та складськими будівлями, тобто тими, що використовуються для виробництва та зберігання продукції, зберігання матеріалів. Будівлі, які не задіяні безпосередньо для виготовлення продукції, використовуються промисловим підприємством для розміщення персоналу та обладнання, необхідного для адміністративного, побутового (опалення, водопостачання тощо), транспортного забезпечення, а також виконання інших функцій.
Таким чином, будівлі (як виробничі, так і адміністративні та допоміжні), що входять до складу цілісного майнового комплексу промислового підприємства та використовуються для забезпечення його діяльності, необхідно відносити до будівель промисловості в розумінні абз. «є» пп.266.2.2 п.266.2 ст.26б Податкового кодексу України.
Об'єкт оподаткування, що перебувають у власності позивача та розташованого за адресою: Одеська область, Біляївський район, с/рада Великодальницька, автошлях Одеса-Рені, 21км, складається з трьох будівель з загальною площею об'єкту - 794, 4 кв.м, з яких: 561,2 кв.м - основна площа та 233,2 кв.м. - допоміжна площа.
Відповідно до відомостей, які містяться в державному реєстрі речових прав, дану будівлю віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові", група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості", підклас 1251.5. Будівлі підприємств харчової промисловості.
Отже вся зазначена нерухомість з основною та допоміжною площею визначена переліком об'єктів підпункту є) підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, як такі що не є об'єктом оподаткування - будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Норма п. п. "є" п. 266.2.2. ст. 266 ПК України в розрізі основоположного принципу єдиного підходу до встановлення податків і зборів, передбаченого пп. 4.1.11 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України, і принципу нейтральності оподаткування, встановленого у пп. 4.1.8 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України не містить жодних виключень, обмежень чи застережень щодо включення будівель промисловості, що належать на праві приватної власності фізичним особам, до об'єктів, які не оподатковуються в силу закону.
Суд вважає, що існування зазначених правовідносин є передумовою для застосування п. «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, адже будівлі промисловості, зокрема, виробничі корпуси, цехи, складських приміщень промислових підприємств використовуються у господарський діяльності (не залежно від того чи це реалізація права користування як власника чи законного користувача нерухомості).
Крім того, слід зазначити, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10.04.2018 року в справі №813/3803/16 зазначила, що «... колегія суддів також погоджується з судами попередніх інстанцій, що з огляду на наявні матеріали справи належне позивачу нерухоме майно відноситься до будівель промисловості, а тому в силу пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно,
відмінне від земельної ділянки». Позивачем у цій справі (та власником нерухомого майна) була фізична особа.
Аналогічний висновок був викладений і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.01.2018 року в справі №822/2624/16, за позовом фізичної особи до податкового органу з приводу оскарження податкового повідомлення-рішення про визначення зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Таким чином, Верховний Суд вважає обґрунтованим виключення з об'єктів оподаткування податком на нерухоме майно будівель промисловості, що належать фізичним особам.
У зв'язку з чим, ураховуючи дані висновки Верховного Суду, аналізуючи норми чинного законодавства України, слід зазначити, що норми п.п. «є» п.п.266.2.2 Податкового кодексу України поширюють свою дію на будь-які об'єкти нерухомості, які за своїми ознаками та цільовим призначенням кваліфікуються як «будівлі промисловості». При цьому, їх належність певним суб'єктам (фізичним чи юридичним особам) не впливає на застосування даної норми, позаяк такої імперативної й однозначної вимоги вона не містить.
Так, п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 Податкового кодексу України містить перелік об'єктів, які не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. При цьому, юридична техніка даного підпункту по різному визначає такі об'єкти.
Зокрема, законодавець у певних випадах надає вказівку на тип нерухомості з додатковим урахуванням інших ознак (наприклад: «об'єкти житлової нерухомості, в тому числі їх частки, що належать дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, та особам з їх числа, визнаним такими відповідно до закону, дітям-інвалідам, які виховуються одинокими матерями (батьками), але не більше одного такого об'єкта на дитину» (п.п. «д»), «об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність в малих архітектурних формах та на ринках» (п.п. «е»), «будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від форми власності та джерел фінансування, що використовуються для надання освітніх послуг» (п.п. «і»).
У такому разі сама по собі кваліфікація нерухомості (наприклад, як будівлі дошкільного навчального закладу) є недостатньою умовою для виключення її з кола об'єктів оподаткування, оскільки це повинно обумовлюватися ще іншою спеціальною обставиною (у наведеному прикладі - використанням нерухомості для надання освітніх послуг).
Окрім того, у інших випадках законодавець надає конкретну вказівку на тип нерухомості наприклад: «будівлі дитячих будинків сімейного типу» (пп.«в»), «гуртожитки» (п.п. «г»).
У такому разі сама по собі кваліфікація нерухомості (наприклад як гуртожитку) є достатньою умовою для виключення її з кола об'єктів оподаткування.
Щодо п.п. «є» п.п.266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України, то слід відмітити, що дана норма не містить формулювання, яке би давало можливість зробити однозначний висновок про те, що не є об'єктом оподаткування лише ті будівлі промисловості, які належать промисловим підприємствам.
Виходячи з граматичної конструкції цього підпункту, можна зробити висновок, що він виключає з об'єктів оподаткування множину об'єктів, які відносяться до будівель промисловості.
Окрім цього, даний підпункт містить приклади такого роду об'єктів, які наведені після слова «зокрема», при цьому, такий перелік не має значення вичерпності, а припускає можливість його продовження й розширення в рамках категорії будівель промисловості (а прислівник «зокрема» є тотожним серед іншого», «наприклад»). Тобто, не відносяться до об'єктів оподаткування не лише «виробничі корпуси, цехи, складські приміщення», а й інші будівлі промисловості, та не лише об'єкти «промислових підприємств», а й об'єкти інших суб'єктів.
Таким чином, словосполучення з п.п. «є» п.п.266.2.2 Податкового кодексу України «промислових підприємств» відноситься лише до наведеного законодавцем невичерпного переліку прикладів будівель промисловості, який допускає його розширення в рамках категорії «будівель промисловості».
У цьому контексті, необхідно зауважити, що маючи намір виключити з кола об'єктів оподаткування будівлі промисловості виключно промислових підприємств законодавець, ураховуючи юридичну техніку п.п. 266.2.2 Податкового кодексу України, скористався би зворотами, вживаними в інших підпунктах п.п.266.2.2 кодексу (наприклад: «які належать промисловим підприємствам», «які використовуються промисловими підприємствами» тощо), чого в цьому випадку не зробив.
Окрім цього, таке тлумачення п.п. «є» п.п.266.2.2 Податкового кодексу України могло би мати місце в разі виділення комами або дужками вставки «зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення», у зв'язку з чим словосполучення «промислових підприємств» відносилося би до словосполучення «будівлі промисловості». Проте, слова «зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення» у п.п. «є» п.п.266.2.2 Податкового кодексу України комами чи дужками не виділені, отже, словосполучення «промислових підприємств» відноситься лише до цього невичерпного переліку примірних будівель
промисловості й не обумовлює загального поняття «будівлі промисловості» вимогою щодо їх належності саме промисловим підприємствам.
Потрібно також узяти до уваги, що Податковий кодекс України містить аналогічні за своєю граматичною структурою формулювання (з використанням прислівника «зокрема»), метою яких є відображення певних конкретних понять із-поміж загальних як певного прикладу, але вони не встановлюють вичерпних множин чи переліків, а мають розширене трактування (наприклад пп. 14.1.36. 14.1.56, 14.1.185, 19-1.1.27,39.4.6, 175.1,252.9.1,266.3.2, 339.1 Податкового кодексу України та ін.).
Окремо, слід зазначити, що податкове законодавство України ґрунтується, в тому числі, на презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (пп.4.1.4 Податкового кодексу України). А згідно з п.п. 56.21 Податкового кодексу України, у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта,
виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
Відповідно до ч. 1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У зв'язку з чим, у цьому контексті потрібно взяти до уваги й відому позицію Європейського суду з прав людини щодо застосування такого підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли в його справі національне законодавство припускає неоднозначне трактування (пар.43
рішення в справі «Серков проти України», пар.57 рішення в справі «Щокін проти України»),
Відтак, ураховуючи засади національного податкового законодавства щодо презумпції правомірності рішень платника податку та щодо тлумачення норми закону в найбільш сприятливий спосіб для платника податку й відповідну практику Європейського суду з прав людини, обґрунтованим є трактування чинних приписів Податкового кодексу України без дискримінації за суб'єктним складом у частині обов'язку зі сплати податку на нерухоме майно за будівлі промисловості.
Таким чином, суд вважає, що для виключення певного об'єкта з кола об'єктів оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за нормами п.п. «є» п.п.266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України достатнім є віднесення відповідного нерухомого майна до категорії будівель промисловості, позаяк, це в очевидний спосіб випливає з конструкції даної правової норми, підтверджується аналогічними положеннями Податкового кодексу України та відповідає юридичній техніці цього нормативного акта, а припущення щодо двоякого трактування цієї норми не може
погіршувати становище платника податків у силу відповідного принципу.
Окремо суд зазначає, що за приписами п.п. 266.7.2 п. 266.7 ст. 267 ПК України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 цієї статті, разом з детальним розрахунком суми/сум податку, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються платнику податку контролюючим органом у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку та відповідні платіжні реквізити, визначені в абзаці першому цього підпункту, що надсилаються платнику податку, повинні містити щодо кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, зокрема, але не виключно, інформацію про адресу місцезнаходження об'єкта житлової та/або нежитлової нерухомості, його площу, ставки та надані фізичним особам пільги зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної
ділянки.
Однак, всупереч підпункту 266.7.2. пункту 266.7 статті 266 ПК України контролюючий орган у 2023 році виніс та надіслав податкове повідомлення-рішення про
нарахування податку на нерухоме майно за 2020 рік, тобто пізніше 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом роком.
Відповідно до положень ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.
В свою чергу, відповідач не довів правомірність і обґрунтованість прийнятих ним рішень щодо визначення позивачеві відповідного грошового зобов'язання. Зокрема, відповідачем не було належним чином доведено того, що чинне податкове законодавство України в очевидний спосіб установлює позивачеві обов'язок для сплати відповідного податкового зобов'язання, яке було визначене контролюючим органом позивачу. Податковий орган також не врахував того, що відповідно до приписів податкового
законодавства та позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема у пар.43 рішення в справі «Серков проти України», пар.57 рішення в справі «Щокін проти України», при можливості неоднозначного трактування національного законодавства застосуванню підлягає той підхід, який є найбільш сприятливим для платника податку.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема у пар.45 рішення в справі «Бочаров проти України», пар. 53 рішення в справі «Федорченко та Лозенко проти України», пар.43 рішення в справі «Кобець проти України», при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.
З позиції ЄСПЛ важливою вимогою до доказування є належна якість доказів, якими суд обґрунтовує своє рішення. Стаття 6 Конвенції не встановлює якихось вимог до порядку оцінки доказів національним судом, а залишає вирішення цього питання «на поталу» національному законодавству і національним судам.
Разом з тим у питаннях використання національними судами доказів ЄСПЛ застосовує широку палітру термінів на позначення якісних характеристик доказів, акцентуючи особливу увагу на їх належності, тобто на змістовому логічному зв'язку між доказом та обставинами справи, а також на дотриманні належного процесуального порядку отримання, подання та дослідження доказів, від чого залежить їх допустимість (рішення у справах: «Георгіос Папагеоргіу проти Греції», «Перна проти Італії», «Жуковський проти України»). При цьому береться до уваги такий процесуальний порядок, який визначений національним законодавством.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням викладеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з наявних у матеріалах справи платіжного доручення № 0.0.3174746214.1 від 31.08.2023 року, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у загальному розмірі 2684,00 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у загальному розмірі 2 684,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення - задовольнити.
Визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС в Одеській області №2581486-2407-1551 від 14.07.2023 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 2684 грн. 00 коп. (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири гривні нуль копійок).
Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Головне управління ДПС в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044, код ЄДРПОУ ВП 44069166).
Суддя С.О. Cтефанов