ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 листопада 2023 року Справа № 903/783/23
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Грязнов В.В. , суддя Розізнана І.В.
секретар судового засідання Соколовська О.В.
за участю представників:
позивача - Єсіпов І.А.
відповідача - Іщик В.А.
третьої особи - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Виконавчого комітету Луцької міської ради на рішення Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23 (ухвалене суддею М.С. Шумом, повний текст складений 13.09.2023)
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор"
до відповідача: Виконавчого комітету Луцької міської ради
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Комунальне підприємство "Луцькреклама"
про стягнення 275 536 грн 02 коп. шкоди
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23 позов задоволений повністю.
Стягнуто з Виконавчого комітету Луцької міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" 275 536 грн 02 коп. шкоди, завданої його незаконним рішенням від 18.12.2018 №854-1 "Про збільшення базового тарифу в розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Луцька".
Вказане рішення мотивоване тим, що позовні вимог позивача про стягнення з Виконавчого комітету Луцької міської ради 275 536 грн. 02 коп. на підставі ст.1166, 1175 ЦК України є обґрунтованими. Також місцевим господарським судом взято до уваги висновки Північно-західного апеляційного господарського суду з постанови №903/1019/21 від 05.04.2023 щодо аналогічних правовідносин.
Не погоджуючись із ухваленим рішенням, Виконавчий комітет Луцької міської ради звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23 скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Стягнути з позивача на користь відповідача судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, скаржник зазначає наступне:
- оскаржуване у справі №140/3862/19 рішення є нормативно-правовим актом, рішення виконавчого комітету від 18.12.2018 №854-1 втратило чинність 20.01.2021. Тобто, в період з 01.01.2019 до 31.12.2019 рішення виконавчого комітету від 18.12.2018 №854-1 було чинним, внаслідок чого вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими, а рішення суду незаконним;
- Верховний Суд, у аналогічних справах №903/357/21 та №903/359/21 вказав, що належним способом захисту є стягнення безпідставно збережених коштів у порядку статті 1212 ЦК України з КП “Луцькреклама”, проте суд, всупереч наведеної практики Верховного Суду вирішив стягнути з Виконавчого комітету Луцької міської ради кошти як шкоду, завдану рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.10.2023 відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою Виконавчого комітету Луцької міської ради на рішення Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23. Розгляд апеляційної скарги призначений на 07.11.2023 об 11:00год.
01.11.2023 на адресу суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить залишити рішення Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23 без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
06.11.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" надійшло клопотання про долучення доказів судових витрат, в якому просить стягнути з відповідача 13 400,00 грн витрат на правову допомогу у зв'язку із переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
07.11.2023 від Виконавчого комітету Луцької міської ради надійшло клопотання про зменшення витрат на правову допомогу.
У судовому засіданні представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній. Заперечив клопотання позивача про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у зв'язку із переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
У судовому засіданні представник позивача заперечив доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві. Підтримав клопотання про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у зв'язку із переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, вважає за необхідне зазначити наступне.
Судом встановлено, що 02.01.2019 між КП «Луцькреклама» (уповноважена особа) та ТзОВ «Комтех Аутдор» (розповсюджувач зовнішньої реклами) укладено договір №01-02/100ТК тимчасового користування місцем розміщення засобу зовнішньої реклами.
Згідно умов договору уповноважена особа передає розповсюджувачу зовнішньої реклами у тимчасове користування місце для розташування засобу зовнішньої реклами за адресою, вказаною у додатку, згідно з погодженим у встановленому порядку дозвільним документом на розміщення засобів зовнішньої реклами, а розповсюджувач зовнішньої реклами використовує надане місце за цільовим призначенням - для розміщення засобів зовнішньої реклами, здійснює оплату за тимчасове користування місцем та звільняє його у триденний термін після закінчення терміну дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами. (п. 1.1).
Розмір оплати за тимчасове користування місцем розміщення засобів зовнішньої реклами встановлюється Виконавчим комітетом Луцької міської ради та сплачується розповсюджувачем зовнішньої реклами на підставі цього договору та/або рахунків-фактур, наданих КП "Луцькреклама" (п. 3.1).
Плата за тимчасове користування місцем розміщення засобів зовнішньої реклами складається з площі місця, базового тарифу та коригуючих коефіцієнтів, які послідовно перемножуються на базовий тариф та площі місця. Нарахування коригуючих коефіцієнтів на базовий тариф, який вказано по кожному засобів зовнішньої реклами у додатку до договору, проводиться у порядку, визначеному Виконавчого комітету Луцької міської ради (п. 3.3).
Нарахування плати здійснюється з дати прийняття рішення виконавчим органом про надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами та включає податок на додану вартість (п. 3.4).
Плата за тимчасове користування місцем сплачується розповсюджувачем зовнішньої реклами щомісяця шляхом перерахування коштів на рахунок КП "Луцькреклама" та зараховується до бюджету міста, згідно з рішення Луцької міської ради від 26.01.2012 №20/89. Допускається авансове перерахування грошових коштів (п.3.5).
У разі зміни в ціновій політиці сторони зобов'язані укласти додатковий договір (п. 3.8).
Договір набуває чинності з дати його підписання сторонами, а в окремих випадках, згідно з вимогами ч. 3 ст. 631 ЦК України, з 01.03.2012 (п. 6.1).
Строк дії договору може бути продовжено шляхом укладання додаткової угоди та внесення змін до додатків(п. 6.2).
Розмір плати за користування ЗЗР встановлено рішення Виконавчого комітету Луцької міської ради від 18 грудня 2018 року № 854-1 "Про збільшення базового тарифу в розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Луцька".
Додатком №1 від 02.01.2019 до договору сторони визначили вид ЗЗР, місце розташування ЗЗР (адреса), №дозволу, вартість з ПДВ за кожен вид ЗЗР, дату початку та дату кінця терміну дії дозволу.
До матеріалів справи долучено рахунки фактури за період січень - грудень 2019 року, що сформовані як постачальником Комунальним підприємством "Луцькреклама" для одержувача ТОВ "Комтех Аутдор" на підставі договору №01-02/100ТК від 02.01.2019 за тимчасове користування місцем розміщення ЗЗР.
В свою чергу, ТОВ "Комтех Аутдор" згідно з платіжними дорученнями в період з січня по грудень 2019 року сплатив кошти в розмірі 849 569 грн 38 коп. отримувачу - КП «Луцькреклама» з призначенням платежів "оплата за користування місцями, зг.дог. №17-К-А від 11.04.12, зг.рах.". Посилання на номери та суми перерахованих коштів відповідають рахункам-фактури КП "Луцькреклама", що долучені до матеріалі справи.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20.01.2021 №140/3862/19 визнано протиправним та нечинним рішення від 18.12.2018 №854-1 "Про збільшення базового тарифу в розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Луцька".
Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Водночас, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).
Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам слід зважати і на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005р.).
Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16, від 12.12.2018 у справі №570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі №905/2260/17.
Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.
При цьому, суд апеляційної інстанції враховує висновки Великої Палати Верховного Суду (зокрема, викладених у постановах від 17.04.2018р. у справі №523/9076/16-ц, від 12.12.2018р. у справі №372/51/16-ц) стосовно того, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Апеляційний господарський суд також наголошує, що вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Зазначена правова позиція сформована у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.06.2019р. по справі №910/6642/18.
Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
У відповідності до п. 1 ст. 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
У статтях 3 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина 1 ст.628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
В силу ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статей 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України, безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК України).
Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, оскільки отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Положення глави 83 ЦК України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок між збільшенням майна в однієї особи і відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувача), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених нормами статті 11 ЦК України.
Зокрема, набуття відповідачем як однією зі сторін зобов'язання коштів за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов'язання, а поза підставами, передбаченими договором, внаслідок перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який було поставлено, виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов'язального права, а є підставою для застосування положень ст.1212 ЦК України.
Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постановах Верховного Суду від 25.08.2022р. у справі №903/357/21, від 04.05.2022р. у справі №903/359/21, тощо.
За приписами ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Згідно ст. 1175 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, 02.01.2019 між КП "Луцькреклама" (уповноважена особа) та ТзОВ "Комтех Аутдор" (розповсюджувач зовнішньої реклами) укладено договір №01-02/100ТК тимчасового користування місцем розміщення засобу зовнішньої реклами.
Згідно умов договору уповноважена особа передає розповсюджувачу зовнішньої реклами у тимчасове користування місце для розташування засобу зовнішньої реклами за адресою, вказаною у додатку, згідно з погодженим у встановленому порядку дозвільним документом на розміщення засобів зовнішньої реклами, а розповсюджувач зовнішньої реклами використовує надане місце за цільовим призначенням - для розміщення засобів зовнішньої реклами, здійснює оплату за тимчасове користування місцем та звільняє його у триденний термін після закінчення терміну дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами. (п. 1.1).
Розмір оплати за тимчасове користування місцем розміщення засобів зовнішньої реклами встановлюється Виконавчим комітетом Луцької міської ради та сплачується розповсюджувачем зовнішньої реклами на підставі цього договору та/або рахунків-фактур, наданих КП «Луцькреклама» (п. 3.1).
Плата за тимчасове користування місцем розміщення засобів зовнішньої реклами складається з площі місця, базового тарифу та коригуючих коефіцієнтів, які послідовно перемножуються на базовий тариф та площі місця. Нарахування коригуючих коефіцієнтів на базовий тариф, який вказано по кожному засобів зовнішньої реклами у додатку до договору, проводиться у порядку, визначеному Виконавчого комітету Луцької міської ради (п. 3.3).
Нарахування плати здійснюється з дати прийняття рішення виконавчим органом про надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами та включає податок на додану вартість (п. 3.4).
Плата за тимчасове користування місцем сплачується розповсюджувачем зовнішньої реклами щомісяця шляхом перерахування коштів на рахунок КП "Луцькреклама" та зараховується до бюджету міста, згідно з рішення Луцької міської ради від 26.01.2012 №20/89. Допускається авансове перерахування грошових коштів (п.3.5).
Розмір плати за користування встановлено:
- Рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради №629-1 від 20.09.2012 затверджено порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Луцька. Визначено, що нарахування плати за тимчасове користування місцем розміщення рекламних засобів проводити з 01.11.2012 відповідно до Порядку, беручи за основу ріст індексу інфляції за 2007-2011 роки, що становить 82% до грудня 2006 року, збільшуючи плату поетапно: з 01.11.2012 до 28.02.2013; з 01.03.2013 до 31.08.2013; з 01.09.2013.
- Рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради №414-1 від 16.07.2014 доповнено Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів пунктом 5, згідно якого, рішенням ВК може визначатись (змінюватись) розмір плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Луцька, на визначений термін в розмірі до 50% базового тарифу.
- Рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради №854-1 від 18.12.2018 збільшено на період з 01.01.2019 по 31.12.2019 на 48% величину базового тарифу плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, встановленого Порядком визначення розміру плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Луцька.
На підставі виставлених третьою особою КП "Луцькреклама" рахунків, актів здачі-приймання робіт (надання послуг) позивачем здійснено оплату наданих послуг за період з 01.01.2019 до 31.12.2019, що підтверджується податковими накладними, платіжними дорученнями у сумі 849 569,38 грн.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20.01.2021 №140/3862/19 визнано протиправним та нечинним рішення від 18.12.2018 №854-1 "Про збільшення базового тарифу в розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Луцька".
З вище викладеного вбачається, що рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 18.12.2018 №854-1 "Про збільшення базового тарифу в розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Луцька" є недійсним з моменту його прийняття, так як було визнано судом протиправним (незаконним) і скасованим, а отже у відповідача були відсутні правові підстави здійснювати нарахування для розповсюджувачів зовнішньої реклами збільшеної плати на 48% від базового тарифу за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів за період з 01.01.2019 до 31.12.2019.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, ст. 18 ГПК України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Обов'язковість урахування судових рішень, які набрали законної сили, для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Згідно ч. 4 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З матеріалів справи вбачається, що внаслідок прийняття судом адміністративної юрисдикції рішення про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 18.12.2018 № 854-1 "Про збільшення базового тарифу в розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Луцька", підстава отримання КП "Луцькреклама" коштів при збільшених ставках тарифу відпала.
Відповідно до ст. 114 Конституції України, закріплене положення про обов'язковість на відповідній території актів органів місцевого самоврядування, прийнятих в межах повноважень, визначених законом.
Колегія суддів звертає увагу на п. 32 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067 (далі - Типові правила №2067), яким встановлено, що плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування
Судом встановлено, що під час дії спірних відносин діяв Порядок розміщення зовнішньої реклами в місті Луцьку, затверджений рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 03.11.2011 №770-1 (Порядок №770-1), який є нормативним актом, прийнятим цим органом відповідно до ст.144 Конституції України у межах повноважень, визначених п. 32 Типових правил № 2067.
Цим Порядком №770-1 встановлено: 3.2 Розрахунок розміру плати за тимчасове користування місцем розміщення засобу зовнішньої реклами, на ділянках та об'єктах, що перебувають у комунальній власності, визначається у порядку, встановленому виконавчим комітетом Луцької міської ради.
Плата за тимчасове користування місцем, що перебуває у комунальній власності, перераховується на бюджетний рахунок та зараховується до бюджету міста
Вказані положення Порядку №770-1 повністю узгоджуються з рішенням Луцької міської ради від 25.01.2012р. №20/89 "Про функціонування Комунального підприємства "Луцькреклама" (у редакції рішення Луцької міської ради від 26.02.2015 №71/24 "Про внесення змін до рішення міської ради від 26.01.2012 №20/89 "Про функціонування Комунального підприємства "Луцькреклама"), - у подальшому - "Рішення №20/89", - пунктом 2 якого встановлено:
"кошти за право тимчасового користування місцями, що перебувають у комунальній власності міста Луцька, для розміщення зовнішньої реклами, у тому числі податок на додану вартість, зараховуються на рахунок комунального підприємства "Луцькреклама". Не пізніше наступного робочого дня після зарахування коштів на вищезазначений рахунок комунального підприємства "Луцькреклама" без ПДВ та коштів на покриття своїх витрат КП "Луцькреклама" перераховує на рахунок Головного управління Державного казначейства України у Волинській області, відкритий для виконання міського бюджету за кодом бюджетної класифікації 24060300 "Інші надходження". Остаточний розрахунок з бюджетом проводиться протягом 10-ти календарних днів місяця, наступного за звітним. Податок на додану вартість перераховується Комунальним підприємством "Луцькреклама" до державного бюджету в порядку та терміни, встановлені чинним законодавством".
Згідно актів Луцької міської ради та її виконавчого комітету та у договорі №01-02/100ТК закріплені наступні умови:
3.1. Розмір плати за тимчасове користування місцем розташування ЗЗР встановлюється виконавчим комітетом Луцької міської ради та сплачується розповсюджувачем зовнішньо реклами на підставі цього договору та/або рахунківфактур, наданих КП "Луцькреклама".
3.2. Розповсюджувач зовнішньої реклами зобов'язаний отримати рахунок на сплату коштів за тимчасове користування місцем розташування ЗЗР не пізніше 20 числа поточного місяця та проводити оплату не пізніше останнього робочого дня поточного місяця.
3.3. Плата за тимчасове користування місцем розташування ЗЗР складається з площі місця, базового тарифу та коригуючих коефіцієнтів, які послідовно перемножуються на базовий тариф і площу місця. Нарахування коригуючих коефіцієнтів на базовий тариф, який вказано по кожному ЗЗР у додатку до цього договору, проводиться у порядку, визначеному виконавчим комітетом Луцької міської ради.
3.5. Плата за тимчасове користування місцем (місцями) розташування ЗЗР сплачується розповсюджувачем зовнішньої реклами щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок КП "Луцькреклама" та зараховується до бюджета міста, згідно з рішенням Луцької міської ради від 26.01.2012 №20/89.
Сам договір №01-02/100ТК був укладений за формою, яка є додатком до Порядку №770-1.
Таким чином, при його укладенні на підставі затвердженої типової форми, сторони цього договору діяли відповідно до ст.ст.3, 648 ЦК України, та ч.3 ст.184 ГК України, тобто уклали його на підставі та у повній відповідності до правових актів органу державної влади та органу місцевого самоврядування, а саме:
- п.32 Типових правил № 2067; - п.п.3.1-3.3 Порядку № 770-1;
- відповідно до рішення Виконкому від 20.09.2012 №629-1 "Про порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Луцька", яким був визначений механізм розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Луцька;
- рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради №854-1 від 18.12.2018 збільшено на період з 01.01.2019 по 31.12.2019 на 48 відсотків величину базового тарифу плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, встановленого Порядком визначення розміру плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Луцька.
Тобто, наведене свідчить про нормативно обґрунтоване припущення про зарахування до міського бюджету коштів, сплачених розповсюджувачем зовнішньої реклами на рахунок КП "Луцькреклама" за користування місцями комунальної власності м. Луцьк, оскільки така сплата є лише способом зарахування їх до міського бюджету згідно з Порядком №770-1, Рішенням №20/89 та п.3.5 договору №01-02/100ТК.
Водночас, на підтвердження зарахування до міського бюджету коштів, сплачених на рахунок КП "Луцькреклама", позивач долучив до матеріалів справи договір №01-02/100ТК, в якому закріплена умова про зарахування цих коштів до міського бюджету третьою особою на стороні відповідача, та послався на відповідні положення нормативних актів.
При цьому, відповідачем та третьою особою зазначені обставини не були спростовані та не заперечено тверджень позивача про зарахування сплачених ним сум до бюджету.
Також, інших обставин на спростування не зарахування зазначеної суми до міського бюджету судом не встановлено та матеріали справи не містять.
Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими позовні вимоги до відповідача (департаменту), оскільки позивачем доведено зарахування до бюджету міста коштів, сплачених на рахунок КП "Луцькреклама" за договором №01-02/100ТК від 02.01.2019 за період з 01.01.2019 до 31.12.2019.
Відповідно до пп.1 п.16 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (Постанова №845), органи Казначейства за судовими рішеннями про стягнення надходжень бюджету здійснюють безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів для повернення надмірно та/або помилково сплачених податків і зборів та інших доходів бюджету.
Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими позовні вимог позивача про стягнення з Виконавчого комітету Луцької міської ради 275 536,02 грн на підставі ст. 1166, 1175 ЦК України.
Колегія суддів погоджується із місцевивим господарським судом щодо не прийняття до уваги доводів відповідача про висновки застосування статті 1212 ЦК України, викладені у постановах Верховного Суду від 04.05.2022 у справі №903/359/21 та від 25.08.2022 у справі №903/357/21, оскільки зазначені постанови були прийняті, виходячи з інших предмета і підстав позову, за іншої, ніж у цій справі фактично-доказової бази, тобто за інших обставин, встановлених судом, і за іншими поданими сторонами та оцінених судом згідно з вимогами процесуального закону доказами, залежно від яких й прийнято відповідне судове рішення про підставність позовних вимог, тобто зазначені справи і ця справа є відмінними за істотними правовими ознаками.
У цій справі предметом та підставами позову до Виконавчого комітету Луцької міської ради позивачем визначено вимогу про відшкодування на підставі статей 1166, 1175 ЦК України шкоди у розмірі 275 536 грн. 02 коп., завданої органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що між позивачем та третьою особою без самостійних вимог на предмет спору (КП «Луцькреклама») було укладено договір №01-02/100ТК від 02.01.2019 з невід'ємним додатком та встановленою вартістю послуг з урахуванням тарифу, передбаченого Рішенням № 854-1.
Натомість у справах №903/359/21 та №903/357/21 відповідачем визначено безпосередньо КП "Луцькреклама", а предметом позову - виключно стягнення з вказаного комунального підприємства безпідставно набутих грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України. Водночас, при формуванні правового висновку про застосування статті 1212 ЦК України у таких правовідносинах Верховний Суд враховував, що судами попередніх інстанцій на підставі наданих учасниками справи та оцінених доказів не встановлено обставини щодо внесення сторонами змін до Договору у зв'язку зі збільшенням базового тарифу за рішенням виконавчого комітету органу місцевого самоврядування.
Отже, окрім часткової відмінності предмета позовів у цій та зазначених відповідачем справах, різними є й встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини, що стосуються внесення (шляхом укладення договору у цій справі) чи невнесення (справи №903/359/21 та №903/357/21) відповідних змін до договорів тимчасового користування місцем розміщення засобу зовнішньої реклами щодо вартості послуг.
Таким чином, посилання відповідача на неврахування позивачем при формуванні позовних вимог висновку Верховного Суду щодо застосування статті 1212 ЦК України (постанови від 04.05.2022 у справі №903/359/21 та від 25.08.2022 у справі №903/357/21) як на підставу відмови у позові не можуть бути взяті до уваги судом, оскільки відмінність у судових рішеннях зумовлена різними предметами позову (у частині вимог до органу місцевого самоврядування щодо відшкодування шкоди, завданої неправомірними рішеннями цього органу) та неоднаковими фактичними обставинами справ (у частині вимог про стягнення безпідставно набутих коштів), які мають юридичне значення.
Така відмінність у предметі позовів у наведених справах в цілому свідчить й про безпідставність доводів відповідача про заявлення позивачем позову до неналежного відповідача.
Отже, за вказаних обставин, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст.3 ЦК України, а саме справедливості, добросовісності та розумності, колегія суддів вважає, що позивачем доведено обґрунтованість позовних вимог у повному обсязі.
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказі.
В силу приписів ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Натомість, скаржником не надано достатніх належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст. 75, 76 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі.
Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За наведених обставин, рішення Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Виконавчого комітету Луцької міської ради - без задоволення.
Судові витрати апеляційний суд розподіляє з урахуванням положень ст.ст. 123, 129 ГПК України та покладає на скаржника.
Також, Товариство з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" подало клопотання, якому просить суд здійснити розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем при розгляді справи у суді апеляційної інстанції.
Згідно із ст.15 Господарського процесуального кодексу України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст.16 ГПК України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 зазначеного Кодексу).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст. 124 ГПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст.126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
3) розподіл судових витрат (ст. 129 ГПК України).
Згідно із ст. 123 зазначеного Кодексу, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 ГПК України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 цього Кодексу).
Водночас за змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України).
У розумінні положень ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі №927/237/20).
Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим у ч. 5 ст. 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 ст. 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч.ч. 5-6 ст. 126 ГПК України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою - сьомою та дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч.ч. 5 - 7, 9 ст. 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Таку правову позицію щодо права суду зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони, викладено в постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 22.11.2019 у справі №902/347/18, від 06.12.2019 у справі №910/353/19, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, тощо.
За змістом ч. 3 ст. 237 Цивільного кодексу України, однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (п. 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц; п.19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
Слід зауважити, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у ст.627 ЦК України.
Частинами 1 та 2 ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст.30 Закону Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Слід також зауважити, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Подібний висновок викладений у п. 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18.
Крім того, слід зазначити, що за положенням ч.2 ст.2 ГПК України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Пункт 1 ч.3 цієї статті визначає верховенство права однією із основних засад (принципів) господарського судочинства.
Зміст вказаного принципу неодноразово і досить детально аналізував Конституційний Суд України. Так, зокрема, в абзаці 2 підпункту 4.1 п. 4 Рішення від 02.11.2004 №15-рп/2004 ним акцентувалася увага на тому, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Так, ч. 3 ст. 126 ГПК України визначає, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Оцінюючи зміст зазначених приписів слід зазначити, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Також слід зауважити, що ч. 3 ст. 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.
Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
Отже враховуючи вище викладене слід дійти висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Статтею 126 ГПК України також не передбачено, що відповідна сторона зобов'язана доводити неспівмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката одразу за всіма пунктами з переліку, визначеного частиною четвертою вказаної статті.
Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом, тощо.
Висновки, аналогічні відображеним вище, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21.
Судом встановлено, що з метою отримання правової допомоги, 21.05.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" (клієнт) та адвокатом Єсіповим Ігорем Анатолійовичем (адвокат) укладено договір №20-05/19/1 про надання професійної правничої допомоги (далі - договір), згідно п.2.1 якого адвокат приймає до свого виконання доручення клієнта та бере на себе зобов'язання надавати клієнту правничу допомогу протягом дії договору, а клієнт зобов'язується оплатити надану йому правничу допомогу, а також відшкодувати адвокату фактичні витрати, необхідні для виконання договору
Відповідно до п.4.1 договору, розмір гонорару (винагороди), який клієнт сплачує або повинен сплатити адвокату за надану їм правову допомогу, порядок його обчислення та сплати, а також зміст конкретною доручення клієнта, за виконання якого цей гонорар повинен бути сплачений, визначається сторонами в окремих додаткових угодах, які після їх підписання стор нами стають невід'ємними частинами цього договору.
При визначенні розміру гонорару враховується базовий тариф, який встановлений адвокатом для даної категорії клієнтів й обраного клієнтом виду гонорару (погодинна ставка або фіксована сума), складність справи та виконаних робіт (наданих послуг), час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсяг наданих послуг та виконаних робіт, ціна позову та (або) значення справи для клієнта, у тому числі вплив результатів вирішення справи на репутацію клієнта або публічний інтерес до справи. Додатковою угодою можуть бути визначені й інші показники (коефіцієнти), які беруться до уваги при визначенні розміру гонорару за виконання конкретною доручення (п.4.2 договору).
У відповідності до п.5.1 договору, цей договір набирає чинності 3 моменту його укладення, а його умови застосовуються до відносин, які виникли між сторонами до його укладення (ч.3 ст.631 ЦК України). У зв'язку з цим всі попередні домовленості, що стосуються цих відносин, з цього ж моменту втрачають силу.
20.07.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" (клієнт) та адвокатом Єсіповим Ігорем Анатолійовичем (адвокат) укладено додаткову угоду №2/2003-КА до договору №20-05/19/1 від 21.05.2019 про надання професійної правничої допомоги (далі - додаткова угода), згідно п.1.1 якої, дана угода визначає механізм визначення та порядок оплати гонорару, який належить адвокату за надання правової допомоги клієнту по господарській справі у судах всіх інстанцій у справі про компенсацію втрат, понесених клієнтом у зв'язку із виконанням незаконного рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 18.12.2018 № 854-1 "Про збільшення базового тарифу в розрахунку плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Луцька".
Відповідно до п.3.1 додаткової угоди, порядок обчислення гонорару (фіксований розмір або погодинна оплата): фіксований розмір.
Пункт 3.4 додаткової угоди визначає порядок сплати гонорару: 3.4.1. Сплата гонорару здійснюється Клієнтом за результатами розгляду справи у суді кожної інстанції, у безготівковому порядку шляхом перерахування відповідної суми коштів на банківські рахунки, відкриті на ім'я адвоката.
Пунктом 3.4.2. передбачено Клієнт повинен остаточно розрахуватись за надану йому правову допомогу у суді кожної інстанції на підставі рахунку (акта - рахунку), в якому зазначаються: - сума гонорару, розрахована відповідно до пунктів 3.2.1, 3.2.2 даної угоди; - розмір витрат, фактично понесених адвокатом у зв'язку з виконанням наданого йому доручення: - сума гонорару успіху (при вирішенні справи повністю або частково на користь клієнта);
Пунктом 4.1 Договору передбачено, що розмір гонорару (винагороди), який Клієнт (відповідач) сплачує або повинен сплатити Адвокату за надану їм правову допомогу, порядок його обчислення та сплати, а також зміст конкретного доручення клієнта, за виконання якого цей гонорар повинен бути сплачений, визначається сторонами в окремих додаткових угодах, які після їх підписання сторонами стають невід'ємними частинами цього договору
Згідно Додатку №1 від 03.11.2023 до Додаткової угоди №2/2003-КА від 20.07.2023 гонорар за ведення справи №903/783/23 у судах апеляційної та касаційної інстанцій обчислюється за фіксованою ставкою, а саме: 2 (два) розміри мінімальної заробітної плати (МЗП) за правову допомогу у суді апеляційної/касаційної інстанції, незалежно від обсягу виконаної роботи та часу, витраченого на її виконання - за кожне апеляційне/касаційне провадження.
Гонорар успіху за участь в апеляційному/касаційному провадженні (гонорар за позивний для Клієнта результат перегляду справи судами апеляційної та касаційної інстанції) - не нараховується.
Клієнт (позивач) сплачує гонорар за правову допомогу у судах апеляційної та касаційної інстанцій у кожному апеляційному/касаційному провадженні на підставі рахунку Адвоката протягом трьох календарних днів з моменту його отримання.
03.11.2023 позивачу був виставлений рахунок №1/903/783/23 за ведення даної справи у суді апеляційної інстанції на суму 13 400,00 грн.
Позивач сплатив кошти згідно з виставленим йому рахунком у повному обсязі, що підтверджується платіжною інструкцією № 623 від 03.11.2023.
Отже, позивач згідно з вимогами ст.74 ГПК України довів надання йому послуг професійної правничої допомоги під час розгляду справи №903/783/23 у суді апеляційної інстанції.
Водночас, від Виконавчого комітету Луцької міської ради заперечення стосовно заявленого розміру витрат на правову допомогу. Дана справа не є складною, не потребувала опрацювання великої кількості нормативно-правових актів та судової практики. Більше того спір між цими самими сторонами, з аналогічних підстав вже розглядався, справа №903/1019/21. Адвокат підготував лише відзив та клопотання про долучення доказів понесених витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції, а тому час витрачений на написання відзиву на апеляційну скаргу та клопотання про долучення доказів понесених витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції є не значним оскільки останній фактично продублював положення процесуальних документів зі справи №903/1019/21, де також брав участь. Враховуючи ціну позову 275 536, 02 грн, заявник вважає, що витрати на правову допомогу у розмірі 13400,00 грн є неспівмірними, оскільки адвокат мав аналогічну справу та від нього не вимагалося складних зусиль для того, щоб продублювати положення процесуальних документів з документів у справі №903/1019/21.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у ч.4 ст.126 ГПК України. Ці критерії Суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Оцінивши доводи відповідача про неспівмірність заявлених до стягнення витрат з обсягом наданих представником позивача послуг у суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає їх обґрунтованими, оскільки заперечення позивача проти аргументів поданої апеляційної скарги є подібними доводам, які наводилися у суді першої інстанції щодо суті спору, а сума, визначена за підготовку відзиву на апеляційну скаргу та участь представника у судовому засіданні, є неспівмірною із часом, об'єктивно необхідним для викладення у відзиві доводам, які подібні до тих, що наводились представником позивача у суді першої інстанції та у справі №903/1019/21.
Таким чином, проаналізувавши зміст та обсяг наданих представником позивача послуг, подані відповідачем заперечення, значення цієї справи для її сторін, складність самої справи, ціну позову, а також зміст заперечень відповідача, та співмірність заявленої до відшкодування суми з виконаною роботою адвоката в суді апеляційної інстанції, з огляду на розгляд апеляційної скарги в одне судове засідання, колегія суддів вважає, що обґрунтованим та розумним розміром компенсації за вказані послуги буде стягнення з відповідача на користь позивача 6700,00 грн витрат на професійну правову допомогу. В іншій частині у задоволенні заяви слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Луцької міської ради на рішення Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 05.09.2023 у справі №903/783/23 - без змін.
2. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" про розподіл витрат на професійну правничу допомогу у справі №903/783/23 задоволити частково.
3. Стягнути з Виконавчого комітету Луцької міської ради (43025, м. Луцьк, вул. Богдана Хмельницького, 19, код ЄДРПОУ 04051327) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Комтех Аутдор" (79035, м. Львів, вул. Зелена, 109, кім. 316, код ЄДРПОУ 33533697) 6700,00 грн відшкодування витрат на оплату професійної правничої допомоги, понесених у зв'язку із розглядом справи №903/783/23 в суді апеляційної інстанції.
4. На виконання даної постанови Господарському суду Волинської області видати відповідний наказ.
5. Справу №903/783/23 повернути до Господарського суду Волинської області
6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття
Повний текст постанови складений "10" листопада 2023 р.
Головуючий суддя Павлюк І.Ю.
Суддя Грязнов В.В.
Суддя Розізнана І.В.