Справа № 344/2581/16-ц
Провадження № 22-ц/4808/1201/23
Головуючий у 1 інстанції Антоняк Т. М.
Суддя-доповідач Томин
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 листопада 2023 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
головуючої Томин О.О.,
суддів: Бойчука І.В., Пнівчук О.В.,
за участю секретаря Петріва Д.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 17 травня 2023 року, ухвалене в складі судді Антоняка Т.М., у справі позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,
ВСТАНОВИВ:
У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 05 лютого 2013 року між позивачем як позикодавцем та відповідачем як позичальником було укладено договір позики, згідно якого він надав ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 20000 гривень під 8% на місяць від суми позики, що становить 1600 гривень, а відповідач зобов'язалася прийняти позику і повернути у визначений договором строк. Проценти позичальник повинна була сплачувати до 05 числа кожного місяця, починаючи із 05.03.2013 року.
На підтвердження отримання грошових коштів у сумі 20000 грн. ОСОБА_1 надала відповідну письмову розписку.
Всі умови договору щодо надання та повернення позики були обумовлені та скріплені підписами сторін. Окрім того, з метою підтвердження своєї платоспроможності під час укладення договору позики позивач надала належним чином завірену довідку про доходи. Стверджувала, що окрім заробітної плати має й інші доходи.
Однак з перших місяців ОСОБА_1 почала затримувати з оплатою відсотків згідно договору позики, а з травня 2013 року будь-які виплати процентів та самої суми боргу припинилися. ОСОБА_1 постійно обіцяла найближчим часом погасити заборгованість, посилалася на певні обставини сімейного характеру, стан здоров'я, просила відстрочки. Позивач йшов на уступки, сподіваючись, що всі питання налагодяться і відповідач продовжить виконувати договір позики. Але після тривалих розмов з відповідачем борг вона так і погашала.
У грудні 2013 року він до звернувся Івано-Франківського міського суду із позовною заявою про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором позики. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 23.06.2014 року (справа №344/19510/13-ц) його позовну заяву задоволено. Стягнуто на його користь із ОСОБА_1 заборгованість договором позики від 05.02.2013 року у сумі 46250 грн., із них: 10400 грн. - проценти, 35850 грн. - неустойка.
Проте ОСОБА_1 не вживає жодних заходів щодо погашення заборгованості. На рахунок позивача було декілька надходжень в порядку примусового виконання вищевказаного рішення суду на суми по 300-500 грн., що стягуються із заробітної плати відповідача. На даний час невиплаченою залишається сама сума позики - 20000 грн.
З урахуванням збільшених позовних вимог просив стягнути з відповідача на його користь 143527,77 грн. з яких: 20000,00 грн. - заборгованість по сплаті тіла позики; 18339,37 грн. - інфляційні збитки із заборгованості по сплаті тіла кредиту; 17331,18 грн. - інфляційні збитки із заборгованості по сплаті відсотків; 76800,00 - заборгованість по сплаті процентів; 1057,22 грн. - 3% річних за прострочення виконання зобов'язання; 5000,00 грн. - неустойка по сплаті тіла кредиту; 5000,00 грн. - неустойка із заборгованості по сплаті відсотків.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 травня 2023 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 143527,77 грн. заборгованості за договором позики від 05 лютого 2013 року та 1435,29 грн. судового збору.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Вважає дане рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Вважає, що з 02.06.2016 року діють обставини прострочення кредитора (позивача), які унеможливили належне виконання умов договору позики позичальником. Так, відповідно до п. 4.5. Договору позика повертається готівкою і підтверджується відповідною розпискою або на особовий рахунок позикодавця у ПАТ «КБ «Хрещатик». Стверджує, що позивач не приймав виконання зобов'язання готівкою і відмовлявся видавати будь-які розписки, а з 2014 році взагалі не виходив на зв'язок, його номер телефону в договорі позики відсутній. Тому єдиним способом сплати боргу для відповідача був безготівковий платіж за реквізитами позивача, які вказані у п. 4.5 договору позики. Однак 02.06.2016 року банківську ліцензію ПАТ «КБ «Хрещатик» відкликано на підставі постанови Правління НБУ про ліквідацію банку, отже зазначений розрахунковий рахунок позикодавця для повернення позики перестав діяти. Будь-яких письмових претензій за період з 2014 року із зазначенням своїх нових платіжних реквізитів позивач не висував. За таких обставин з часу відкликання ліцензії ПАТ «КБ «Хрещатик» вона фактично була позбавлена можливості належним чином виконувати умови договору позики, тому відповідно до ст. 613 ЦК України у зв'язку із простроченням кредитора з 02.06.2016 року обов'язок із повернення позики слід вважати простроченим, а нарахування будь-яких процентів - неправомірним.
З огляду на викладене, вважає, що суд мав відмовити в частині нарахованих за період з 02.06.2016 року по 27.11.2016 року 4050,31 грн. - інфляційних збитків із заборгованості по сплаті тіла кредиту, 893,29 грн. - 3% річних за ст. 625 ЦК України та 28089,86 грн. - 8% місячних за ст. 1048 ЦК України, а всього - 33033,46 грн.
Також вважає, що відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України є правові підстави для зменшення розміру пені із 10000 грн. до 5000 грн., оскільки її матеріальне становище вкрай скрутне, вона на даний час не працює, незаміжня, сама виховує неповнолітню доньку - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка хворіє. Тому стягнення із неї пені в сумі 10000 грн. за прострочення суми боргу у розмірі 20000 грн. разом із процентами та інфляційними збитками становить для неї надмірний тягар.
Просить рішення Івано-Франківського міського суду від 17 травня 2023 року змінити, задовольнивши позов частково в сумі 105494,31 грн., з яких: 20000 грн. - заборгованість по сплаті тіла позики; 14289,06 грн. - інфляційні збитки із заборгованості по сплаті тіла кредиту (13497,48 грн. - за період з 06.11.2013 року по 19.02.2016 року та 791,58 грн. за період з 19.02.2016 року по 02.06.2016 року); 17331,18 грн. - інфляційні збитки із заборгованості по сплаті відсотків (на час подання позовної заяви); 48710,14 грн. - заборгованість по сплаті процентів (43200 грн. - за період з 06.11.2013 року по 19.02.2016 року та 5510,14 за період з 19.02.2016 року по 02.06.2016 року); 163,93 грн. - 3% річних за прострочення виконання основного зобов'язання за період з 19.02.2016 року по 02.06.2016 року; 5000 грн. - неустойка по сплаті тіла кредиту та процентів. В іншій частині заявленого позову відмовити. У зв'язку із зміною рішення вирішити питання про перерозподіл судових витрат.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.
Сторони та їх представники в засідання суду апеляційної інстанції не з'явилися, хоча належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, строків розгляду апеляційної скарги колегія суддів ухвалила про розгляд справи за відсутності сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 05.02.2013 року між ОСОБА_2 як позикодавцем та ОСОБА_1 як позичальником було укладено Договір позики, відповідно до якого позикодавець в порядку та на умовах, визначених цим Договором, зобов'язався передати позичальнику грошові кошти в розмірі 20000,00 грн., а останній - прийняти позику і повернути у визначений Договором строк (а.с. 7-8).
Відповідно до п. 4 даного Договору всі платежі, що здійснюються позичальником для виконання боргових зобов'язань, вважаються належним чином виконаними в момент вручення грошових коштів позикодавцеві чи його уповноваженому представнику відповідно до умов цього Договору.
Згідно пп. 3.1 Договору строк надання позики - до 05 лютого 2014 року. Якщо сторони за місяць до закінчення терміну дії цього Договору не висунуть вимогу про його розірвання, то Договір вважається автоматично продовженим на той самий термін із тими самими умовами.
Відповідно до пп.пп. 3.2, 3.4 Договору позика надається під 8% процентів на місяць від суми позики, що становить 1600,00 грн., які виплачуються до 5 числа кожного місяця, починаючи з 05.03.2013 року.
Пунктом 5.2 Договору визначено, що за кожен день прострочення заборгованості по сплаті процентів або основної суми заборгованості позичальник сплачує штрафні санкції в сумі 150 грн. за кожен день прострочення.
Згідно пп.пп. 4.2, 4.3 Договору позика надається готівкою на руки позичальника і вважається наданою з моменту отримання позикодавцем письмової розписки від позичальника про отримання всієї суми позики.
Розпискою від 05.02.2013 року підтверджено отримання ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 20000,00 грн. від ОСОБА_2 згідно Договору позики від 05.02.2013 року (т. 1, а.с. 9).
У грудні 2013 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики від 05.02.2013 року, а саме: заборгованості зі сплати процентів та неустойки станом на 05.11.2013 року.
Заочним рішенням Івано-Франківського міського суду від 23.06.2014 року вказаний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 46250,00 грн. заборгованості за договором позики від 05.02.2013 року, з яких: 10400,00 грн. - проценти за користування позикою; 35850,00 грн. - неустойка (т. 1, а.с. 5-6).
Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості станом на 27.11.2017 року загальна сума боргу за вказаним Договором становить 143527,77 грн., з яких: 20000 грн. - заборгованість по сплаті тіла позики; 18339,37 грн. - інфляційні втрати із заборгованості по сплаті тіла позики; 76800,00 грн. - заборгованість по сплаті відсотків; 17331,18 грн. - інфляційні втрати із заборгованості по сплаті відсотків; 1057,22 грн. - 3% річних за прострочення виконання зобов'язання; 5000,00 грн. - неустойка по сплаті тіла кредиту; 5000,00 грн. - неустойка по сплаті відсотків (т. 1, а.с. 10-15, 102-105).
Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи підтверджено факт укладення договору позики, розрахунок суми боргу відповідає вимогам закону, відтак з відповідача слід стягнути на користь позивача заборгованість у вказаному розмірі.
Однак апеляційний суд не може в повній мірі погодитися із такими висновками з огляду на наступне.
За положенням статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628/1475/19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні».
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно статей 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
В поданій апеляційній скарзі відповідачем ОСОБА_1 не заперечувався факт укладення договору позики від 05.02.2013 року між нею та ОСОБА_2 , згідно якого вона отримала від останнього позику в сумі 20000,00 грн.
Рішення суду першої інстанції оскаржується в частині нарахованих за період з 02.06.2016 року по 27.11.2016 року 4050,31 грн. інфляційних збитків із заборгованості по сплаті тіла кредиту, 893,29 грн. - 3% річних за ст. 625 ЦК України та 28089,86 грн. - 8% місячних за ст. 1048 ЦК України, а всього - 33033,46 грн., а також стягнення пені в сумі 5000,00 грн.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі №444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16 (провадження №12-142гс19) вказано, що у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов'язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов'язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов'язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов'язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання покладається обов'язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема, за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
У цій постанові (пункт 6.36) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 13 грудня 2018 року в справі №913/11/18, відповідного до якого у разі погодження сторонами іншої домовленості, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом другим частини першої статті 1048 ЦК України, допускається нарахування банком процентів за користування кредитом по день повного погашення заборгованості.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі №910/4518/16 (провадження №12-16гс22) зазначено про те, що зі спливом строку кредитування чи пред'явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.
Надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.
Боржник не звільняється від зобов'язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за користування кредитом. Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за користування кредитом можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов'язок боржника щодо їх сплати.
Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №760/28272/17 (провадження №61-11876св20), від 28 червня 2023 року у справі №175/1814/19 (провадження №61-9841св22) зі схожими правовідносинами.
Як вбачається з пп. 3.1 Договору позики від 05.02.2013 року, строк надання позики - до 05 лютого 2014 року. Однак якщо сторони за місяць до закінчення терміну дії цього Договору не висунуть вимогу про його розірвання, то Договір вважається автоматично продовженим на той самий термін із тими самими умовами.
При цьому доказів висунення сторонами одна одній вимоги про розірвання такого Договору матеріали справи не містять. Заочним рішенням Івано-Франківського міського суду від 23.06.2014 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 було стягнуто лише 10400,00 грн. процентів за користування позикою та 35850,00 грн. неустойки станом на 05.11.2013 року (т. 1, а.с. 5-6).
Із вказаним позовом про стягнення всієї суми позики позивач звернувся до суду 25.02.2016 року.
Тому саме з цього часу у позикодавця виникло право на стягнення інфляційних збитків і пені із заборгованості по сплаті тіла кредиту, і до цієї дати стягувались відсотки за користування кредитом.
Натомість суд, задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, не врахував коли сплинув строк, на який була надана позика, не з'ясував, за який період нараховані відсотки та інфляційні втрати, а також не звернув уваги, що за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
Отже, стягнувши інфляційні втрати із заборгованості по сплаті тіла позики за період з 06.02.2014 року по 27.11.2017 року, заборгованість за процентами за користування позикою згідно із пунктом 3.2 Договору позики від 05.02.2013 року станом на 27.11.2017 року, суд не звернув уваги, що строк повернення позики фактично настав зі зверненням до суду про стягнення такої (25.02.2016 року), а після закінчення строку надання позики підстави для нарахування процентів за користування кредитом відсутні.
Пеня по сплаті тіла кредиту теж підлягала стягненню за період з 25.02.2016 року по 27.11.2017 року, а по сплаті відсотків - за період 06.11.2013 року по 25.02.2016 року. Однак позивачем такі суми обмежено до 5000,00 грн. за кожен вид.
Разом з тим, що стосується вимог апеляційної скарги про те, що з 02.06.2016 року (відкликання ліцензії ПАТ «КБ «Хрещатик», у якому був відкритий рахунок позивача) має місце прострочення кредитора, відповідач фактично була позбавлена можливості належним чином виконувати умови договору позики, оскільки номер телефону позивача в договорі позики відсутній, то суд не бере такі до уваги. ОСОБА_2 двічі (в грудні 2013 року та 25.02.2016 року) звертався до суду про стягнення боргу з відповідача за вказаним договором позики, в позові зазначено його номер телефону, а виконавчий лист по заочному рішенні Івано-Франківського міського суду від 23.06.2014 року перебував на виконанні у виконавчій службі.
Що стосується вимог апеляційної скарги про зменшення пені на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України, то такі також не підлягають до задоволення, оскільки позивачем вже зменшено таку, і вона не перевищує розмір збитків.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції слід змінити, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 96751 грн. 01 коп. заборгованості за Договором позики від 05 лютого 2013 року, з яких: 20000,00 грн. - сума основного боргу; 5166,13 грн. - інфляційні втрати за час прострочення сплати тіла боргу за період з 25.02.2016 року по 27.11.2017 року; 5000,00 грн. - пеня за прострочення сплати тіла боргу; 43200,00 грн. - відсотки за користування позикою відповідно до п. 3.2 Договору позики за період з 06.11.2013 року по 25.02.2016 року; 17331,18 грн. - інфляційні втрати за час прострочення сплати відсотків за користування позикою за період з 06.11.2013 року по 01.01.2016 року; 5000,00 грн. - пеня за прострочення сплати відсотків за користування позикою; 1053,70 грн. - 3% річних від простроченої суми боргу за період з 25.02.2016 року по 27.11.2017 року.
Згідно ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦКП України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на часткове задоволення позовних вимог та зарахування судового збору, сплаченого позивачем за подання позову та відповідачем за подання апеляційної скарги, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 265 грн. 86 коп. судового збору.
Частиною шостою ст. 19 ЦПК України визначено, що справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності є малозначними справами.
Оскільки ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа незначної складності, то вона відноситься до малозначних справ.
За приписами п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 17 травня 2023 року змінити, задовольнивши позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики частково. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_2 ) 96751 (дев'яносто шість тисяч сімсот п'ятдесят одну) грн. 01 коп. заборгованості за Договором позики від 05 лютого 2013 року, з яких: 20000,00 грн. - сума основного боргу; 5166,13 грн. - інфляційні втрати за час прострочення сплати тіла боргу за період з 25.02.2016 року по 27.11.2017 року; 5000,00 грн. - пеня за прострочення сплати тіла боргу; 43200,00 грн. - відсотки за користування позикою відповідно до п. 3.2 Договору позики за період з 06.11.2013 року по 25.02.2016 року; 17331,18 грн. - інфляційні втрати за час прострочення сплати відсотків за користування позикою за період з 06.11.2013 року по 01.01.2016 року; 5000,00 грн. - пеня за прострочення сплати відсотків за користування позикою; 1053,70 грн. - 3% річних від простроченої суми боргу за період з 25.02.2016 року по 27.11.2017 року.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_2 ) 265 (двісті шістдесят п'ять) грн. 86 коп. судового збору.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2. ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуюча: О.О. Томин
Судді: І.В. Бойчук
О.В. Пнівчук
Повний текст постанови складено 08 листопада 2023 року.