СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 листопада 2023 року м. Харків Справа № 905/1138/21 (910/3243/22)
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Радіонова О.О., суддя Істоміна О.А. , суддя Медуниця О.Є.
за участю секретаря судового засідання Євтушенка Є.В.
за участю представників сторін
від позивача -адвокат Середа О.А. ордер серія ВС № 1178112 від 17.01.2023
від відповідача-1 - не з'явились
від відповідача- 2 - не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс" (вх. № 1760 Д/3) на рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 (повний текст підписано 31.07.2023 у місті Харків) у справі №905/1138/21 (910/3243/22) суддя Огороднік Д.М.
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс"
до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек"
до відповідача 2 Товариство з обмеженою відповідальністю "Паливно-
енергетична компанія "Енергоіндустрія"
про визнання недійсним правочину
в межах справи №905/1138/21
про банкрутство
боржник Товариство з обмеженою відповідальністю "Істек"
розпорядник майна арбітражний керуючий Бурцева І.Ю.
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" про визнання недійсним з моменту укладання договору постачання вугільної продукції №230217 від 23.02.2017, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Істек" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія Енергоіндустрія" (т.1, а.с.1-12).
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 20.05.2022 передано матеріали позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСТЕК" про визнання недійсним правочину за підсудністю до Господарського суду Донецької області (т.1, а.с.21-22).
Ухвалою Господарського суду Донецької області від 09.09.2022, зокрема, прийнято позовну заяву до розгляду в межах справи №905/1138/21 та відкрито провадження у справі 905/1138/21 (910/3243/22). Справу №905/1138/21 (910/3243/22) вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження (т.1, а.с.30-31).
Позов обґрунтований тим, що договір постачання вугільної продукції №230217 від 23.02.2017 укладений всупереч інтересам держави і суспільства, оскільки умовами Специфікації до договору передбачено, що поставка товару повинна відбуватись на станції Горлівка. Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України №1275-р від 02.12.2015 м. Горлівка належало до населених пунктів, на яких здійснювалась антитерористична операція. Відтак, ТОВ "Істек" та ТОВ "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія", будучі обізнаними про ведення антитерористичної операції на території м.Горлівка, зважаючи на загострену політичну ситуацію, розуміючи ризики використання коштів, сплачених в якості оплати за вугільну продукцію, з метою повалення конституційного ладу, порушення цілісності території України, свідомо допускаючи розцінення операцій з переказу коштів за оплату вугільної продукції як фінансування тероризму, уклали договір постачання вугільної продукції №230217 від 23.02.2017. Звідси слідує повне розуміння сторонами даного договору його суперечності та невідповідності інтересам держави і суспільства. Враховуючи вищезазначене, існує необхідність визнання недійсним договору №230217 постачання вугільної продукції від 23.02.2017 на підставі ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України.
Ухвалою господарського суду від 25.04.2023 залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія" Енергоіндустрія" (код ЄДРПОУ 39395870, вул.Лариси Руденко, буд.6а, офіс 709, кім.7, м.Київ, 02140) до участі у справі №905/1138/21 (910/3243/22) в якості відповідача-2 (т.1, а.с.174-175).
Рішенням Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 у справі №905/1138/21 (910/3243/22) у задоволенні позову відмовлено повністю (т.1, а.с.217-229).
Рішення господарського суду обґрунтовано тим, що позивач не є кредитором у справі №905/1138/21, не є стороною, яка залучена до участі у справі про банкрутство №905/1138/21 отже, в контексті підстав та мотивів цього позову, він не є суб'єктом звернення з позовом про визнання недійсним договору на підставі ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" саме в межах справи про банкрутство №905/1138/21.
Суд встановив, що у цій справі позов про визнання недійсним договору поставки подала особа, яка не була стороною цього договору, - заінтересована особа.
Крім іншого, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не є тією заінтересованою особою, що відповідно уповноважена захищати інтереси держави та суспільства в суді від імені держави та суспільства у спосіб подання позову про визнання договору недійсним на підставі ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.
Також, позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності у Іванцова С.О. повноважень на підписання спірного договору від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек".
Водночас суд дійшов висновку, що позивач є кредитором у справі про банкрутство відповідача -2 у справі №910/18802/21, який подаючи цей позов має на меті захистити свої інтереси кредитора задля максимально можливого справедливого задоволення його вимог як кредитора у справі № 910/18802/21, а не у справі №905/1138/21 за рахунок майна боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія".
Разом з цим, в межах справи №905/1138/21 спірний договір, який хоч і укладений з одного боку боржником, проте не оспорюється ані арбітражним керуючим, ані кредиторами, ані іншими особами, які б претендували на майно Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" та мали до нього майнові вимоги.
Отже, за відсутності заяв кредиторів, арбітражного керуючого, заінтересованих осіб щодо задоволення вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" за рахунок його майна, у суду відсутні підстави для з'ясування обставин щодо ознак фраудаторності спірного договору в межах справи №905/1138/21.
Не погодившись з прийнятим рішенням позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс" звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 у справі №905/1138/21 (910/3243/22) скасувати. Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву ТОВ "Тар Альянс", яким визнати недійсним договір постачання вугільної продукції №23022017 від 23.02.2017, укладений між ТОВ "Істек" та ТОВ "ПЕК "Енергоіндустрія" (т.2, а.с.10-13).
Апеляційна скарга мотивована тим, що договір постачання вугільної продукції №23022017 був укладений 23.02.2017. Згідно з специфікацією на вугільну продукцію від 23.02.2017, що є додатком №1 до договору постачання вугільної продукції №23022017 від 23.02.2017, вугільна продукція має бути поставлена протягом березня - квітня 2017 року.
Скаржник, посилаючись на ст. 228 Цивільного Кодексу України зауважує, що для вирішення спору щодо недійсності правочину за ознаками суперечності такого інтересам держави і суспільства необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладання господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.
Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Аналогічна правова позиція викладена у постанови Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №922/1391/18.
Апелянт стверджує, що згідно з специфікацією на вугільну продукцію від 23.02.2017, що є додатком №1 до договору постачання вугільної продукції №23022017 від 23.02.2017, місцем здійснення поставки за вказаним договором є станція Горлівка.
Відповідно до розпорядження КМУ №1275-р від 02.12.2015 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» (в редакції розпорядження КМУ від 23.01.2019 №28-р), м. Горлівка (Горлівська міська рада) належало до населених пунктів, на яких здійснювалась антитерористична операція.
Відтак, на думку скаржника, ТОВ «Істек» та ТОВ «ПЕК «Енергоіндустрія», будучі обізнаними про ведення АТО на території м. Горлівка, зважаючи на загострену політичну ситуацію, розуміючи ризики використання коштів, сплачених в якості оплати за вугільну продукцію, з метою повалення конституційного ладу, порушення цілісності території України, свідомо допускаючи розцінення операцій з переказу коштів за оплату вугільної продукції як фінансування тероризму укладали договір постачання вугільної продукції №23022017 від 23.02.2017 року.
Звідси слідує повне розуміння сторонами договору його суперечності та невідповідності інтересам держави і суспільства.
Також апелянт звертає увагу, що відповідно до п. 5 додаткової угоди до договору вугільної продукції №23022017від 23.02.2017, ТОВ «ПЕК «Енергоіндустрія» зобов'язалося повернути ТОВ «Істек» заборгованість в сумі 6 192 000, 00 грн в строк до 14.06.2021. З цього слідує, що право вимоги ТОВ «Істек» до ТОВ «ПЕК «Енергоіндустрія» за договором постачання вугільної продукції №23022017 від 23.02.2017 виникло 15.06.2021.
З детального аналізу ЄДРСР та з інформації на веб-порталі «Судова влада України», не вбачається будь-якої інформації про звернення ТОВ «Істек» до суду з вимогами про стягнення з ТОВ « ПЕК «Енергоіндустрія» коштів в сумі 6 192 000, 00 грн.
Таким чином, скаржник стверджує, що ТОВ «Істек» не вчиняло жодних дій на звернення стягнення з ТОВ «ПЕК «Енергоіндустрія», що свідчить про фіктивний характер цього договору та відсутність його спрямованості на реальне настання насідків та досягнення тієї легальної мети, задля досягнення якої він укладається.
Відповідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.08.2023 року сформовано склад колегії суддів Східного апеляційного господарського суду: головуючий суддя Радіонова О.О., судді Медуниця О.Є., Попков Д.О.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 18.09.2023, зокрема, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс" на рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 у справі №905/1138/21 (910/3243/22). Встановлено строк учасникам справи до 03.10.2023 року включно, для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами його надсилання іншим сторонам у справі, а також запропоновано учасникам справи в строк до 03.10.2023 включно надати до суду заяви, клопотання та заперечення (у разі наявності), з доказами надсилання їх копій та доданих до них документів іншим учасникам справи в порядку ч. 4 ст.262 Господарського процесуального кодексу України. Призначено справу до розгляду на "08" листопада 2023 р. о 09:15 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань № 131.
У встановлений судом строк відзиви на апеляційну скаргу до Східного апеляційного господарського суду не надійшли.
02.11.2023 через «Електронний суд» до Східного апеляційного господарського суду надійшло клопотання ТОВ «Тар Альянс» про зупинення провадження у справі, в якому останній просить суд зупинити провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22) у зв'язку з проведенням медіації на 90 календарних днів з дати постановлення судом ухвали про зупинення провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22).
03.11.2023 на електронну пошту суду надійшло клопотання відповідача 1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Істек» про зупинення провадження у справі, в якому останній просить суд зупинити провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22) у зв'язку з проведенням медіації на 90 календарних днів з дати постановлення судом ухвали про зупинення провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22).
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.11.2023, у зв'язку з відпусткою судді Попкова Д.О., визначено наступний склад суду: головуючий суддя Радіонова О.О. суддя Істоміна О.А., суддя Медуниця О.Є.
06.11.2023 через «Електронний суд» до Східного апеляційного господарського суду надійшло клопотання представника ТОВ «Тар Альянс» адвоката Середи О.Я. про участь у судовому засіданні, призначеному на 08.11.2023 у режимі відео конференції за допомогою сервісу Easycon, яке ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 задоволено.
07.11.2023 до Східного апеляційного господарського суду надійшло поштовим зв'язком
клопотання відповідача 1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Істек» про зупинення провадження у справі, в якому останній просить суд зупинити провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22) у зв'язку з проведенням медіації на 90 календарних днів з дати постановлення судом ухвали про зупинення провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22).
Також 07.11.2023 до Східного апеляційного господарського суду надійшло поштовим зв'язком клопотання відповідача 2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Паливно-енергетична компанія «Енергоіндустрія» про зупинення провадження у справі, в якому останній просить суд зупинити провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22) у зв'язку з проведенням медіації на 90 календарних днів з дати постановлення судом ухвали про зупинення провадження у справі №905/1138/21 (910/3243/22).
Судова колегія апеляційної інстанції залишила подані клопотання без розгляду з наступних підстав.
Відповідно до п.п.6,7 ч. 2 ст. 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст.43 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч. 3 ст.169 Господарського процесуального кодексу України заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлений, він встановлюється судом.
Так, ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 18.09.2023 у справі №905/1138/21 (910/3243/22), зокрема, встановлено строк учасникам справи до 03.10.2023 року включно, для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами його надсилання іншим сторонам у справі, а також запропоновано учасникам справи в строк до 03.10.2023 включно надати до суду заяви, клопотання та заперечення (у разі наявності), з доказами надсилання їх копій та доданих до них документів іншим учасникам справи в порядку ч. 4 ст.262 Господарського процесуального кодексу України.
У встановлений судом строк, тобто до 03.10.2023 до апеляційного суду в межах даної справи від учасників справи не надійшли будь-які заяви чи клопотання.
Клопотання про зупинення провадження у справі від скаржника надійшло до суду 02.11.2023, від відповідача 1 - 03.11.2023, від відповідача 2 - 07.11.2023р.
Питання про поновлення строку на подання заявлених клопотань учасниками справи не ставилось.
Відповідно до ч. 1 ст.118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст.118 Господарського процесуального кодексу України).
Суд апеляційної інстанції наголошує, що сторони повинні добросовісно користуватись своїми процесуальними правами та не позбавлені права і можливості належним чином їх реалізувати з дотриманням положень Господарського процесуального кодексу України.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосується безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі «Олександр Шевченко проти України», заява №8371/02, п.27, рішення від 26.04.2007, та «Трух проти України» (ухвала), заява №50966/99, від 14.10.2003).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (рішення у справі «Walchli, France, заява № 35787/03, п.29, 26.07.2007; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п.33, 08.12.2016).
Наразі, у судовому засіданні після оголошення судом результату залишення без розгляду клопотань про зупинення провадження у справі, після доповіді головуючого судді матеріалів справи, скаржником усно було заявлено клопотання щодо поновлення строку в межах поданого клопотання щодо зупинення провадження у справі, необґрунтоване будь-якими причинами пропуску цього строку, також скаржник наполягав на задоволенні поданого клопотання про зупинення провадження у справі.
На питання суду щодо поданої апеляційної скарги, апелянт ухилився від відповіді, наполягаючи на тому, що сторонами розпочато і реалізується механізм проведення медіації.
Відповідачі у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, своїм правом на участь у суді апеляційної інстанції не скористалися.
Місцем знаходження відповідача 1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" є: вул.Тамбовська, 1, м.Донецьк, Донецька обл., 83030.
Місцезнаходженням позивача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс" є: вул.Умова, 1/1, м.Горлівка, Донецька обл., 84609.
З метою повідомлення учасників справи, апеляційним судом було розміщено оголошення на офіційному веб-порталі Східного апеляційного господарського суду.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за відсутністю відповідачів, враховуючи належне повідомлення учасників справи про дату, місце, час розгляду справи і те, що явка сторін не визнавалася судом обов'язковою.
Відповідно до приписів ст.ст.222, 223 ГПК України фіксування судового процесу здійснювалось технічними засобами, було складено протокол судового засідання.
Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.
Суд апеляційної інстанції встановлено, що в апеляційній скарзі скаржником допущено описку в номері договору поставки вугільної продукції від 23.02.2017, а саме замість вірного номеру №230217 вказаний №23022017 отже, предметом спору є договір №230217 від 23.02.2017, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Істек" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія ".
Як вірно встановлено господарським судом, предметом цього спору є визнання недійсним договору, що підписаний відповідачами. Щодо відповідача -1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" відкрито провадження у справі про банкрутство №905/1138/21 та щодо відповідача-2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія" Енергоіндустрія" також відкрито провадження у справі про банкрутства №910/18802/21.
Оскільки щодо обох відповідачів відкриті провадження у справі про банкрутство, позивачем після залучення до участі у справі відповідача-2, не подано клопотання про передачу справи за підсудністю до Господарського суду міста Києва, господарський суд з'ясувавши підстави позову, доводи позивача у позові та відповіді на відзив відповідача-1, а також предмет спору, - визнання недійсним договору, що підписаний між відповідачами, дійшов висновку про продовження розгляду спору по суті в межах справи про банкрутство №905/1138/21.
Судом першої інстанції встановлено, що в матеріалах справи наявна копія договору поставки вугільної продукції №230217 від 23.02.2017 (далі спірний договір), відповідно до якого постачальником є Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоіндустрія" (відповідач 2), а покупцем є Товариство з обмеженою відповідальністю "Істек" (відповідач 1) (т.1, а.с.5-8).
Відповідно до умов договору постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити вугільну продукцію (продукція). Найменування, вартість, кількість, якість, термін та умови постачання, термін оплати продукції та інші відомості, необхідні для виконання договору вказані у Специфікаціях, що є невід'ємною частиною договору.
Поставка продукції на адресу Покупця здійснюється на умовах, вказаних в Специфікаціях (Додатках) до договору. (пункт 2.1 договору)
Постачальник не пізніше 5-ти робочих днів від дати відгрузки продукції надає покупцю наступні документи: рахунок - 1 екземпляр, посвідчення про якість - 1 екземпляр, лист про право власності на вугільну продукцію - 1 екземпляр, акт приймання-передавання вугільної продукції - 2 екземпляра. Податкова накладна надається Постачальником в порядку, передбаченим Податковим кодексом України.
Пунктом 3.1, 3.2, 3.3 договору визначено, що загальна сума по договору складає суму, визначену на підставі доданих до договору Специфікацій.
Вартість на продукцію встановлюється договірна в національній валюті України - гривнях на дату укладання договору та визначається в Специфікаціях до договору.
Фактична вартість поставленої продукції для виконання розрахунків може визначатись виходячи з базової вартості з урахуванням вартісних поправок (знижок, надбавок) в залежності від відхилень фактичних показників від середніх розрахункових норм показників якості продукції якщо сторони погодять це в Специфікаціях.
Розрахунки за продукцію виконуються грошовими коштами на поточний рахунок Постачальника в термін встановлений в Специфікаціях до договору. За згодою сторін можливі інші форми розрахунків, в тому числі векселями.
Згідно п.9.2 договору останній набуває чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2017, а по фінансовим зобов'язанням - до повного виконання. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
До договору додана специфікація на вугільну продукцію (Додаток 1 до договору №230217 від 23.02.2017), у відповідності до якої, предметом договору є вугілля марки К 0-50, у кількості (+- 10 %) 3000 тон, на суму без ПДВ 57000000,00 грн, разом з ПДВ загальна сума складає 6840000,00 грн. Оплата здійснюється на умовах попередньої оплати погодженої сторонами партії товару. Умови поставки: СРТ станція вантажоодержувач (ст. Горлівка, Донецької з.д.). Витрати на перевезення покупець відшкодовує постачальнику в повному обсязі згідно виставлених рахунків. Вантажоодержувач Товариство з обмеженою відповідальністю "Істек", м. Донецьк, ст. Горлівка, Донецька з. д., код станції 483007, код відправника 1556. Термін поставки березень-квітень 2017 року (т.1, а.с.8).
Матеріали справи містять копію додаткової угоди від 14.06.2017 до договору №230217 від 23.02.2017 укладеної між відповідачами (т.1,а.с.9-10).
Відповідно до умов додаткової угоди від 14.06.2017 у зв'язку з прийняттям Президентом України Указу від 15.03.2017 №62/2017 про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року "Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України", яким тимчасово, до реалізації пунктів 1 і 2 Мінського "Комплексу заходів" від 12 лютого 2015 року, а також до повернення захоплених підприємств до функціонування згідно із законодавством України припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей та розпорядження Публічного акціонерного товариства "Укрзалізниця" від 15.03.2017 №Ц1/2-2/157 про заборону до перевозки усіх вантажів з усіх з.ж. станцій, що не підконтрольні Україні, сторони погодили, що поставка товару на умовах договору, неможлива; сторони підтвердили, що на момент укладання додаткової угоди сума заборгованості постачальника по договору № 230217 від 23.02.2017 складає 6192000,00 грн, постачальник приймає на себе зобов'язання повернути покупцю отриману згідно договору № 230217 від 23.02.2017 передплату 6192000,00 грн на протягом 4 (чотирьох) років терміном до 14.06.2021.
В додатковій угоді сторони підтвердили, що в межах договору № 230217 від 23.02.2017 на момент укладання додаткової угоди, постачальником вугільна продукція не поставлена в повному обсязі. Сторони підтверджують, що в межах договору № 230217 від 23.02.2017 на момент укладання додаткової угоди, покупцем виконана оплата за поставлену вугільну продукцію загальної сумою 6192000,00 грн. Сторони підтверджують, що на момент укладання додаткової угоди сума заборгованості постачальника по договору № 230217 від 23.02.2017 складає 6192000,00 грн, постачальник приймає на себе зобов'язання повернути покупцю отриману згідно договору № 230217 від 23.02.2017 передплату 6192000,00 грн на протягом 4 (чотирьох) років терміном до 14.06.2021.
Додатковою угодою відповідачі встановлюють по зобов'язанням, що виникли за договором №230217 від 23.02.2017, строк позовної давності тривалістю п'ять років, а строк дії договору встановлено до 01.07.2021.
Додаткова угода є невід'ємною частиною договору № 230217 від 23.02.2017.
Товариством з обмеженою відповідальністю "Істек" до матеріалів справи додано копії платіжних доручень на загальну суму 6192000,00 грн, а саме: №3684 від 23.02.2017 на суму 2000000,00 грн; №3685 від 23.02.2017 на суму 2000000,00 грн; №3686 від 23.02.2017 на суму 2000000,00 грн; №3687 від 23.02.2017 на суму 192000,00 грн. Як вбачається з платіжних доручень Товариством з обмеженою відповідальністю "Істек" перераховану Товариству з обмеженою відповідальністю "Паливно енергетична компанія "Енергоіндустрія" кошти за вугль згідно договору №230217 від 23.02.2017 (т.1, а.с.138-139).
Крім того, Товариством з обмеженою відповідальністю "Істек" надано копію заяви №1-77 від 20.01.2022 про визнання конкурсним кредитором та кредиторських вимог на суму 6192000,00 грн, що, як зазначає відповідач-1 подана ним до Господарського суду міста Києва в межах справи №910/18802/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-Енергетична компанія "Енергоіндустрія" (т.1, а.с.134-136). Позивачем не надано заперечень щодо подання відповідачем-1 заяви до Господарського суду міста Києва в межах справи №910/18802/21 з кредиторськими вимогами.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши представника позивача, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні, з огляду на наступне.
Оцінивши зміст правовідносин, що виникли між відповідачами на підставі договору №230217, господарський суд дійшов вірного висновку, що між сторонами виникли правовідносини поставки, які регулюються нормами ст. 712 Цивільного кодексу України та ст.ст. 264-271 Господарського кодексу України. В частині, що не суперечить договору, до вказаного правочину також застосовуються норми Цивільного кодексу України, які регулюють правила купівлі-продажу (ст.ст. 655-697 Цивільного кодексу України).
Статтею 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно з ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як встановлено судом першої інстанції вище, зі змісту специфікації до спірного договору вбачається, що оплата сторонами погоджена на умовах попередньої оплати.
На виконання умов спірного договору та здійснення попередньої оплати, відповідач-1 перерахував відповідачу -2 кошти на загальну суму 6192000,00 грн, що підтверджується належним чином засвідченими копіями платіжних доручень. Заперечень щодо перерахування коштів, позивачем суду не надано.
Відповідно до ч. 1 ст. 689 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Як вбачається зі змісту специфікації до спірного договору, сторони погодили, що поставка товару відбудеться на умовах СРТ станція вантажоодержувач (ст. Горлівка, Донецької з.д.).
Проте, додатковою угодою від 14.06.2017 до спірного договору, у зв'язку з прийняттям Президентом України Указу від 15.03.2017 №62/2017 про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року "Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України", яким тимчасово, до реалізації пунктів 1 і 2 Мінського "Комплексу заходів" від 12 лютого 2015 року, а також до повернення захоплених підприємств до функціонування згідно із законодавством України припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей та прийняттям розпорядження Публічного акціонерного товариства "Укрзалізниця" від 15.03.2017 №Ц1/2-2/157 про заборону до перевозки усіх вантажів з усіх з.ж. станцій, що не підконтрольні Україні, сторони погодили, що поставка товару на умовах договору, неможлива; сторони підтвердили, що на момент укладання додаткової угоди сума заборгованості постачальника по договору №230217 від 23.02.2017 складає 6192000,00 грн, постачальник приймає на себе зобов'язання повернути покупцю отриману згідно договору №230217 від 23.02.2017 передплату 6192000,00 грн на протягом 4 (чотирьох) років терміном до 14.06.2021.
Отже, поставка товару Товариством з обмеженою відповідальністю "Паливно енергетична компанія "Енергоіндустрія" Товариству з обмеженою відповідальністю "Істек", не відбулась.
Враховуючи вищевикладене, матеріали справи свідчать про те, що спірний договір виконаний частково, а саме Товариством з обмеженою відповідальністю "Істек" перераховані кошти постачальнику, Товариству з обмеженою відповідальністю "Паливно енергетична компанія "Енергоіндустрія" на загальну суму 6192000,00 грн.
Як зазначали позивач та відповідач-1, Товариством з обмеженою відповідальністю "Істек" подано заяву № 1-77 від 20.01.2022 до Господарського суду міста Києва про визнання конкурсним кредитором та кредиторських вимог на суму 6192000,00 грн в межах справи №910/18802/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-Енергетична компанія "Енергоіндустрія".
Як зазначено судом першої інстанції, останньому не відомі результати розгляду кредиторських вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" у справі №910/18802/21, позивачем також результати суду не повідомлені. З Єдиного реєстру судових рішень, не вбачається визнання судом кредиторських вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" на суму 6192000,00 грн.
Вирішуючи даний спір, господарський суд виходив з положень процесуального законодавства щодо того, що саме позивач визначає відповідачів, предмет та підстави спору, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а також виходячи з принципу "суд знає закони", щодо якого викладений висновок в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини шостої статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банкрутство.
Розгляд та захист порушених справ у межах справи про банкрутство полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.
До таких засобів віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство, який є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, спрямованого на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство.
Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, є спеціальними та мають пріоритет у застосуванні при розгляді цих справ порівняно з іншими нормами законодавства.
Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зазначає, що критерієм для застосування норм ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі і до заяв, поданих після введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.
Постановою Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 було уточнено висновок, викладений у постанові від 02.06.2021 № 904/7905/16, про те, що при застосуванні статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою суду від 07.07.2021 №905/1138/21 відкрито провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек", а спірний договір підписаний сторонами 23.02.2017. Тобто, у даному випадку до спірних правовідносин, які склалися до 21.10.2019 (тобто до набрання чинності Кодексу України з процедур банкрутства) підлягають застосуванню приписи статті 20 України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора.
Отже, законодавцем чітко визначений суб'єктний склад, який має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним правочину в межах законодавства про банкрутство, а саме арбітражний керуючий та/ або конкурсний кредитор.
Як вбачається з матеріалів справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" №905/1138/21, позивач не є кредитором та не є особою, залученою до участі у справі №905/1138/21. Окрім цього, сам позивач не посилається на положення ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Судом першої інстанції відмічено, що позивач у відповіді на відзив посилався на ч. 1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, проте тільки на перший абзац, не вказуючи на підстави, які зазначені в частині 1 для визнання договору недійсним. Позивач зазначав, що відповідач (не вказуючи який) використовує спірний правочин для задоволення власних майнових вимог за рахунок майна боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія". При цьому позивач вказував на те, що суд самостійно на підставі встановлених фактів у справі повинен визначити, яку норму права слід застосувати.
Суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що ці доводи є вірними частково, оскільки саме позивач визначає відповідачів, предмет та підстави спору, натомість суд в межах визначених позивачем підстав та предмету може надати правову кваліфікацію обставинам та підставам позову, іншу ніж позивач, оскільки "суд знає закон" та не має право вирішувати спір з підстав, які не були заявлені позивачем.
Позивач визначив у відповіді на відзив в обґрунтування своїх вимог ч. 1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства. Проте, як встановлено господарським судом вище, до спірних відносин слід застосовувати положення ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Отже, застосувавши принцип "суд знає закон", судом першої інстанції вірно здійснена правова кваліфікація обставинам.
Однак, як в ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства так і в ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачені підстави для визнання договору недійсним, які позивачем не зазначено конкретно у позовній заяві та в інших поясненнях.
Позивач посилався тільки на абзац 1 ч. 1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства щодо права суду у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передувало відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів. Тому саме з цих підстав, суд розглядає спір.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивач є кредитором у справі №910/18802/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія", який подаючи цей позов має на меті захистити свої інтереси кредитора задля максимально можливого справедливого задоволення його вимог як кредитора у справі №910/18802/21, а не у справі №905/1138/21 за рахунок майна боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство у справі №910/18802/21.
Разом з цим, в межах справи №905/1138/21 спірний договір, який хоч і укладений з одного боку боржником, проте не оспорюється ані арбітражним керуючим, ані кредиторами, ані іншими особами, які б претендували на майно Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" та мали до нього майнові вимоги.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що господарський суд дійшов правомірного висновку, що оскільки позивач не є кредитором у справі №905/1138/21, не є стороною, яка залучена до участі у справі про банкрутство №905/1138/21, то відповідно, в контексті вищезазначених підстав та мотивів цього позову, він не є суб'єктом звернення з позовом про визнання недійсним договору на підставі ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" саме в межах справи про банкрутство №905/1138/21.
За таких обставин, суд першої інстанцій обґрунтовано не досліджував обставини, пов'язані зі спеціальними правилами та процедурою визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство (як ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, так і ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції, чинній з 19.01.2013) в межах справи про банкрутство №905/1138/21.
Разом з цим, відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У cтатті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Згідно зі статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 628 зазначеного Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Приписи статті 203 Цивільного кодексу України передбачають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
За результатами розгляду спору про визнання недійсним правочину вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 20.01.2021 №910/8992/19 (910/20867/17)
Як встановлено господарським судом вище, позивач не є кредитором або боржником у справі №905/1138/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек".
Тобто у цій справі позов про визнання недійсним договору поставки подала особа, яка не була стороною цього договору, - заінтересована особа.
Обґрунтовуючи право на звернення з позовом про визнання недійсним договору, стороною якого позивач не є, він посилався у відповіді на відзив на те, що оскільки він є, кредитором у справі №910/18802/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія", то має законні майнові інтереси щодо майна боржника, оскільки врахування спірного договору у переліку кредиторів та визначенні розміру кредиторських вимог боржника призведе до зменшення обсягу майнових прав (у відсотковому та грошовому еквіваленті) позивача на отримання відшкодування заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія" перед позивачем за рахунок реалізації його майна.
Як вірно встановлено господарським судом та вбачається зі змісту позовної заяви, позивачем визначено три підстави, з наявністю яких позивач пов'язує недійсність спірного договору.
Позивач оспорює договір, підписаний між відповідачами, на підставі ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, оскільки зазначення в специфікації до спірного договору місця поставки: станція Горлівка Донецької залізної дороги, на його думку, є достатньою підставою для того, щоб зробити висновок про те, що сторони уклали договір, що не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки місто Горлівка є територією, на якій проводилась антитерористична операція, з посиланням на розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 №12-75р.
Окрім цього, позивач вважав, що спірний договір слід визнати недійсним, оскільки керівник Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" не мав повноважень на укладення такого договору відповідно до ч.2 ст. 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
Також, ще однією підставою для визнання недійсним спірного договору, позивач зазначав те, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Істек" не звертало стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно енергетична компанія "Енергоіндустрія", що на думку позивача, свідчить про фіктивний характер спірного договору та відсутність його спрямованості на реальне настання наслідків та досягнення тієї легітимної мети задля досягнення якої вона укладались.
Щодо визнання недійсним договору на підставі ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України господарським судом зазначено наступне.
Приписами ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
У законодавстві відсутні визначення поняття "інтерес" та поняття "інтерес держави і суспільства". Законодавство не містить ні орієнтованого переліку сфер, де існують ці державні інтереси, ні критеріїв чи способів їх визначення.
Конституційний Суд України у рішенні № 3-рп/99 від 08.04.1999 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді певною мірою конкретизував, що державні інтереси - це інтереси, пов'язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
У ч. 3 ст. 5 Господарського кодексу України врегульовано, що суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.
Таким чином, ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Отже, для правильного вирішення спору у справах про визнання правочину таким, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін. Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Поряд з вищевказаним, для правильного вирішення спору у справах про визнання правочину таким, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, необхідно встановити суб'єкт звернення з відповідним позовом.
Судом першої інстанції зауважено, що зі змісту ч.3 ст. 228 Цивільного кодексу України не вбачається, яка особа наділена правом звернутися до суду та вимагати визнання недійсним договору саме з підстави суперечності інтересам держави та суспільства. При цьому, захисту підлягають саме інтереси держави та суспільства і в результаті визнання договору недійсним на підставі ч. 3 ст.228 Цивільного кодексу України, одержане сторонами або все належне на відшкодування одержаного, на виконання спірного договору підлягає стягненню в дохід держави з обох сторін.
Тобто, в результаті визнання недійсним договору саме на підставі цієї норми відбувається так звана "конфіскація майна" на користь держави і кожна із сторін втрачає те, на що вона розраховувала при укладенні договору. Тобто відбувається втручання держави в господарські відносини у спосіб визначений законом.
Станом на момент укладання спірного договору була чинна частина 1 статті 207 Господарського кодексу України, відповідно до умов якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Отже, нормами Господарського кодексу України чітко передбачені суб'єкти звернення з позовом про визнання недійсним господарського зобов'язання, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме: однією із сторін договору або відповідним органом державної влади.
Відповідно до статті 170 Цивільного кодексу України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
З огляду на те, що метою оспорення правочину з підстав суперечності інтересам держави і суспільства є захист інтересів держави та суспільства, суд апеляційної інстанції погоджується з твердженням господарського суду, що право вимоги визнання недійсним договору, укладеного між суб'єктами господарської діяльності на підставі ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, має або одна із сторін договору або уповноважений орган державної влади здійснювати захист інтересів держави та суспільства, а не будь який суб'єкт господарської діяльності.
Як свідчать матеріали справи позивач не є стороною спірного договору.
Господарським судом не встановлено та позивачем не повідомлено, що позивач є уповноваженою особою здійснювати представництво інтересів держави або суспільства, що позивач має право звернутися до суду від імені та в інтересах держави. Позивачем не обґрунтовано, яким чином правочин вчинений із завідомо суперечними інтересам держави і суспільства, впливав на права та інтереси позивача в момент укладення спірного договору; в чому конкретно порушені інтереси держави і суспільства і до яких порушень прав та інтересів позивача призвів спірний договір в момент його укладення.
Позивачем також не надано до суду першої інстанції жодних доказів звернення із відповідною заявою про виявлення порушення інтересів держави та суспільства відповідачами, до уповноваженого державного органу задля представництва інтересів держави в суді. За таких обставин, позивач не є тією заінтересованою особою, що відповідно уповноважена захищати інтереси держави та суспільства в суді від імені держави та суспільства у спосіб подання позову про визнання договору недійсним на підставі ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.
Поряд з наведеним, при розгляді справи господарським судом досліджено і обставини відповідності спірного договору нормам чинного законодавства, оскільки позивач посилався на те, що відповідачі уклали спірний договір всупереч положень розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 №12-75р.
02.09.2014 прийнятий Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", яким визначені тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення.
На виконання абзацу третього пункту 5 статті 11 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" Кабінет Міністрів України розпорядженням від 02.12.2015 №12-75р затвердив перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.
При цьому, в цей перелік увійшли населенні пункти як тимчасово окуповані так і ті, що залишились під контролем України, а нормами Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" (станом на 23.02.2017) не передбачено жодних обмежень щодо здійснення поставки товарів з та на території проведення антитерористичної операції.
Судом першої інстанції вірно зауважено, що ним не встановлено та позивачем не повідомлено про існування станом на 23.02.2017 норм права, які б передбачали заборону здійснювати поставки товару з та на території, які є у списку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.
Отже, посилання позивача на порушення відповідачами положень розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 №12-75р, господарським судом відхилені обґрунтовано, оскільки таке розпорядження не містить жодних заборон, а містить тільки перелік.
15.03.2017 Президентом України прийнятий Указ №62/2017 про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року "Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України", яким тимчасово, до реалізації пунктів 1 і 2 Мінського "Комплексу заходів" від 12 лютого 2015 року, а також до повернення захоплених підприємств до функціонування згідно із законодавством України, яким припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. Також, Публічним акціонерним товариством "Укрзалізниця" прийнято розпорядження від 15.03.2017 №Ц1/2-2/157 про заборону до перевозки усіх вантажів з усіх з.ж. станцій, що не підконтрольні Україні.
Тобто, законодавча заборона на переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей виникла тільки 15.03.2017. Після внесення змін у законодавство, сторони підписали додаткову угоду до спірного договору (14.06.2017), в якій погодили неможливість здійснення поставки та умови щодо повернення коштів.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком господарського суду, що судом не встановлено невідповідність змісту спірного договору нормам чинного законодавства.
Доводи скаржника в апеляційній скарзі щодо злочинних мотивів відповідачів проти суверенітету України її конституційного ладу та порушення цілісності території України при укладенні спірного договору в частині визначення місця поставки товару м.Горлівки, не знайшли свого підтвердження жодними матеріалами справи та зроблені останнім без посилання на норми права.
За таких обставин, посилання позивача на недійсність договору на підставі ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, судом першої інстанції відхилені правомірно.
Щодо визнання недійсним договору у зв'язку з відсутністю у керівника відповідача -1 повноважень на укладення спірного договору господарським судом встановлено наступне.
Звертаючись з позовом в якості підстав для визнання недійсним оспорюваного договору, позивач зазначив про порушення відповідачем - 1 положень ч.2 ст. 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" набрав чинності 17.06.2018, а за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1- рп/99 , справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
Отже, положення ч.2 ст. 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не підлягають застосуванню до відносин із спірного договору, оскільки він був укладений 23.02.2017 до набрання чинності Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
Поряд з наведеним, судом першої інстанції з'ясовуються загальні обставини, пов'язані з підписанням спірного договору уповноваженою особою.
Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст. 2, 80, 91, 92 Цивільного кодексу України). При цьому, особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина 1 ст. 92 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
При оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення.
Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволено у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Такий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 20.04.2023 у справі №911/40/22.
З матеріалів справи вбачається, що договір з боку відповідача -1 підписаний в.о. директора С.О. Іванцовим. На виконання умов спірного договору, відповідач-1 перерахував відповідачу-2 кошти та в подальшому підписав додаткову угоду, в якій погодив, що кошті будуть повернуті протягом чотирьох років.
Позивач не вказував на те, що відомості про Іванцова С.О. не були внесені в Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та не посилався на те, що представник якоїсь з сторін діяв недобросовісно та нерозумно. Позивачем не надано суду першої інстанції жодних належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності у Іванцова С.О. повноважень на підписання спірного договору від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек".
За таких обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком господарського суду про відхилення доводів позивача щодо недійсності спірного договору у зв'язку з відсутністю у керівника відповідача -1 повноважень на укладення спірного договору .
Щодо визнання недійсним договору у зв'язку з фіктивністю та відсутністю спрямованості на реальне настання наслідків та досягнення тієї легітимної мети, задля досягнення якої вона укладалась, судом першої інстанції встановлено наступне.
Як вірно зауважено господарським судом позивачем не вказано норму права, яка порушена відповідачами у зв'язку з вищевикладеними твердженнями.
Позов в цій частині обґрунтований тим, що згідно умов додаткової угоди, відповідач-2 зобов'язаний повернути відповідачу кошти у строк до 14.06.2021.
Проте, після настання строку повернення коштів та не вчиненням дій відповідачем-2 на повернення коштів, відповідач -1 не звернувся з вимогою про стягнення з відповідача -2 наявної заборгованості, що на думку скаржника, вказує на фіктивність договору, а також на відсутність спрямованості на реальне настання наслідків та досягнення тієї легітимної мети, задля досягнення якої він укладався.
Відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину (така правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Таким чином, суд з'ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного всупереч інтересам позивача, має з'ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору.
Будь-яка господарська операція, дія суб'єкта господарювання повинна мати розумне пояснення мети та мотивів її здійснення.
У постанові від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18 Верховний Суд у застосуванні приписів статті 234 Цивільного кодексу України виходив, зокрема, з того, що: у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.
Як встановлено вірно встановлено господарським судом, між відповідачами укладений договір поставки, на виконання якого відповідачем -1 перераховані відповідачу-2 кошти в якості попередньої оплати за товар, який в подальшому не був поставлений у зв'язку з введенням заборони на перевезення вантажів на лінії зіткнення Донецької та Луганської областях, у зв'язку з чим сторони додатковою угодою до спірного договору погодили, що відповідач -2 поверне кошти відповідачу-1 до 14.06.2021.
В матеріалах справи відсутні докази звернення відповідача-1 до відповідача-2 із претензією та/ або з позовом.
Разом з цим, відповідачем -1 подано до матеріалів справи копію заяви з кредиторськими вимогами до відповідача-2 в межах справи про банкрутство №910/18802/21.
Отже, у зв'язку з наявністю в матеріалах справи платіжних доручень на підтвердження здійснення відповідачем-1 оплати на виконання умов спірного договору, то відповідно вчинення відповідачем-1 дій на виконання своїх обов'язків по договору та укладення додаткової угоди до договору, а також звернення останнього із кредиторськими вимогами до відповідача-2, спростовує доводи скаржника в апеляційній скарзі про фіктивність укладеного договору та без наміру отримати від відповідача -2 товар. Скаржником не зазначається інша мета укладення спірного договору, не доводиться наявність у відповідачів або одного з них іншої мети ніж та, що випливає з договору поставки.
З огляду на викладене, факт того, що відповідач-1 не звертався до відповідача-2 з претензією чи з позовом про стягнення заборгованості не свідчить про фіктивність спірного договору.
За таких обставин, твердження позивача, викладені в позовній заяві щодо фіктивності спірного договору, господарським судом відхилені правомірно.
Окрім цього, оскільки позов про визнання недійсним договору поданий в межах справи про банкрутство, то відповідно з урахуванням усталеної судової практики, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам, а отже, може бути визнаний недійсним у судовому порядку з підстав, передбачених законом.
Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) щодо суті позовних вимог дійшла таких висновків.
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від 26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду від 29.06.2023 №910/429/20 дійшов висновку, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства на підставі пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 Цивільного кодексу України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 Цивільного кодексу України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 у справі №910/16579/20 зазначила, що учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивач є кредитором у справі про банкрутство відповідача -2 №910/18802/21, який подаючи цей позов має на меті захистити свої інтереси кредитора задля максимально можливого справедливого задоволення його вимог як кредитора у справі № 910/18802/21, а не у справі №905/1138/21 за рахунок майна боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія".
Разом з цим, в межах справи №905/1138/21 спірний договір, який хоч і укладений з одного боку боржником, проте не оспорюється ані арбітражним керуючим, ані кредиторами, ані іншими особами, які б претендували на майно Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" та мали до нього майнові вимоги.
Отже, за відсутності заяв кредиторів, арбітражного керуючого, заінтересованих осіб щодо задоволення вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек" за рахунок його майна, у господарського суду відсутні підстави для з'ясування обставин щодо ознак фраудаторності спірного договору в межах справи №905/1138/21.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає правомірним висновок господарського суду, що оскільки позивач не є кредитором та не є особою залученою до участі у справі №905/1138/21, то відповідно, в контексті підстав та мотивів цього позову, боржник у цій справі (905/1138/21) не міг порушити майнові права позивача та відповідно позивач не отримує жодного задоволення своїх кредиторських вимог за рахунок майна боржника, Товариства з обмеженою відповідальністю "Істек".
Враховуючи вищевикладене, обставини, які підлягають з"ясуванню при вирішенні спору щодо фраудаторності договору, зокрема, що пов'язані з вчинення спірного правочину на шкоду позивачу, як одному з кредиторів відповідача-2 та відповідно вчинення відповідачем -2, як боржником позивача такого спірного договору у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, не можуть бути встановлені в межах справи №905/1138/21, так як позивач не є кредитором відповідача-1, а обставини пов'язані з платоспроможністю відповідача-2 розглядаються в межах справи №905/18802/21.
За встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.
Щодо застосування строку позовної давності господарським судом встановлено наступне.
Відповідач-1 у відзиві на позов просив суд застосувати строки позовної давності до спірних відносин.
Позовна давність відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.
Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Отже, оскільки господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, то відповідно обставини, пов'язані із застосування строків позовної давності, судом не з'ясовуються, а заява відповідача-1 залишається без розгляду.
Доводи апеляційної скарги не спростовують викладеного, а отже, й не можуть бути підставою для задоволення її вимог.
Що стосується посилання скаржника в апеляційній скарзі на правову позицію, яка викладена у постанові Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №922/1391/18, колегія суддів зауважує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі №910/3040/16).
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Колегія суддів вважає не обґрунтованим посилання скаржника на вищезазначену постанову, оскільки у зазначеній скаржником справі, на відміну від цієї справи, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини є різним, зокрема (постачання вугілля ДП "ВК "Краснолиманська" для ПАТ "Центренерго" відбулось із залученням посередника - ТОВ "ТД Ресурс". При цьому, на думку позивача, процентна різниця між ціною вугілля, за якою здійснено продаж ДП "ВК "Краснолиманська" для ТОВ "ТД Ресурс", та ціною, за якою те ж саме вугілля було продано ТОВ "ТД Ресурс" для ПАТ "Центренерго", складає 51,16%. Також згідно з відомостями, розміщеними у ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, засновником ДП "ВК "Краснолиманська" є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України. Згідно з п. 2 наказу Міненерговугілля України від 11.03.2014 №237 "Про невідкладні заходи стабілізації фінансового стану галузі та запобігання проявам корупції" керівникам вугледобувних підприємств спільно з ДП "Вугілля України" наказано забезпечити продаж збагаченого вугілля за ринковими цінами безпосередньо генеруючим компаніям теплових електростанцій та вжити заходів для недопущення продажу посередникам незбагаченого вугілля. Внаслідок залучення посередника - ТОВ "ТД Ресурс" під час реалізації відповідачем-1 для ПАТ "Центренерго" видобутого вугілля, вимоги зазначеного наказу Міненерговугілля України від 11.03.2014 №237 дотримано не було, що призвело до продажу вугілля за вартістю нижче ринкової та спричинило недоотримання коштів державним вугледобувним підприємством), що виключає подібність спірних правовідносин у вказаній справі із справою, що розглядається та свідчить про відсутність підстав для врахування відповідного правового висновку під час вирішення цього спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1-3 статті 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Апелянту було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків господарського суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, судова колегія дійшла висновку, що рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 року у справі №905/1138/21 (910/3243/22) ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права.
За таких підстав рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 року у справі №905/1138/21 (910/3243/22) підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.
З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладаються на апелянта в порядку ст. 129 ГПК України.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 280-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Тар Альянс" на рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 у справі №905/1138/21 (910/3243/22) - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2023 року у справі №905/1138/21 (910/3243/22) - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів через Східний апеляційний господарський суд з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 10.11.2023.
Головуючий суддя О.О. Радіонова
Суддя О.А. Істоміна
Суддя О.Є. Медуниця