ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/562/23 Справа № 199/2345/22 Суддя у 1-й інстанції - Руденко В.В Суддя у 2-й інстанції - Єлізаренко І. А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 листопада 2023 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді Єлізаренко І.А.
суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В.
за участю секретаря Попенко Ю.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Євгена Петровича на рішення Амур-Нижньодніпровського суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом припинення права користування квартирою та виселення, -
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом припинення права користування квартирою та виселення.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 посилався на те, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 18 травня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. У вказаній квартирі зареєстровані та проживають відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які вселилися до спірної квартири як члени сім'ї позивача, оскільки він перебував у шлюбі з відповідачем ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_3 є сином від попереднього шлюбу ОСОБА_1 13 серпня 2020 року шлюб між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 було розірвано. Однак, відповідачі залишились проживати у квартирі, добровільно виселитися відмовилися. У квартирі проживає батько позивача, який потребує догляду, проте відповідачі чинять перешкоди йому у доступі до квартири, він може потрапити туди тільки з їх дозволу та у їх присутності. У власності відповідача ОСОБА_1 є квартира АДРЕСА_2 . На підставі викладеного ОСОБА_2 просив суд припинити право відповідачів користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити їх із квартири.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2022 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 Припинено право ОСОБА_1 , ОСОБА_3 користування квартирою АДРЕСА_1 та виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 . РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 . РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати у справі, що складаються з судового збору в розмірі 992 грн. 40 коп. Стягнуто з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 .) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 . РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати у справі, що складаються з судового збору в розмірі 992 грн. 40 коп.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Якименко Є.П. просить рішення суду від 11 серпня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин у справі, порушення норм матеріального та процесуального права.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Кузяков О.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обгрунтованість.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
29 серпня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб. Після укладення шлюбу ОСОБА_1 змінила прізвище на ОСОБА_1 (а.с.13).
Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 13 серпня 2020 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано. Вказане рішення суду набрало законної сили (а.с.18, 19).
Відповідач ОСОБА_3 є сином відповідача ОСОБА_1 .
Встановлено, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вселилися у квартиру АДРЕСА_1 після укладення шлюбу між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 , та відповідачі зареєстровані у цій квартирі з 19 червня 2001 року зі згоди попереднього власника квартири - ОСОБА_6 - батька позивача у справі ОСОБА_2 , як члени сім'ї, та відповідачі проживають у вказаній квартирі (а.с.168).
18 травня 2021 року між ОСОБА_6 та позивачем у справі ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_6 (дарувальник) безоплатно передав у власність ОСОБА_2 (обдарований) квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. (а.с.16).
З Державного витягу речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 травня 2021 року вбачається, за позивачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.8).
Звернувшись до суду із вказаними позовними вимогами, позивач ОСОБА_2 посилався на те, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 , відповідачі залишились проживати у спірній квартирі, добровільно виселитися відмовляються, відповідачі чинять перешкоди йому у користуванні квартирою.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції посилався на їх доведеність та обґрунтованість, однак погодитися з такими висновками суду неможливо, оскільки суд дійшов них за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до ст.376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У даному випадку спір виник між власником квартири, який є одночасно і його користувачем, та користувачами цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником квартири.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №447/455/17 від 13 жовтня 2020 року.
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі№ 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц(провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
У справі встановлено, 29 серпня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб. Після укладення шлюбу ОСОБА_1 змінила прізвище на ОСОБА_1 (а.с.13).
Відповідач ОСОБА_3 є сином відповідача ОСОБА_1 .
Встановлено, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вселилися у квартиру АДРЕСА_1 після укладення шлюбу між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 , та відповідачі зареєстровані у цій квартирі з 19 червня 2001 року зі згоди попереднього власника квартири - ОСОБА_6 - батька позивача у справі ОСОБА_2 , як члени сім'ї, та відповідачі проживають у вказаній квартирі (а.с.168).
Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 13 серпня 2020 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано. Вказане рішення суду набрало законної сили (а.с.18, 19).
18 травня 2021 року між ОСОБА_6 та позивачем у справі ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_6 (дарувальник) безоплатно передав у власність ОСОБА_2 (обдарований) квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. (а.с.16).
З Державного витягу речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 травня 2021 року вбачається, за позивачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.8).
Відповідно до листа КП "ДМБТІ" ДОР №1924 від 03 березня 2023 року станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_4 відсутні відомості щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Також повідомлено, станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_4 містяться відомості про право спільної сумісної власності, що належать: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_10 (свідоцтво про право власності на житло від 24 квітня 1997 року, видане виконавчим комітетом міської Ради народних депутатів, згідно розпорядження №4/1361-97, зареєстроване в КП "ДМБТІ" ДОР та записано в реєстрову книгу №255п за реєстровим номером №92) (а.с.120, 121).
Встановлено, відповідач ОСОБА_1 після укладення шлюбу із позивачем у справі ОСОБА_2 , разом із сином - відповідачем ОСОБА_3 у 2001 році вселилися та зареєстрували своє місце проживання у квартирі АДРЕСА_1 , як члени сім"ї зі згоди попереднього власника квартири ОСОБА_6 - батька позивача у справі ОСОБА_2 .
Після розірвання шлюбу між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 , батько позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , відповідно до договору дарування квартири від 18 травня 2021 року, подарував вказану квартиру позивачу ОСОБА_2 .
На час укладення договору дарування квартири від 18 травня 2021 року між ОСОБА_6 та позивачем ОСОБА_2 відповідачі були зареєстровані та проживали у цій квартирі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 викладене правову позицію, втрата сімейних зв'язків сама по собі не є підставою для виселення колишнього члена сім'ї та припинення сервітуту на житлове приміщення.
У судовому засіданні у апеляційному суді ОСОБА_1 пояснила, що у спірній квартирі зареєстрована та постійно проживає і на теперішній час. Позивач - її колишній чоловік та у спірній квартирі він не проживає з власної ініціативи тривалий час. Вказувала, що вони з сином не чинять позивачеві перешкод у проживанні у квартирі та користуванні квартирою, яка є власністю позивача. Замки на вхідних дверях квартири не замінені.
Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання відповідачів звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідачів як колишніх членів його сім'ї на користування квартирою.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду; частини перша, третя статті 12 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи у касаційному порядку).
Колегія суддів, враховуючи позовні вимоги на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшла висновку, що припинення права користування відповідачів спірним житлом не відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що відповідачі вселилися у квартиру АДРЕСА_1 зі згоди попереднього власника, як члени сім'ї у 2001 році, зареєстровані у цій квартирі, проживають у квартирі.
Доказів на підтвердження того, що після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , відповідачі чинять позивачу ОСОБА_2 - власнику квартири перешкоди у проживанні та користуванні власністю матеріали справи не містять.
Отже, враховуючи викладене, позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом припинення права користування квартирою та виселення з квартири є недоведеними будь-якими належними доказами у справі.
За таких обставин, враховуючи викладене, апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення Амур-Нижньодніпровського суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом припинення права користування квартирою та виселення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Євгена Петровича - задовольнити.
Рішення Амур-Нижньодніпровського суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом припинення права користування квартирою та виселення - скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом припинення права користування квартирою та виселення - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір за звернення з апеляційною скаргою у розмірі 2 977 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя І.А.Єлізаренко
Судді Т.П.Красвітна
О.В.Свистунова