СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
ун. № 759/19318/23
пр. № 2/759/5304/23
13 листопада 2023 року м. Київ
Святошинський районний суд м. Києва, у складі головуючої судді Горбенко Н.О., за участю секретаря судового засідання Радзівіл А.Б., без участі сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з викликом (повідомленням) сторін у місті Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики, -
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 29.01.2010 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, посвідчений ПН КМНО Селівестровим В.Р. та зареєстрований в реєстрі № 465, за умовами якого нею було передано у позику грошові кошти у розмірі 160 000,00 грн., що на дату підписання договору було еквівалентом сумі 20 000,00 доларів США, зі строком повернення у строк до 29.01.2020 року.
Однак, ОСОБА_2 у строк до 29.01.2020 року не виконав взяті на себе зобов'язання - суму позики не повернув, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом. Просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики у розмірі 256 978,52 грн., з яких: 160 000,00 грн. - основна заборгованість за договором позики; 17 635,97 грн. - 3% річних, 79 343,45 грн. - інфляційні втрати.
У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючу суддю Горбенко Н.О.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2023 року відкрито провадження у справі з проведенням розгляду в порядку спрощеного позовного провадження (а.с. 23).
Відповідачу ухвала про відкриття провадження у справі та копія позовної заяви з додатками направлялась на його зареєстроване місце проживання, згідно відомостей з Відділу з питань реєстрації місця проживання / перебування фізичних осіб Святошинської РДА (а.с. 21).
Правом на подання відзиву у встановлений судом строк відповідач не скористався, про наслідки ненадання учасником справи заяв по суті справи у встановлений судом строк був повідомлений в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
З моменту відкриття провадження у справі сплив достатній строк, для подання всіма учасниками справи своїх доводів, заперечень, відзивів, доказів тощо, у зв'язку з чим суд вважає за можливе здійснити розгляд даної справи по суті заявлених вимог.
Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.
Оскільки наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, справа розглядається за наявними у справі матеріалами.
У судове засідання позивачка не з'явилась, до початку судового засідання через канцелярію суду подала заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала та просила задовольнити. Крім того, зазначила, що проти заочного рішення не заперечує.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомляв.
За правилами ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Зважаючи на те, що відповідач належним чином повідомлений про судове засідання, про причини своєї неявки не повідомив, суд прийшов до висновку про можливість вирішення питання про стягнення заборгованості.
Станом на дату розгляду справи на адресу суду клопотання про розгляд справи у загальному позовному провадженні не подавалися.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Відповідно до матеріалів даної справи, відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, причини неявки у судове засідання суду не повідомив, правом на подання відзиву не скористався. Також, представник позивача у позовній заяві вказав, що не заперечує проти заочного розгляду справи.
З підстав наведених вище, суд прийшов до висновку про можливість заочного розгляду справи.
З урахуванням ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у зв'язку із розглядом справи без повідомлення (виклику) сторін.
Суд, дослідивши матеріали справи, прийшов до наступного висновку.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Дослідивши матеріали справи, прийшов до наступного висновку.
Судом встановлено, що 29.01.2010 року між сторонами укладено договір позики, посвідчений ПН КМНО Селіверстовим В.Р. та зареєстрований в реєстрі № 465, за умовами якого позивачем було передано у позику грошові кошти у розмірі 160 000,00 грн., що на дату підписання договору було еквівалентом сумі 20 000,00 доларів США, зі строком повернення у строк до 29.01.2020 року (а.с. 9).
Згідно п. 4 Договору, останній є безпроцентним оскільки він не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.
Цей Договір укладено із забезпеченням виконання зобов'язання шляхом застави транспортних засобів (п. 8 Договору).
Згідно п. 7 Договору якщо позичальник не поверне гроші, що позичив, до вказаного терміну, позикодавець має право пред'явити цей договір до стягнення.
19.02.2010 року сторонами укладено додатковий договір до Договору позики, посвідченого Селіверстовим В.О., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу29.01.2010 року за реєстровим № 465, яким було внесено зміни до п. 8 Договору (а.с. 10).
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідачем презумпція правомірності договору позики від 29.01.2010 року не спростована доказами в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України.
Як зазначає позивач, що відповідач не виконав належним чином своїх зобов'язань про повне повернення грошових коштів, про які йдеться в зазначеному вище договорі.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
У ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Згідно ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Відповідно до положень ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства.
Отже, приймаючи до уваги те, що між сторонами було укладено договір позики, і позивач виконав свої зобов'язання за договором позики, надавши відповідачу грошові кошти, а відповідач не повернув вказані кошти у строк, передбачений договором, суд, зважаючи на те, що укладення договору позики на визначених у ньому умовах є результатом вільного волевиявлення сторін, в тому числі відповідача, шляхом вчинення свідомих дій та не суперечить вимогам чинного законодавства, дійшов, виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства, до висновку про обґрунтованість та доведеність вимог позивача щодо стягнення з відповідача її суми в розмірі 160 000,00 грн.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За змістом ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).
Передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України інфляційні втрати та 3 % річних від простроченої суми входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання (постанови Верховного Суду України від 06.04.2016 року у справі № 6-352цс16, від 22.03.2017 року у справі № 6-2311цс16, від 30.03.2016 року у справі № 6-2168цс15, а також Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 07.07.2020 року у справі № 296/10217/15-ц).
Отже, суд вважає обґрунтованим посилання позивача про застосування до виниклих правовідносин положень ст. 625 ЦК України, оскільки відповідач порушив грошове зобов'язання, не повернувши позику у передбачений договором строк.
Передбачене ч. 1 ст. 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06.06.2012 року №6-49цс12.
У ч. 2 ст. 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
Тому, при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі.
Отже, нарахування 3 % річних має бути здійснено саме із 160 000,00 грн.
Виходячи із зазначеного, перевіривши розрахунок, наведений позивачем та не спростований відповідачем в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України, суд приходить до висновку про те, що останній може бути покладений в основу судового рішення, і з відповідача на користь позивача також підлягає стягненню 3 % річних у розмірі 17 635,97 грн. за період з 30.01.2020 року по 01.10.2023 року.
Щодо вирішення вимог про стягнення інфляційних втрат, нарахованих за неповернення основної суми боргу.
Частиною 1 ст. 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу, яка передбачає сплату суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
За умовами договору позики від 29.01.2010 року сторони визначили зобов'язання відповідача у гривні.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня.
Норма ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні.
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суду України у постанові від 01.03.2017 року у справі № 6-284цс17 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.07.2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).
Оскільки предметом грошового зобов'язання за оспорюваним договором позики є грошові кошти, визначені у гривні, то наявні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат за несплату боргу від знецінення національної валюти.
Перевіривши розрахунок, наведений позивачем та не спростований відповідачем в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України, суд приходить до висновку про те, що останній може бути покладений в основу судового рішення, і з відповідача на користь позивача також підлягає стягненню інфляційні втрати у розмірі 79 343,45 грн. за період з 30.01.2020 року по 01.10.2023 року.
Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тому, суд надходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Останній відповідачем в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України не спростований.
Щодо судових витрат суд зазначає наступне.
У відповідності до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При зверненні до суду позивачем сплачено 2 569,79 грн. судового збору.
Оскільки позовні вимоги задоволені повністю, то судові витрати у межах судового збору підлягають стягненню із відповідача на користь позивача в розмірі 2 569,79 грн.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 13, 14, 82, 223, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд,-
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики, - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) грошові кошти в сумі 256 978,52 грн. (двісті п'ятдесят шість тисяч дев'ятсот сімдесят вісім гривень 52 копійки), з яких: 160 000,00 грн. (сто шістдесят тисяч гривень 00 копійок) - основна заборгованість за договором позики; 17 635,97 грн. (сімнадцять тисяч шістсот тридцять п'ять гривень 97 копійок) - 3% річних, 79 343,45 грн. (сімдесят дев'ять тисяч триста сорок три гривні 45 копійок) - інфляційні втрати.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 2 569,79 грн. (дві тисячі п'ятсот шістдесят дев'ять гривень 79 копійок).
Заочне рішення може бути переглянуте Святошинським районним судом м. Києва за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Н.О. Горбенко