УХВАЛА
09 листопада 2023 року
м. Київ
справа №160/4296/21
провадження № К/990/33216/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Жука А.В.,
суддів - Мартинюк Н.М., Мельник Томенко Ж.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за №160/4296/21 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, Державного бюро розслідувань про скасування наказу та поновлення на посаді, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року (головуючий суддя (суддя-доповідач) Рищенко А.Ю.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2022 року (колегія суддів у складі головуючого судді (судді доповідача) Сафронової С.В., суддів - Чепурнова Д.В., Ясенової Т.І.),
УСТАНОВИВ:
23 березня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 06 травня 2021 року (т.2, а.с.91 99), прийнятої судом до розгляду ухвалою від 07 червня 2021 року (т.2, а.с.213 214), просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань (далі - ДБР) від 15 жовтня 2020 року №583;
- визнати протиправним та скасувати наказ ДБР від 20 жовтня 2020 року №197 ДСК;
- визнати протиправним та скасувати наказ територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві (далі - ТУ ДБР у м. Полтаві) від 24 лютого 2021 року №24 о про звільнення начальника першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності) слідчого управління ТУ ДБР у м. Полтаві ОСОБА_1 у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок затвердження структури та змін до штатного розпису з припиненням державної служби;
- поновити ОСОБА_1 на новоствореній посаді начальника першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності) слідчого управління ТУ ДБР у м. Полтаві або, у разі ліквідації її на день ухвалення судового рішення, на посаді начальника слідчого відділу ТУ ДБР у м. Полтаві, з аналогічними функціональними обов'язками;
- стягнути з ТУ ДБР у м. Полтаві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що його звільнення суперечить підпункту 4 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 03 грудня 2019 року №305«Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» (далі - Закон №305). Вважає, що мав переважне право залишатися на роботі у разі вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, оскільки працював в умовах режимних обмежень та мав доступ до інформації зі ступенем секретності «цілком таємно» та «таємно».
Позивач зауважив, що в порушення норм трудового законодавства йому не було запропоновано посаду одного з трьох заступників начальників слідчих відділів або іншу рівнозначну посаду в ТУ ДБР у м. Полтаві (до змін у штатний розпис слідчих відділів було три). На його переконання, сам собою факт внесення змін до штатного розпису державного органу, який не потягнув зміни в організації праці та скорочення штатної чисельності працівників, не може бути підставою для звільнення працівника з роботи. Позивач вважає, що відбулася лише зміна назви посади, яку він обіймав, без зміни правового статусу, обсягу завдань і основних функцій, тобто це не призвело до змін структури та завдань ТУ ДБР у м. Полтаві, а також скорочення цієї посади. Указав, що результати роботи позивача за 2020 рік оцінені на «відмінно».
Крім цього зазначив, що станом на день його звільнення директор ТУ ДБР у м. Полтаві не був керівником державної служби, а отже на мав повноважень звільняти державних службовців. Із цих же міркувань Директор ДБР до 06 березня 2021 року не мав повноважень приймати накази з питань проходження та припинення державної служби державними службовцями, тому накази ДБР від 15 та 20 жовтня 2020 року №583 та №197 ДСК є незаконними, оскільки підписані неповноважною особою.
Також указав, що оскаржуваний наказ про звільнення прийнято на підставі, яку не передбачено статтею 87 Закону України від 10 грудня 2015 року №889«Про державну службу» (далі - Закон №889). На думку позивача, відбулась зміна категорії посади, яку він обіймав, а не скорочення цієї посади.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.
Висновки судів попередніх інстанцій зводяться до того, що з набранням 27 грудня 2019 року чинності Законом №305 ІХ правовий статус ДБР змінився із центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган. Крім цього, змінився порядок визначення організаційної структури ДБР (до внесення вищевказаних змін організаційна структура ДБР затверджувалася Директором ДБР за погодженням із Кабінетом Міністрів України). З огляду на зміст положень частини п'ятої статті 14 Закону №794ІІІ (у редакції Закону №305 ІХ) законодавець при регулюванні трудових відносин стосовно проходження та припинення державної служби особливого характеру згідно із законами №889 ІІІ та №794ІІІ встановив відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій службовців (держслужбовців та осіб рядового і начальницького складу), та ввів особливості щодо проходження служби та реалізації повноважень службовців ДБР. У розглядуваному випадку посаду, яку обіймав позивач, виведено із штатного розпису внаслідок скорочення посад державної служби у раніше діючих підрозділах, що підтверджують наявні у справі докази, тобто скорочення посади державної служби, яку обіймав позивач, відбулося внаслідок зміни структури та зміни штатного розпису органу, в якому він працював.
Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме Закону №889на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників, то в цьому випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню. Із цих підстав судами відхилено доводи позивача про невиконання відповідачем обов'язку щодо працевлаштування позивача. Також суди зауважили, що на момент прийняття наказу про звільнення позивача, редакція статті 87 Закону №889-VIIІ встановлювала, що суб'єкт призначення не зобов'язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі, при цьому судами враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20. За висновком суду першої інстанції, який підтримав апеляційний суд, наведена правова норма пов'язує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення не лише зі скороченням чисельності або штату державних службовців, а й зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20. Також суд першої інстанції відхилив наведені позивачем доводи щодо підписання оскаржуваних наказів ДБР від 15 та 20 жовтня 2020 року №583 та №197 ДСК, а також наказу ТУ ДБР у м. Полтаві від 24 лютого 2021 року №24 о, неповноважними особами, указавши, що зазначені мотиви ґрунтуються виключно на суб'єктивному трактуванні позивачем норм законів №794ІІІ та №889.
З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, констатував відсутність правових підстав для задоволення позову.
28 листопада 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2022 року у справі №160/4296/21.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя Жук А.В., судді Мартинюк Н.М., Мельник Томенко Ж.М.
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2022 року задоволено клопотання скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження, визнано причини його пропуску поважними, поновлено цей строк та відкрито провадження за поданою ним касаційною скаргою.
Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме з огляду на наведені у касаційній скарзі мотиви щодо застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Обґрунтовуючи свої доводи у частині, що стала підставою відкриття касаційного провадження, скаржник зазначив, що апеляційний суд застосував положення частини третьої статті 87 Закону №889в редакції Закону 14 січня 2020 року без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї правової норми у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 15 липня 2021 року у справі №140/6353/20. У цьому контексті скаржник посилається на хибність висновків судів про те, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються.
Разом із цим, після відкриття касаційного провадження було встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Колегія суддів зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та установлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
У цій справі спірні правовідносини виникли у зв'язку зі звільненням позивача відповідно до пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону №889з посади начальника Першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності) слідчого управління ТУ ДБР у м. Полтаві, яка відносилася до посад державної служби, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок затвердження структури та змін до штатного розпису з припиненням державної служби, що було зумовлено зміною статусу ДБР із центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган та виведенням у зв'язку із цим зі штатного розпису відповідних територіальних управлінь посад державної служби з уведенням замість них нових посад - рядового та начальницького складу у новостворених відділах згідно з новою структурою територіального управління.
За обставинами справи №140/6353/20, на яку послався скаржник, державного службовця було звільнено з посади на підставі пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII, пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України внаслідок реорганізації Львівської митниці ДФС, де працював позивач, шляхом її приєднання до Галицької митниці Держмитслужби. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, частково задовольнив вимоги позивача, визнавши протиправним та скасувавши наказ про його звільнення і поновивши його на посаді. Верховний Суд, скасовуючи постановою від 15 липня 2021 року рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення Закону України «Про державну службу» у редакції з 13 лютого 2020 року, натомість суди помилково застосували цей Закон у редакції на момент початку реорганізації Львівської митниці ДФС - 28 листопада 2019 року. Крім цього, Верховний Суд зауважив, що матеріали справи не містили доказів отримання позивачем попередження про наступне звільнення із займаної посади 11 березня 2020 року. Також, Верховний Суд, у контексті того, що суди попередніх інстанцій поновили позивача на посаді, акцентував на невстановленні ними обставин, які мали бути з'ясовані, а саме щодо наявності у відповідача станом на момент початку процедури звільнення позивача, тобто на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне звільнення, будь-яких вакантних посад державної служби.
Отже, обставини у справі №140/6353/20 суттєво відрізняються від обставин справи, яка наразі переглядається, при цьому постановою, на яку послався позивач (від 15 липня 2021 року), Верховний Суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції з мотивів неповного з'ясування обставин у справі, тобто його висновки стосувалися не стільки застосування правових норм, скільки потреби належного встановлення фактичних обставин.
З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що зроблені Верховним Судом у постанові від 15 липня 2021 року в справі №140/6353/20 висновки у світлі вирішуваних у цій справі питань не є релевантними.
Крім цього Верховний Суд зазначає, що вже неодноразово у своїх судових рішеннях надавав оцінку доводам скаржників щодо застосування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15 липня 2021 року у справі №140/6353/20, до справ, предметом спору в яких є наказ про звільнення у зв'язку зі скороченням посади державної служби у відповідному територіальному управлінні ДБР внаслідок затвердження структури та змін до штатного розпису з припиненням державної служби. Із цього приводу Верховний Суд дійшов висновку неподібність правовідносин у цих справах порівняно зі справою №140/6353/20, а також те, що суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (такий висновок зроблено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17). Про це зокрема йшлося у постановах Верховного Суду від, 22 листопада та 22 грудня 2022 року у справах №440/8004/20 та №160/8601/20, від 03 травня та 21 вересня 2023 року у справах №520/5090/21 та №160/4328/21, а також в ухвалі від 08 грудня 2022 року у справі №160/4338/21.
У постанові від 01 грудня 2022 року у справі №380/4735/21 Верховний Суд також зазначив, що в справах №440/1964/20 та №140/6353/20 позиція суду касаційної інстанції висловлена в контексті правовідносин, які виникли за відсутності спеціального закону для їх врегулювання. Разом із цим, проходження служби у ДБР врегульовано спеціальними правовими нормами - Законом №794ІІІ, тому в цьому випадку правові висновки щодо статті 87 Закону №889-VIII застосовуються лише у поєднанні із правовими висновками Верховного Суду щодо застосування спеціальних норм - Закону №794ІІІ, які викладені Верховним Судом у постановах від 01 вересня 2022 року у справі №160/4335/21, від 03 листопада 2022 року у справі №240/20237/20.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Таким чином касаційне провадження у цій справі, відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, підлягає закриттю.
Варто також зауважити, що аналізуючи положення Закону №889, якими визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент прийняття оскаржуваного наказу, Верховний Суд у постанові від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20 вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Згідно із частиною третьою статті 87 Закону №889(в редакції до набрання чинності Законом №117-IX), процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначалась законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускалось лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Законом №117-IX були внесені зміни та доповнення до Закону №889, зокрема, відповідно до положень статті 83 названого Закону (у редакції, що діє з 25 вересня 2019 року) державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87 1 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88 1 цього Закону).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року №440, частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту: « 3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1 1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».
У постанові від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20 Верховний Суд зауважив, що вжите у частині третій статті 87 Закону №889слово «може», означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Аналогічна правова позиція щодо розуміння/тлумачення частини третьої статті 87 Закону №889міститься у постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі №520/11687/2020, від 09 грудня 2021 року у справі №640/20284/20, від 02 червня 2022 року у справі №420/3541/20, від 09 червня 2022 року у справі №300/891/20 та ін.
Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку щодо наявності підстав для закриття касаційного провадження у справі.
Керуючись статтями 327, 341, 339, 345, 355, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Закрити касаційне провадження №К/990/33216/22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2022 року у справі №160/4296/21 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, Державного бюро розслідувань про скасування наказу та поновлення на посаді.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.В. Жук
Н.М. Мартинюк
Ж.М. Мельник-Томенко
Судді Верховного Суду