ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2023 року м. Київ
Справа №754/12379/20
Апеляційне провадження №22-ц/824/5415/2023
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Нежури В.А., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Федорчук Я.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва, ухваленого під головуванням судді Бабко В.В. 15 грудня 2022 року у м. Києві, повний текст рішення складений 15 грудня 2022 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку поділу майна подружжя,
ВСТАНОВИВ
У вересні 2020 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому із урахуванням заяви про зміну предмету позову просив визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 71,6 кв.м., житловою площею 41,8 кв.м., спільною сумісною власністю, поділити спільне майно подружжя та визнати за ним право власності на 1/2 частину зазначеної квартири.
Позовні вимоги обґрунтовані тим що в період з 21 липня 2012 року по 28 грудня 2015 року сторони перебували в шлюбі. За час перебування в зареєстрованому шлюбі сторонами набуто в спільну сумісну власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , за квартиру було сплачено грошові кошти в розмірі 75000,00 доларів США. Спірна квартира була придбана за спільні кошти сторін, під час спільного проживання і перебуванні у зареєстрованому шлюбі, однак була зареєстрована на ім'я відповідача, яка наразі не визнає прав позивача.
В грудні 2020 року відповідачем був поданий зустрічний позов до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенняv, та примусове виселення /т. 1 а.с.116-121/. Однак, ухвалою суду від 24 грудня 2020 року було відмовлено в об'єднанні позовів, так як вони не є взаємопов'язаними між собою /т. 1 а.с.116-121,125-126/.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 грудня 2022 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку поділу майна подружжя - залишено без задоволення.
Рішення суду мотивовано тим, що презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована, оскільки в матеріалах справи містяться більш переважні докази, що спірна квартира придбавалась за спільні кошти подружжя під час перебування у зареєстрованому шлюбі, чим зміст шлюбного договору, який містить не чіткі указівки щодо нерухомого майна. Однак, згідно із нотаріально засвідченої заяви ОСОБА_1 під час укладання договору купівлі-продажу від 25 грудня 2012 року визначено, що квартира набувається за спільні кошти подружжя. Відповідач погодилась саме з цією заявою та її змістом, про що міститься посилання у п.11 договору купівлі-продажу та підпис ОСОБА_2 на самому договорі купівлі-продажу від 25 грудня 2012 року.
Крім того в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що кошти від продажу квартири на території Республіки Білорусь та кошти матері відповідача були витрачені саме на покупку спірної квартири, а не на особисті потреби відповідача чи на інші потреби сім'ї.
Разом з тим, під час розгляду справи стороною відповідача було подано заяву про застосування строків позовної давності, в зв'язку з чим вона просила суд відмовити в задоволенні позову.
Судом встановлено, що після розірвання шлюбу, сторони неодноразово звертались до суду, для вирішення спору щодо користування спірною квартирою. Також судом беззаперечно встановлено, що відповідач з 2014 року заперечувала право позивача на частку у спільному майні, перешкоджала користуватись таким майном, отже у позивача були підстави для звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя.
Тобто, спір з приводу нерухомого майна (квартири) виник ще з 2014 року та продовжувався після розірвання шлюбу, що підтверджено матеріалами справи.
Отже, суд звернув увагу на те, що перебіг строку почався з 2015 року, а позивач звернувся до суду тільки в 2020 році, заяву про поновлення строку на звернення до суду не подавав, не було надано належних документів щодо переривання позовної давності, а тому суд погодився з доводами відповідача, що позивачем пропущена позовна давність за вимогами про визнання спільним майном подружжя та його поділу, у зв'язку з чим в задоволенні цих позовних вимог відмовив з огляду на пропуск позивачем встановлених законом строків позовної давності.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 17 січня 2023 року відмовлено відповідачу ОСОБА_2 , у задоволенні заяви про стягнення з ОСОБА_1 на її користь понесених витрат на надання правової допомоги. Суд вважав, що витрати в розмірі 15000,00 грн не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а також суперечать принципу розподілу таких витрат, оскільки в матеріалами справи відсутні документи для встановлення співмірності з часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх необхідністю, обсягом виконаної адвокатом роботи та участю адвоката в судових засіданнях.
Не погодився із зазначеним судовим рішенням позивач, ним подана апеляційна скарга, в якій зазначається про незаконність та необґрунтованість судового рішення, як такого, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Позивач зазначає, що судом було встановлено порушення прав позивача, проте відмовлено в позові, у зв'язку із застосуванням строку позовної давності. Однак, твердження суду, що перебіг строку позовної давності почався з 2015 року вважає помилковим, оскільки право подружжя на об'єкт спільної сумісної власності випливає з сімейних правовідносин, яке не припиняється після розірвання шлюбу, тому позовна давність не може застосовуватись до позовної вимоги щодо визнання квартири спільною сумісною власністю. Цю позовну вимогу суд фактично не вирішив в резолютивній частині рішення. І взагалі, застосування судом строків позовної давності є неправомірним, а тому рішення суду в частині застосування строків позовної давності підлягає скасуванню. Крім того, судом не було розглянуто доводи позивача щодо заперечень відносно застосування строку позовної давності, а також не було враховано заяву щодо поновлення строку для звернення до суду, що свідчить про неповне з'ясування судом обставин справи.
Також позивач вказує, що рішення суду було винесено за відсутності сторін та їх представників, хоча у змісті самого рішення міститься протилежна інформація, що не відповідає дійсності.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача зазначає, що рішення було увалене відповідно до норм чинного законодавства України. Судом було враховано, що визнання майна спільною сумісною власністю необхідно лише для встановлення самого факту набуття об'єктів в період шлюбу задля правомірного поділу такого майна. Викладення окремого висновку про визнання спірного майна спільною сумісною власністю у резолютивній частині є недоречним. Це може призвести до утруднення виконання рішення за одночасного наведення в резолютивній частині рішення про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання за кожним із співвласників частин на спірне майно, коли правовою метою позову є саме здійснення поділу спільного майна фактичного подружжя.
На підставі викладеного просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
В судовому засіданні позивач та його представник адвокат Горкуша А.В. підтримали апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просили про задоволення заявлених ними вимог. Проте позивач особисто участі в судових дебатах не приймав, так як після оголошення перерви в судове засідання не з'явився, направивши свого представника.
Представник відповідача адвокат Гончарук А.В. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним, хоча і не погоджується з позицією суду щодо належності квартири до спільної сумісної власності сторін у справі, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду про відмову у задоволенні позову без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.
Апеляційним судом встановлені та підтверджуються матеріалами справи наступні обставини.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є громадянами Республіки Білорусь, які мають посвідки на постійне проживання на території Україна та зареєстроване місцем проживання в Україні, за адресою: АДРЕСА_2 /т. 1 а.с.35,87-90/.
Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 21 липня 2012 року, який був розірваний рішенням суду Радянського району м. Гомеля Республіки Білорусь від 28 грудня 2015 року /т.1 а.с.187-191/.
У шлюбі в сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що також встановлено рішенням суду Радянського району м. Гомеля Республіки Білорусь від 28 грудня 2015 року /т.1 а.с.35,87/.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Гостомель, Республіка Білорусь, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений шлюбний договір №4-454 про визначення обов'язків та права власності на майно. Відповідно до умов якого, майно набуте кожним з них до вступу у шлюб, а також будь-яке майно, отримане кожним з них у дарунок або у порядку спадкування, залишається у власності того, на чиє ім'я воно було придбано; у випадку придбання ними у період шлюбу рухомого або (чи) нерухомого майна, в тому числі такого, що підлягає реєстрації у відповідних органах, це майно вважається власністю того з подружжя, на чиє ім'я воно було придбано, а відносно майна, що підлягає реєстрації - на чиє ім'я воно зареєстровано (п.2 договору); у випадку розірвання шлюбу майно, придбане одним із подружжя у період шлюбу, залишається в його власності (п.5 договору) /т. 1 а.с.100-101,192-193 т.2 а.с.86-88/.
25 грудня 2012 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та громадянкою Республіки Білорусь ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бугаренко Т.В. /т. 1 а.с.156-157 т.2 а.с.89-92/. Договір зареєстрований в Державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 14 березня 2013 року/т.1 а.с.154,155, 199-200 т.2 а.с.93-94/.
За умовами цього договору ОСОБА_2 , як покупець, купила квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат, житлова площа - 41,80 кв.м., загальна площа - 71,60 кв.м., ринкова вартість квартири становить 590630,00 грн, за якою і був здійснений продаж.
У п.11 договору купівлі-продажу квартири визначено, що покупець довела до відома продавців, що укладення договору купівлі-продажу здійснюється покупцем під час перебування в зареєстрованому шлюбі з громадянином Республіки Білорусь ОСОБА_1 , за його згодою, викладеною у формі заяви, справжність підпису на якій, посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бугаренко Т.В., 25 грудня 2012 року, зареєстровано за № 1214 та призначається для зберігання у справах приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бугаренко Т.В.
В заяві від 25 грудня 2012 року ОСОБА_1 надав свою згоду на придбання та на укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 його дружиною ОСОБА_2 . В цій заяві вказано, що квартира набувається за спільні кошти /т.1 а.с.14,196/.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомості майна щодо об'єкта нерухомого майна, квартира АДРЕСА_1 з 25 грудня 2012 року і на час розгляду справи належить на праві власності ОСОБА_2 /т.1 а.с.7-9,15- 17,52-54/.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 лютого 2015 року у справі №754/18067/14 було відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою, а також було відмовлено у задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві про позбавлення права користування жилим приміщенням /т.1 а.с.185 т.2 а.с.41/.
Матеріали справи містять лише копію короткого тексту цього рішення, проте з Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що позивач при зверненні до суду з позовом ставив вимоги про визнання права на проживання у квартирі АДРЕСА_1 , мотивуючи тим, що перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, яка чинить йому перешкоди. В ході розгляду справи позивач змінив предмет позову, і просив про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання за ним можливості безперешкодно користуватися та проживати у квартирі.
Вирішуючи спір по суті судом було встановлено, що дана квартира належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2 , що підтверджується Договором купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2012 року. В якості підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 судом вказано на те, що позивач ОСОБА_1 не є власником або співвласником спірної квартири АДРЕСА_1 , а тому не може звертатись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні майном, оскільки лише права власника, відповідно до ст.391 ЦК України, можуть бути захищені таким шляхом.
Відмова у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 мотивована тим, що положення ст. 405 ЦК України визначають, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік. З досліджених судом доказів вбачається, що відповідач за зустрічним позовом ( ОСОБА_1 ) не проживає у спірній квартирі лише понад 6 місяців (станом на момент прийняття судового рішення), причини неможливості проживання суд визнає поважними, а тому приходить до висновку, що підстав для задоволення зустрічного позову немає.
В Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні дані про скасування цього рішення суду, і сторони не вказували на це в ході розгляду справи.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у справі № 754/11345/15 були задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1 /т.1 а.с.11 т.2 а.с.42/. Вказане рішення суду набрало законної сили після його перегляду апеляційним судом 22 грудня 2016 року, яким це рішення суду залишено без змін /т.1 а.с. 12-13/.
При розгляд цієї справи судами встановлено, що ОСОБА_2 , є власником квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , є громадянами Республіки Білорусь, які мають посвідки на постійне проживання на території України та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 . При цьому, позивач зареєстрований у вказаній квартирі як член сім'ї (чоловік) власника. Таким чином, оскільки позивач на момент його реєстрації у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 тобто, був членом сім'ї власника квартири, факт розірвання шлюбу між сторонами у грудні 2015 року не позбавляє ОСОБА_1 права користування спірним приміщенням. При цьому вказано, що право позивача на користування зазначеною квартирою є похідним від права власності відповідача на спірну квартиру. Колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог про вселення позивача у зазначену квартиру, враховуючи безумовне право останнього користуватися указаним нерухомим майном та наявні перешкоди у реалізації ОСОБА_1 відповідного права, про що свідчать звернення до правоохоронних органів, наявні у матеріалах справи.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 листопада 2018 року у справі № 754/11326/16 було відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про позбавлення права користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 /т.1 а.с.103-104,186 т.2 а.с.43/. При розгляді цієї справи судом також встановлено, що квартира належить на праві власності ОСОБА_2 , що підтверджується Договором купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2012 року, вказано на укладення 20 грудня 2012 року між сторонами шлюбного договору, застосовані норми ст.ст. 65,71,72 ЖК України, якими врегульовані правовідносини щодо прав наймача та ст. 47 Конституції України щодо права на житло, у зв'язку з чим відмовлено у задоволені вимог ОСОБА_2 про позбавлення ОСОБА_1 права користування жилим приміщенням.
В Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні дані про скасування цього рішення суду, і сторони не вказували на це в ході розгляду справи.
За даними Деснянського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві у 2019 році надійшло 4 звернення та у січні 2020 року надійшло 1 звернення ОСОБА_1 щодо конфліктів з орендарями та іншою особою щодо квартири за адресою: АДРЕСА_2 /т.1 а.с.19,86/. Також до Деснянського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві у 2019 році зверталась ОСОБА_2 з приводу конфліктів з ОСОБА_1 /т.1 а.с.178-180 т.2 а.с.44-48/.
В 2020 році позивачем в мережі Інтернет, на різних сайтах, були виявлені оголошення про продаж квартири за адресою: АДРЕСА_3 , фото яких, за твердженням позивача, відповідає квартирі № 149 , яка зареєстрована на праві власності за відповідачем /т.1 а.с.20-34,55-85/. Сторона відповідача не заперечувала вказані обставини.
Позивач в судовому порядку в судах Республіки Білорусь оскаржував чинність укладеного між ним та ОСОБА_2 шлюбного договору.
Так, з ухвали Гомельського обласного суду від 10 вересня 2015 року у справі № 33-1177 вбачається, що рішенням суду Радянського району м. Гомеля від 20 липня 2015 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним і це рішення залишено без змін. Обласним судом встановлено, що за умовами шлюбного договору і у відповідності до ст. 13-1 КпШС Білорусії, шлюбний договір підлягає державній реєстрації в органах державної реєстрації нерухомого майна, якщо він містить умови, які є або можуть стати підставою виникнення, переходу, припинення прав, обмежень прав на нерухоме майно, також вказано на те, що передбачені законом строки реєстрації договору не порушені. При настанні вказаних умов та виникненні необхідності в реєстрації нажитого подружжям нерухомого майна цей договір повинен пройти державну реєстрацію. У відповідності до п. 8 шлюбного договору, право подання заяви на державну реєстрацію договору належить як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 . Таким чином, в разі виникнення необхідності, ОСОБА_1 має можливість провести реєстрацію даного договору у відповідності з його умовами і вимогами законодавства /т.1 а.с.206-207 т.2 а.с.33-34, 98-100/
З ухвали Гомельського обласного суду від 26 січня 2017 року у справі № 33-126 вбачається, що рішенням суду Радянського району м. Гомеля від 18 листопада 2016 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про обмеження дії шлюбного договору в просторі, і це рішення залишено без змін.
В тексті рішення Радянського району м. Гомеля від 18 листопада 2016 року вказано на те, що судом враховано пояснення представника державного реєстраційного органу який вказав на те, що оскільки подружжя не придбали нерухоме майно на території Республіки Білорусь, то шлюбний договір в органах державного кадастрового агентства реєстрації не підлягає /т.2 а.с.40/.
В ухвалі Гомельського обласного суду від 26 січня 2017 року, зокрема, вказано на те, що шлюбний договір, укладений між сторонами, не містить будь-яких умов про його дію тільки на території Республіки Білорусь. Вказівок про дію шлюбного договору лише стосовно майна, що знаходиться на території Республіки Білорусь, в цьому договорі також не має. Тому, з урахуванням викладеного, відсутні підстави вважати, що дія шлюбного договору обмежена територією Республіки Білорусь. Доводи ОСОБА_1 про те, що після придбання в період шлюбу нерухомості у м. Києві шлюбний договір не був зареєстрований РУП «ГАГР и ЗК», для вирішення заявлених позовних вимог правового значення не має. Крім того, в силу вимог Закону Республіки Білорусь від 22 липня 2002 року № 133-3 «Про державну реєстрацію нерухомого майна, прав на нього і угод з ним» державній реєстрації підлягає нерухоме майно, права і обмеження прав на нього, угоди з ним в межах території Республіки Білорусь /т.1 а.с.202-203,208 т.2 а.с.35-37,40,101-104/.
З ухвали Гомельського обласного суду від 13 квітня 2017 року у справі № 33-554 вбачається, що ухвалою судді суду Радянського району м. Гомеля від 03 березня 2017 року було відмовлено у порушенні справи про визнання шлюбного договору нікчемним у зв'язку з відсутністю у заявника права на звернення в суд, якщо має місце рішення суду, що набрало законної сили, між тими ж сторонами, з того ж предмету спору і тих самих підстав. Гомельським обласним судом ухвала судді суду Радянського району м. Гомеля від 03 березня 2017 року залишена без змін /т.1 а.с.102,204-205 т.2 а.с.38- 39,95-97/.
Згідно з довідкою № 3941 виданою республіканським унітарним підприємством Гомельське агентство по державній реєстрації та земельному кадастру станом на 18 березня 2015 року ОСОБА_2 не є власником жилих приміщень. Однак, вказано що протягом останніх п'яти років нею було здійснено відчуження належного їй жилого приміщення - трикімнатної квартири у АДРЕСА_5 /т.1 а.с.182 т.2 а.с.50/.
Так, згідно з договором від 09 жовтня 2012 року ОСОБА_2 продала, належну їй на праві власності (на підставі договору дарування від 25 вересня 2008 року) квартиру за адресою: АДРЕСА_5 за ціною, що становить еквівалент 35000 доларів США /т.2 а.с.30,73-74/.
З виписки по банківському рахунку відкритому на ім'я відповідача ОСОБА_2 в ОАО «ПРИОРБАНК» та прибуткового валютного ордеру № 44 вбачається, що 09 жовтня 2012 року були внесені готівкою грошові кошти в розмірі 58000,00 доларів США, а 21 грудня 2012 року, згідно з випискою по рахунку, відбулась видача готівкових коштів в розмірі 57590,00 доларів США /т.1 а.с.152,153 т.2 а.с.32,80-82/.
Відповідач стверджує, що частина коштів, за які була придбана спірна квартира належала її матері ОСОБА_8 . Родинний зв'язок між цими особами підтверджується копією свідоцтва про народження виданого 26 червня 1981 року / т.2 а.с.31,77/. Згідно з договором від 26 лютого 2008 року ОСОБА_8 продала належний їй на праві власності житловий будинок у м. Гомелі за ціною 22000000 карбованців /т.2 а.с.29,84-85/. Згідно з договором від 09 липня 2012 року ОСОБА_8 продала належну їй квартиру у м. Гомелі за ціною, що становить еквівалент 22000 доларів США /т.2 а.с.28,78-79/. За даними ОАО «АСБ «Беларусбанк» 21 грудня 2012 року ОСОБА_8 отримала частину вкладу в розмірі 20500 доларів США /т.1 а.с.152 т.2 а.с.83/
Згідно з довідкою № 5286 виданою Республіканським унітарним підприємством Гомельське агентство по державній реєстрації та земельному кадастру станом на 20 березня 2015 року ОСОБА_1 не є власником жилих приміщень. Також вказано, що протягом останніх п'яти років ним не було здійснено відчуження належних йому житлових приміщень /т.1 а.с.183/.
У відзиві на позовну заяві відповідачем було заявлено про необхідність застосування положень ст.ст.256-257 ЦК України, якими визначені поняття позовної давності і строки загальної позовної давності /т.1 а.с.140-142/. В подальшому 16 лютого 2022 року представником відповідача подано окрему заяву, в якій вказується про строки позовної давності та поставлена вимога про застування наслідків пропуску строку позовної давності /т.2 а.с.62/.
Позивачем, на стадії розгляду справи судом першої інстанції, були подані заперечення щодо застосування строку позовної давності з проханням поновити позивачу строк для звернення до суду, в яких вказується на те, що шлюб був розірваний 28 грудня 2015 року, а тому посилання на обставини 2014-2015 років не можуть свідчити про початок перебігу строку позовної давності. Також позивач вказує на те, що відповідачем з 2018 року почали чинитись перешкоди позивачу щодо користування квартирою з вимогою її продажу без узгодження з позивачем, а тому його звернення з позовом у 2020 році здійснено в межах строку позовної давності, з моменту коли йому стало відомо про невизнання відповідачем його прав на спірне майно. Разом з цим позивач просив визнати поважними причини звернення до суду з позовом в 2020 році та поновити йому строк для звернення до суду із заявою щодо захисту його майнових прав на спільне майно подружжя /т.2 а.с.119/.
Щодо права спільної сумісної власності подружжя та права на укладення шлюбного договору національне законодавство містить наступні положення.
Стаття 57 СК України передбачає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Особистою привальною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбанні майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є особистою приватною власністю.
За правилом ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч.ч.1-3 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
В силу положень ст.ст.63, 65 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 69 Сімейного кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
Згідно зі ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
В порядку визначеному ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України.
Відповідно до ч.1 ст. 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Положеннями ст. 94 СК України визначено форму шлюбного договору, шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
В силу ст. 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.
Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.
У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб.
Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 101 СК України одностороння відмова від шлюбного договору не допускається. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.
Згідно з положеннями ст. 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Згідно з положеннями ст.ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
В силу ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Усталена судова практика вказує на те, що конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843 цс 17; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325 цс 18; у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц,; від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, від 08 лютого 2021 року у справі № 712/11098/18, що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.
У постановах Верховного Суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 30 листопада 2022 року у справі № 334/7687/21, вказано на те, що у статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності.
Верховний Суд у Постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 683/16671/16 вказав на те, що Оскільки договір, зокрема, шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч.ч.1,4,5 ст.93 СК України).
Також у цій постанові Верховний Суд вказав на те, що принцип свободи договору відповідно до статті 6, частини першої статті 626, статті 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Разом з тим, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов'язків, тому відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору.
Оскільки шлюбний договір відповідачем не оспорений, судом не визнаний недійсним, то зобов'язання за цим договором підлягають виконанню.
Аналогічні висновки наведені і в Постанові Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі№ 760/18875/20 , крім того наведено роз'яснення принципу правомірності правочину.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 зроблено висновок про те, що умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.
У постанові від 07 лютого 2023 року у справі № 202/1381/21Верховний Суд виснував, що правило статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Верховний Суд у постанові від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20 звернув увагу на те, що правило статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Частинами четвертою, п'ятою статті 93 СК України передбачено такі обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 752/22220/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 457/74/16-ц, від 04 вересня 2019 року у справі № 756/1013/14-ц, від 09 червня 2022 року у справі № 553/2298/18, від 01 березня 2023 року у справі № 757/36870/20, від 27 квітня 2023 року у справі № 755/11605/21.
Щодо застосування строку позовної даності національне законодавство містить наступні положення.
Відповідно до ст.20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Положеннями ст. 72 СК України визначено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Згідно з положенням ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Нормою ч. 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц зазначено, що «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Така ж позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».
Відповідно до ст. 267 ЦК України, особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Відповідно до ч.1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно із ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З наведених обставин справи вбачається, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 липня 2012 року, який був розірваний рішенням суду Радянського району м. Гомеля Республіки Білорусь від 28 грудня 2015 року.
Під час перебування у шлюбі, ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2012 року, за умовами якого вона набула у власність квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат, житлова площа - 41,80 кв.м., загальна площа - 71,60 кв.м. Вартість квартири визначена у договорі 590630,00 грн. В п.11 договору вказано на те, що договір укладено зі згоди ОСОБА_1 , яка викладена у нотаріально посвідченій заяві.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав на те, що презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована. Разом з тим, суд першої інстанції застосував наслідки пропуску позивачем строків позовної давності у вигляді відмови у задоволенні позовних вимог врахувавши, що спір з приводу квартири виник ще з 2014 року та продовжувався після розірвання шлюбу, його відлік суд рахував з 2015 року, та вказав, що позивач заяву про поновлення строку на звернення до суду не подавав.
Позивач звертаючись з апеляційною скаргою вказує, що оскаржує рішення суду першої інстанції в частині застосування наслідків пропуску строку позовної давності, так як ним подавались заперечення та заяву відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної даності та клопотання про поновлення цього строку, яким судом першої інстанції не надано оцінку.
Матеріалами справи підтверджується, що дійсно в ході розгляду справи судом першої інстанції, відповідачем подавались заперечення та заяву відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної даності та клопотання про поновлення цього строку. В обґрунтування заяви про поновлення строку позовної давності позивач вказував, що порушене право, на його думку, виникло після того як відповідач розмістила оголошення про продаж спірного майна.
Судом першої інстанції дійсно не надано оцінку цим доводам позивача.
Усуваючи вказаний недолік судового розгляду апеляційним судом встановлено, що у період часу 2014 - 2018 роки між сторонами в судовому порядку вирішувались різні спори, зокрема, спори щодо права користування квартирою, що є предметом даного спору і було визнано право позивача на користування цією квартирою. Слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що позивачу було відомо, що відповідачем не визнається наявність у нього прав співвласника. Але судом першої інстанції не враховано, що предметом спору було право користування квартирою і за позивачем було визнано таке право. В матеріалах справи відсутні дані про здійснення відповідачем дій направлених на відчуження спірного майна до 2020 року і відповідач не вказує на існування таких обставин. А отже можна погодитись з доводами апеляційної скарги про те, що до 2020 року реальних обставин про існування у відповідача наміру відчуження майна не було, відповідно, і у позивача не виникало підозр щодо порушення його прав.
Разом з тим, з наведених судових рішень вбачається, що судами були встановлені обставини належності квартири на праві власності ОСОБА_2 , на підставі Договору купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2012 року, з урахуванням укладеного між сторонами шлюбного договору від 20 грудня 2012 року, а підставами для вселення ОСОБА_1 були визначені його права як члена сім'ї власника та наймача, підставами для відмови у задоволенні вимог про усунення перешкод у користуванні були визначені саме обставини, що він не є власником або співвласником цього майна.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 82 ЦПК України)
Виходячи з положень ст. 267 ЦК України та вже усталеної судової практики з цього питання, наслідки спливу строку позовної давності застосовуються як окрема і самостійна підстава для залишення позовних вимог без задоволення лише у разі обгрунтованості заявлених позовних вимог. А тому, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що на підставі ч. 4 ст.367 ЦПК України, він не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги і здійснює перевірку рішення суду першої інстанції і в частині визнання майна спільною сумісною власністю сторін у справі.
З матеріалів справи вбачається, що до укладення договору купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2012 року, сторонами у справі 21 грудня 2012 року був укладений шлюбний договір про визначення обов'язків та права власності на майно, в умовах якого вказано, зокрема, що у випадку придбання ними у період шлюбу рухомого або (чи) нерухомого майна, в тому числі такого, що підлягає реєстрації у відповідних органах, це майно вважається власністю того з подружжя, на чиє ім'я воно було придбано, а відносно майна, що підлягає реєстрації - на чиє ім'я воно зареєстровано; у випадку розірвання шлюбу майно, придбане одним із подружжя у період шлюбу, залишається в його власності. Даний договір був підписаний його сторонами і недійсним не був визнаний, хоча такі спори мали місце в судах Республіки Білорусь. При цьому слід звернути увагу, що судами було вказано на те, що шлюбний договір, укладений між сторонами, не містить будь-яких умов про його дію тільки на території Республіки Білорусь, а також не має вказівок про дію шлюбного договору лише стосовно майна, що знаходиться на території Республіки Білорусь. Також вказано на те, що державній реєстрації підлягає нерухоме майно, права і обмеження прав на нього, угоди з ним в межах території Республіки Білорусь. Таким чином, шлюбний договір укладений між сторонами у справі є чинним, не обмежується дією на території його укладення, посилання щодо відсутності його реєстрації не можуть бути прийняті до уваги, так як така реєстрація передбачена на території іншої держави, і сама по собі реєстрація лише підтверджує права, і не свідчить про недійсність договору.
Отже, сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов'язавши віднесення майна, придбаного за весь період шлюбу, до певного режиму права власності (особиста приватна чи спільна сумісна) з фактом реєстрації прав щодо нього, тобто сторони встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною зі сторін. Умови спірного шлюбного договору не суперечать ст.ст. 93, 97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався.
Таким чином, сторони у справі, уклавши шлюбний договір, узгодили майнові питання з приводу придбаного ними в період шлюбу майна, погодивши у договорі, що майно (рухоме та нерухоме), яке придбане подружжям під час шлюбу, є власністю того з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване; на випадок розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване.
Як вже вказано вище, зазначений шлюбний договір не розірваний та не визнаний судом недійсним, тож діє презумпція правомірності правочину, і даний договір є обов'язковим до виконання його сторонами.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав на те, що в нотаріально засвідченій заяві ОСОБА_1 , яка була вчинена під час укладання договору купівлі-продажу від 25 грудня 2012 року, визначено, що квартира набувається за спільні кошти подружжя. Відповідач погодилась саме з цією заявою та її змістом, про що міститься посилання у п.11 договору купівлі-продажу та підпис ОСОБА_2 на самому договорі купівлі-продажу від 25 грудня 2012 року.
Однак у п. 11 договору визначено, що покупець довела до відома продавців, що укладення договору купівлі-продажу здійснюється покупцем під час перебуванні в зареєстрованому шлюбі з громадянином Республіки Білорусь ОСОБА_1 , за його згодою, викладеною у формі заяви, справжність підпису на якій, посвідчено приватним нотаріусом. Отже у тексті договору, який містить підпис відповідача, наявне посилання на згоду другого з подружжя, проте відсутнє посилання про придбання майна за спільні кошти та/або у спільну власність. Заява від 25 грудня 2012 року, в якій заначено, що квартира набувається за спільні кошти, підписана лише позивачем ОСОБА_9 , а отже вона не свідчить про те, що відповідач ОСОБА_2 визнала ці обставини. До того ж, в заяві не вказано про придбання майна у спільну власність, а враховуючи умови шлюбного договору така заява не має значення, так як майнові питання були узгоджені сторонами в умовах шлюбного договору.
Слід також звернути увагу на те, що ОСОБА_1 звертаючись до суду в 2014 році з позовом ставив вимоги про визнання права на проживання у квартирі, мотивуючи тим, що перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, яка є власником квартири і чинить йому перешкоди у користуванні. Ознайомившись з ухваленими в 2015-2018 роках судовими рішеннями ОСОБА_1 їх не оскаржував, тобто погодився з встановленими судами обставинами належності квартири на праві власності ОСОБА_2 та відсутності у нього прав співвласника. Вказане свідчить про те, що в період часу 2014-2018 роки ОСОБА_1 визнав право власності на спірну квартиру відповідача ОСОБА_2 , а питання про визнання ним прав співвласника на спірну квартиру було поставлено ним в 2020 році. Ці обставини вказують на суперечливу поведінку позивача та порушення принципу добросовісності.
Верховний Суд у Постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц вказав на те, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
За умовами шлюбного договору на випадок розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване. Таким чином, правові підстави для визнання спірної квартири спільним майном сторін у справі та визнання за позивачем права власності на частину спірної квартири відсутні. Слід зазначити, що судом першої інстанції не здійснена оцінка обставин укладення між сторонами шлюбного договору та його умов, а посилання на те, що в матеріалах справи містяться більш переважні докази, що спірна квартира придбавалась за спільні кошти подружжя під час перебування у зареєстрованому шлюбі, чим зміст шлюбного договору не можна визнати обґрунтованими, з огляду на наведене вище. До того ж доказів на підтвердження використання на придбання квартири саме спільних коштів матеріали справи не містять. Натомість в матеріалах справи містяться дані про відчуження відповідачем ОСОБА_2 09 жовтня 2012 року квартири на території Республіки Білорусь, внесення цих коштів в день укладення договору про відчуження на банківський рахунок і зняття цих коштів 21 грудня 2012 року, тобто лише за декілька днів до укладення договору про придбання спірної квартири. Тобто, сума коштів одержаних від продажу квартири, що належала відповідачу ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, так як була придбана до укладення шлюбу з позивачем, мала бути врахована судом першої інстанції при визнанні майна спільним майном подружжя. Проте, враховуючи встановлені апеляційним судом обставини укладеного шлюбного договору та його умов, наразі вказана обставина не має правового значення. При цьому слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що кошти одержані матір'ю відповідача від продажу майна не можуть бути враховані, так як їх передача в особисту власність відповідача не доведена належними і допустимими доказами.
Як вказано вище, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, тільки якщо суд встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, про які повідомив позивач.
При вирішенні спору у даній справі апеляційний суд не вбачає підстав для застосування строків позовної давності, з урахуванням поданої до суду заяви відповідача, оскільки надавши оцінку заявленим позовним вимогам та наведених позивачем підстав позову встановлено відсутність доведених обставин для визнання заявленого майна - квартири спільною сумісною власністю сторін у справі, та визнання за позивачем права власності на його частину, тому суд має відмовити у задоволенні позову через необґрунтованість останнього.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
В порядку ч.ч.1,2 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (ч.4 ст.376 ЦПК України).
Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшовши вірного висновку про відмову у задоволенні заявлених позовних, допустив неповне з'ясування обставин справи що стало наслідком невірного застосування норм матеріального права, а отже доводи апеляційної скарги позивача слід визнати такими, що знайшли своє підтвердження частково. Вказане у свою чергу дає підстави апеляційному суду змінити рішення суду першої інстанції, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції -
ПОСТАНОВИВ
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 грудня 2022 року - змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
В решті рішення суду - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: В.А. Нежура
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 09 листопада 2023 року