ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«14» листопада 2023 року
м. Харків
справа № 644/1287/23
провадження № 22ц/818/1761/23
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),
суддів - Мальованого Ю. М., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Волобуєва О.О.,
учасники справи:
заявниця - ОСОБА_1 , представник заявниці - ОСОБА_2 ,
заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, представниця заінтересованої особи - Білоконь Н. О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 червня 2023 року в складі судді Черняка В.Г.
ВСТАНОВИВ:
У березні 2023 року ОСОБА_1 , заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулася до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України.
Заява мотивована тим, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області, що на той час було у складі колишнього СРСР. Станом на 24 серпня 1991 року вона була неповнолітньою дитиною (9 років).
Зазначила, що до 01 серпня 1997 року вона разом з батьками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання. З 1986 року знаходилася на вихованні у Старокозацькому дошкільному учбовому закладі, а з 1989 року по 1997 рік навчалася у Старокозацькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Білгород-Дністровського району Одеської області.
Вказала, що після завершення 9-го класу, вона разом з родиною переїхала до російської федерації, де й отримала у 2002 році свій перший паспорт. З 1997 року по 2004 рік вона постійно проживала у місті Ертіль Воронезької області російської федерації, а 13 січня 2005 року отримала дозвіл на імміграцію.
Посилалася на те, що у зв'язку з реєстрацією шлюбу 04 червня 2008 року вона змінила прізвище з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 » та отримала посвідку на постійне проживання, серія НОМЕР_1 , видану 20 березня 2009 року безстроково Відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області. 12 серпня 2019 року отримала картку - посвідку на постійне проживання в Україні нового зразка. 19 листопада 2021 року зареєструвала шлюб з громадянином України ОСОБА_7 , та під час реєстрації шлюбу змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_8 ». Наразі, у зв'язку зі зміною прізвища, у неї є потреба в отриманні нової посвідки на постійне проживання в Україні.
Зазначила, що Державна міграційна служба в Одеській області в усній формі відмовила їй в оформленні посвідки на постійне проживання на території України, у зв'язку з відсутністю в неї рішення суду про встановлення факту постійного проживання на території України до 24 серпня 1991 року. Однак, при зверненні до міграційної служби, на адвокатський запит отримано відповідь від 13 лютого 2023 року, відповідно до якої посвідку на постійне проживання в Україні нового зразка анульовано на підставі підпункту 10 пункту 72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, оскільки «іноземець або особа без громадянства не звернулися для її обміну у строки, визначені пунктом 18 цього Порядку». Також, відмова обґрунтована тим, що матеріали справи не містять документів на підтвердження її проживання станом на 24 серпня та 13 листопада 1991 року на території України.
Вказала, що ця обставина перешкоджає їй в отриманні посвідки на постійне проживання в Україні.
Просила встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) і на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 червня 2023 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України - задоволено; встановлено юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки с. Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області (колишнє СРСР), на території України на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) і на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
На вказане рішення суду Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області до суду апеляційної інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції при ухваленні судового рішення неправильно застосував норми матеріального права, не надав належної оцінки доказам у справі, не звернув увагу на те, що у довідці Старокозацького опорного закладу загальної середньої освіти Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 09 січня 2023 року № 21 відсутній адресат, не надано будь-яких документів на підтвердження джерел отримання даної довідки та не надано документів, що підтверджують реорганізацію Старокозацької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів у Старокозацький опорний заклад загальної середньої освіти Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області. Зазначив, що копія сторінки з паспорту викликає сумніви щодо її походження та справжності, у зв'язку з чим відсутні підстави для прийняття даної копії сторінки як доказ у справі, інших доказів зміни прізвища з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 » заявницею не надано. У зв'язку з чим вважав, що заявницею документально не підтверджено, що ОСОБА_1 мала прізвище « ОСОБА_5 » та навчалась у Старокозацькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів з 1988 року по 1997 рік. Вказав, що навіть у разі отримання ОСОБА_1 рішення суду про встановлення факту проживання на території України у період часу, зазначеним у її заяві, та з подальшим її зверненням до органів Державної міграційної служби України з відповідною заявою про обмін посвідки, їй все одно буде відмовлено в прийнятті документів до набрання чинності законом щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов'язаних з державою-агресором. Посилався на те, що заявниця не зверталась до територіальних підрозділів служби з заявою встановленого зразка, не надала до служби жодних документів. Отже вона не використала всі можливості для отримання дозволу на імміграцію, тому її звернення до суду з заявою про встановлення факту є передчасним. Вважав, що оскільки служба проти встановлення факту, що має юридичне значення заперечує, можливо стверджувати, що у даному випадку наявний спір про право.
Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надходило.
14 листопада 2023 року до суду апеляційної інстанції від представника заявниці надійшли заперечення на апеляційну скаргу, в яких він вважав рішення суду - законним, а апеляційну скаргу - необгрунтованою. При цьому виклав обставини справи та вважав, що наявні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 . Разом з запереченнями на апеляційну скаргу надав лист Державної міграційної служби України від 26 квітня 2023 року, з якого вбачається, що станом на квітень 2023 року рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання № НОМЕР_2 не приймалося.
В суді апеляційної інстанції представник заявниці пояснив, що дійсно заявниця є громадянкою російської федерації. У неї була посвідка на постійне проживання в Україні. Однак, вона вийшла заміж, змінила прізвище, але, завчасно не звернулася до відповідного органу для отримання нової посвідки, тому і виникло питання щодо встановлення факту її постійного проживання на території України.
До суду апеляційної інстанції інші учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з'явилися. Клопотань щодо відкладення розгляду справи від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. У зв'язку з чим суд апеляційної інстанції уважав за можливе розглянути справу за відсутності інших учасників справи на підставі частини другої статті 372 ЦПК України.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області необхідно задовольнити, рішення суду - скасувати.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки заявниця не може довести даний факт в інший спосіб і зазначені обставини перешкоджають подальшої реалізації її прав у визначений законом спосіб, заява є обгрунтованою та підлягає задоволенню.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_9 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області, що на той час було у складі колишнього СРСР. Дата народження зареєстрована Старокозацькою селищною радою Білгород-Дністровського району Одеської області 18 червня 1982 року, актовий запис № 64. Також зі змісту цього свідоцтва вбачається, що 17 липня 1998 року видано паспорт (а.с.16).
Як вбачається з копії свідоцтва про неповну загальну середню освіту від 07 червня 1997 року серії ПП СС № 015430, ОСОБА_9 у 1997 року закінчила Старокозацьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів (а.с.28).
Із довідки Старокозацького опорного закладу загальної середньої освіти Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області № 21 від 09 січня 2023 року вбачається, що ОСОБА_9 , 1982 року народження, навчалася в Старокозацькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів з 1988 року по 1997 рік. В 1996/1997 навчальному році закінчила 9 класів і отримала свідоцтво про неповну загальну середню освіту за номером ПП СС № 015430 (а.с.29).
Як вбачається з копії свідоцтва про право власності на житло, виданого 14 березня 1995 року Органом приватизації державного житлового фонду Пленптахорадгосп «Старокозацькій», квартира за адресою: АДРЕСА_1 належала на праві приватної спільної власності семи громадянам в рівних частинах, серед яких даним правом володіла ОСОБА_9 . Свідоцтво видане згідно з розпорядженням від 14 березня 1995 року № 842 (а.с.22). Така сама інформація міститься і в технічному паспорті, виданому на цю квартиру (а.с.23).
Копія домової книги № 4848 про осіб, що проживають за адресою: АДРЕСА_1 містить інформацію про ОСОБА_9 , що зареєстрована відповідно до штемпелю у книзі 01 серпня 1997 року та цією ж датою знято з реєстрації місця проживання. В графі коли та куди вибула зазначено: Вороніжська область, Ертіль (а.с.25-27).
Матеріали справи містять копію аркушу з паспорту «сімейний стан», з якого вбачається, що 04 червня 2008 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (а.с.20).
20 березня 2009 року ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , отримала посвідку на постійне проживання, серія НОМЕР_1 , видане на підставі висновку від 13 січня 2005 року безстроково УГІРФО ГУМВС України в Харківській області, в якому також зазначено місце народження - Одеська область Україна, коли і звідки приїхала - 2004 року, росія, громадянство/підданство - росія, місце прописки - АДРЕСА_2 (а.с.18).
13 серпня 2010 року ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , одержала ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , наданий Державною податковою адміністрацією України (а.с.19).
12 серпня 2019 року ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , видано посвідку на постійне проживання № НОМЕР_2 , орган що видав 6301, підстава видачі - 03/03, дата закінчення строку дії 09 серпня 2029 року (а.с.14-15).
Як вбачається з довідки про реєстрацію місця проживання особи № 02-11133-2019 від 29 серпня 2019 року ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 29 серпня 2019 року по теперішній час (а.с.17).
19 листопада 2021 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 зареєстровано шлюб, під час якого вона змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_8 » (а.с.21).
Адвокатом Вдовиченком О.І. в інтересах ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області направлено адвокатський запит від 23 січня 2023 року з проханням надати письмову інформацію-роз'яснення.
Як вбачається з відповіді Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 13 лютого 2023 року № 5100.5.3-1445/51.1-23, на теперішній час посвідка на постійне проживання нового зразка № НОМЕР_2 , видана на ім'я громадянки російської федерації ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є недійсною згідно підпункту 10 пункту 72 Порядку. Згідно обліків Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області наявна особова справа щодо надання дозволу на імміграцію громадянці російської федерації ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . В результаті перевірки матеріалів справи встановлено, що в матеріалах справи відсутні документи про місце проживання заявниці станом на 24 серпня 1991 рік (оскільки вказана громадянка народилась на території України) (а.с.33).
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв'язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18, від 24 березня 2021 року у справі № 521/6094/19, від 02 червня 2021 року у справі № 125/1472/19, від 27 лютого 2023 року в справі № 517/445/19, від 09 серпня 2023 року в справі № 523/7192/19.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Звертаючись до суду із заявою, ОСОБА_1 просила встановити факт її постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та набрання чинності Законом України «Про громадянство України» 13 листопада 1991 року.
Зазначила, що встановлення цього факту необхідно для отримання посвідки на постійне проживання в Україні.
На підтвердження своїх вимог заявниця надала до суду копії: свідоцтва про народження від 18 червня 1982 року, актовий запис № 64, з якого вбачається, що ОСОБА_13 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у с. Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області; свідоцтва про неповну загальну середню освіту від 07 червня 1997 року серії ПП СС № 015430, за яким ОСОБА_13 у 1997 року закінчила Старокозацьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів; довідки Старокозацького опорного закладу загальної середньої освіти Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області № 21 від 09 січня 2023 року, з якої вбачається, що ОСОБА_13 , 1982 року народження, навчалася в Старокозацькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів з 1988 року по 1997 рік. В 1996/1997 навчальному році закінчила 9 класів і отримала свідоцтво про неповну загальну середню освіту за номером ПП СС № 015430; свідоцтва про право власності на житло, виданого 14 березня 1995 року Органом приватизації державного житлового фонду Пленптахорадгосп «Старокозацькій», згідно якого квартира за адресою: АДРЕСА_1 належала на праві приватної спільної власності семи громадянам в рівних частинах, серед яких даним правом володіла ОСОБА_13 ; технічного паспорту, виданого на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що зареєстрована Білгород-Дністровським МБТІ, частина якої знаходилась у власності заявниці, та містить інформацію про співвласника даного помешкання - ОСОБА_13 ; домової книги № 4848 про осіб, що проживають за адресою: АДРЕСА_1 , яка містить інформацію про ОСОБА_13 , що зареєстрована, відповідно до штемпелю у книзі 01 серпня 1997 року та цією ж датою її знято з реєстрації місця проживання. В графі коли та куди вибула зазначено: Вороніжська область, Ертіль.
Надане заявницею свідоцтво про народження підтверджує лише факт народження заявниці в 1982 році та факт отримання нею в 1998 році паспорта громадянина СРСР.
Свідоцтво про неповну загальну середню освіту від 07 червня 1997 року серії ПП СС № 015430 та довідка Старокозацького опорного закладу загальної середньої освіти Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області № 21 від 09 січня 2023 року свідчать про те, що ОСОБА_13 , 1982 року народження, навчалася в Старокозацькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів з 1988 року по 1997 рік. В 1996/1997 навчальному році закінчила 9 класів і отримала свідоцтво про неповну загальну середню освіту за номером ПП СС № 015430. Тобто, дані докази дійсно свідчать про те, що ОСОБА_1 на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) і на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) дійсно постійно проживала на території України в с. Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області.
Разом з тим колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 у 2002 році добровільно набула громадянство російської федерації та добровільно отримала документ, що підтверджує наявність у неї громадянства іншої держави, що також стверджується і самою заявницею, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення її заяви про встановлення юридичного факту з огляду на таке.
Залежно від обставин юридичні факти за критерієм їх правових наслідків розрізняють на: правовиникаючі, правозмінюючі, правопризупиняючі, правовідновлюючі, правоприпиняючі.
Факти, що підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки.
Схожі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 320/948/18 від 10 квітня 2019 року.
Метою встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року заявниця зазначає необхідність такого судового рішення для можливості отримання посвідки на постійне проживання в Україні, а не для реалізації права оформити встановлення належності до громадянства України та подальшого отримання паспорту громадянина України.
У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Статтею 4 Конституції України визначено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Однак враховуючи мету встановлення такого факту, зокрема, отримання посвідки на постійне проживання в Україні, а не для реалізації права оформити встановлення належності до громадянства України та подальшого отримання паспорту громадянина України, а також того, що заявниця є громадянкою іншої держави, доказів того, що вона зверталась із заявою про припинення громадянства Російської Федерації до компетентних органів матеріали справи не містять, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення її заяви та встановлення вказаного факту. Встановлення факту постійного проживання заявниці на території України не матиме правових наслідків, оскільки в Україні існує єдине громадянство.
При цьому, відповідно до пункту 16 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 321, документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб'єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.
Пунктом 18 Порядку передбачено, що у разі виникнення обставин (подій), у зв'язку з якими посвідка підлягає обміну (крім закінчення строку дії), документи для її обміну подаються протягом одного місяця з дати виникнення таких обставин (подій).
У разі коли у зв'язку із зміною прізвища та (або) власного імені чи по батькові, встановленням розбіжностей у записах необхідно обміняти паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, документи для обміну посвідки подаються не пізніше ніж через місяць після отримання нового паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства.
Пунктом 40 Порядку встановлено, що для оформлення у зв'язку із втратою або викраденням посвідки, її обміну іноземець або особа без громадянства подають такі документи: 1) посвідку, що підлягає обміну (крім випадків втрати та викрадення); 2) дійсний паспортний документ іноземця (або паспортні документи - у разі, коли іноземець має одночасно громадянство (підданство) кількох держав (множинне громадянство) або документ, що посвідчує особу без громадянства; 3) переклад на українську мову сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства з особистими даними, засвідчений у встановленому законодавством порядку; 4) документи, що підтверджують обставини чи юридичні факти, відповідно до яких посвідка підлягає обміну (крім випадків, передбачених підпунктами 3-5 пункту 7 цього Порядку), документи, видані компетентними органами іноземних держав, мають бути легалізованими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України; 5) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника у разі подання документів законним представником; 6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від його сплати; 7) документ, що засвідчує реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, з даними про реєстраційний номер облікової картки платника податків (у разі наявності); 8) витяг з реєстру територіальної громади (у разі наявності).
Пунктом 40 Порядку передбачено, що рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні не пізніше ніж протягом десятого робочого дня з дня прийняття документів.
Підпунктом 10 пункту 72 Порядку передбачено, що посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі коли іноземець або особа без громадянства не звернулися для її обміну у строки, визначені пунктом 18 цього Порядку.
Згідно пункту 78 Порядку рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку протягом тридцяти календарних днів з дня доведення його до відома іноземця або особи без громадянства або до суду в установленому порядку.
Отже, законодавством, чинним на момент звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про встановлення факту, передбачено позасудовий порядок обміну посвідки на постійне проживання, а рішення щодо відмови (повернення) заяви (клопотання) підлягає оскарженню у встановленому законом порядку.
Подібні висновки сформував Верховний Суд і у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 584/434/21 (провадження № 61-20114св21).
Пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 1232 від 01 листопада 2022 року «Деякі питання надання Державною міграційною службою адміністративних послуг в умовах воєнного стану» установлено, що у період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення або скасування надання територіальними органами/територіальними підрозділами Державної міграційної служби адміністративних послуг громадянам Російської Федерації здійснюється з урахуванням таких особливостей:
розгляд заяв про оформлення дозволу на імміграцію, оформлення посвідок на постійне проживання, оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених) та обмін посвідок на тимчасове проживання, поданих до набрання чинності цією постановою, зупиняється до набрання чинності законом щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов'язаних з державою-агресором;
у разі звернення громадянина Російської Федерації із заявою про оформлення дозволу на імміграцію, продовження строку перебування, оформлення посвідок на постійне проживання, оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених) та обмін посвідок на тимчасове проживання територіальний орган/територіальний підрозділ Державної міграційної служби інформує про відмову в прийнятті документів до набрання чинності законом щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов'язаних з державою-агресором.
Як вбачається з матеріалів справи 20 березня 2009 року ОСОБА_14 отримала посвідку на постійне проживання, серія НОМЕР_1 , видане на підставі висновку від 13 січня 2005 року безстроково, а 12 серпня 2019 року ОСОБА_14 видано посвідку на постійне проживання № НОМЕР_2 , орган що видав 6301, підстава видачі - 03/03 з датою закінчення строку дії до 09 серпня 2029 року.
19 листопада 2021 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 зареєстровано шлюб, під час реєстрації якого вона змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_8 », у зв'язку з чим, ОСОБА_1 повинна була звернутися до відповідного органу щодо обміну посвідки.
Разом з тим матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 зверталася у позасудовому порядку для обміну посвідки на постійне проживання та отримала відповідну відмову територіального органу Державної міграційної служби України.
Тож встановлення такого факту у судовому порядку є передчасним.
Підсумовуючи, колегія суддів визнає обґрунтованими доводи апеляційної скарги Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про те, що заявниця не зверталася до територіальних підрозділів Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою встановленого зразка про обмін посвідки, не надала до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області будь-яких документів, зазначених у Порядку № 321, а отже, не використала усі передбачені законодавством можливості для обміну посвідки на постійне проживання у порядку, встановленому законодавством.
Та обставина, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області надав відповідь № 5100.5.3-1445/51.1-23 від 13 лютого 2023 року про те, що на теперішній час посвідка на постійне проживання нового зразка № НОМЕР_2 , видана на ім'я громадянки російської федерації ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є недійсною, згідно підпункту 10 пункту 72 Порядку та в результаті перевірки матеріалів справи встановлено, що в матеріалах справи відсутні документи про місце проживання заявниці станом на 24 серпня 1991 рік (оскільки вказана громадянка народилась на території України), не може бути визнана як рішення про відмову в обміні посвідки, адже за своїм змістом не відповідає жодному із рішень, яке може прийняти територіальний орган Державної міграційної служби України - повернення заяви, відмова в обміні посвідки. Разом з тим у відповіді Державної міграційної служби України від 26 квітня 2023 року зазначено, що станом на день надання відповіді рішення про недійсність посвідки на постійне проживання № НОМЕР_2 не приймалося.
Тож заявниця не довела, що у позасудовому порядку не змогла здійснити обмін посвідки.
Подібний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 19 липня 2023 року у справі № 947/16679/21 (провадження № 61-3105св23).
Також колегія суддів зазначає, що у разі відмови територіального органу Державної міграційної служби України у задоволенні клопотання про обмін посвідки на постійне проживання, особа вправі оскаржити таке рішення суб'єкта владних повноважень у суді адміністративної юрисдикції.
Доводи апеляційної скарги про те, що між сторонами виник спір про право, не заслуговують на увагу, оскільки метою встановлення факту постійного проживання на території України є отримання посвідки на постійне проживання в Україні, відповідно, спір про право відсутній.
Зважаючи на зазначені обставини, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні заяви.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу задоволено, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 805,20 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381, 384, 389 ЦПК України
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - задовольнити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 червня 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про встановлення факту постійного проживання на території України - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області 805, 20 грн судового збору за подачу апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді Ю. М. Мальований
В.Б. Яцина
Повний текст постанови складено 15 листопада 2023 року.