Справа № 161/8613/23
Провадження № 2/156/159/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 листопада 2023 року смт. Іваничі
Іваничівський районний суд Волинської області в складі:
головуючої судді Бахаєва І.М.,
за участю секретаря судового засідання Кирилюк Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Іваничі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування Луцької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька,
ВСТАНОВИВ :
ОСОБА_1 звернулася до Іваничівського районного суду Волинської області із позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування Луцької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 24.11.2012 позивачка перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. Від подружнього життя ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 ..
08.06.2013 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області шлюб між сторонами розірвано. Дитина позивачки - ОСОБА_3 постійно проживає з нею та перебуває на її повному утриманні. Відповідач ОСОБА_2 відмовляється надати, у передбачений законодавством України, дозвіл на виїзд їхньої дитини за кордон. Позивачка вказує, що виїзд за кордон потрібен для оздоровлення дитини, розвитку її світогляду та культурного розвитку.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просить суд надати дозвіл на виїзд дитини ОСОБА_3 за кордон, а саме в Республіку Польщу та інші країни Шенгенської угоди (країни Євросоюзу) без дозволу (згоди) батька ОСОБА_2 , у супроводі матері ОСОБА_1 , до повноліття та дозвіл оформлювати документи для тимчасового виїзду або супроводу неповнолітньої дитини ОСОБА_3 за межі України, а саме в Республіку Польщу та інші країни Шенгенської угоди (країни Євросоюзу) до досягнення ним повноліття.
Ухвалою судді Іваничівського районного суду Волинської області від 04.07.2023 прийнято до розгляду та постановлено розглядати справу в порядку загального позовного провадження, про що повідомлено учасників справи.
Ухвалою суду від 18.08.2023 підготовче провадження в справі закрито та призначено справу до судового розгляду.
У судове засідання позивачка ОСОБА_1 не прибула, хоча була належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи судом, надала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, просила позовні вимоги задовольнити.
У судове засідання відповідач ОСОБА_2 не прибув, хоча був належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи судом, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги визнав частково, також просив долучити до матеріалів справи копію нотаріально посвідченої заяви про згоду на тимчасовий виїзд його дитини за кордонна період з 03 березня 2023 року по 03 березня 2024 року.
Представник служби у справах дітей Луцької міської ради в судове засідання не прибув, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, також просив долучити до матеріалів цивільної справи висновок про доцільність надання дозволу на тимчасові виїзди за кордон малолітнього ОСОБА_3 без згоди батька.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в справі докази, суд вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Так, відповідно до приписів ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який в подальшому було розірвано. Від подружнього життя в сторін народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 . Дитина проживає разом із позивачкою за адресою АДРЕСА_1 .
Згідно зі ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.
Таким чином, у судовому порядку підлягає захисту лише порушене, невизнане або оспорене право.
І саме на позивача покладається обов'язок доводити факт порушення, невизнання або оспорення його прав відповідачем.
У разі недоведеності таких обставин, суд відмовляє у задоволенні позову, не залежно від його обґрунтування.
У даному випадку представник позивача звернулася до суду із позовом про надання дозволу на тимчасові неодноразові виїзди дитини за кордон без згоди батька.
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено ст. 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до ст. 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з п. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (ст. 9 Конвенції про права дитини).
Відповідно до ст.18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
Згідно зі ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
14 липня 2016 р. Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
Із цього часу законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є ст. 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Разом із тим, за змістом положень ст. 124 Конституції України та ст.15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Таким чином, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, із визначенням його початку й закінчення.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 712/10623/17 (провадження N 14-244цс18).
При цьому, при вирішенні питань, які стосуються життя дитини, та яка здатна сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Як видно з прохальної частини позовної заяви, позивачка не вказує на який період (його початок і закінчення) необхідно надати дозвіл на виїзд дитини за межі України без згоди батька.
Отже, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на певний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.
Позивачка не надала, а в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази для підтвердження обставин того, коли та з якою саме метою позивачка має намір вивезти дитину за кордон. Також не було конкретизовано часові проміжки перебування дитини в певній країні.
Питання про надання дозволу на виїзд дитини за межі України визначено позивачкою для виїзду у дуже багато країн і часового періоду такого виїзду не вказано.
Також позивачка не надала доказів про відмову батька у видачі згоди на виїзд дитини за кордон у супроводі лише матері та не зазначила, в яку саме країну батько відмовив у виїзді дитини та з яких підстав. Окрім того, відповідач надав до суду заяву про згоду на тимчасовий виїзд дитини за кордон в строк з 03.03.2023 по 03.03.2024.
Позивач не довела належними та допустимими доказами, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України у супроводі матері та без дозволу і супроводу батька, без визначення його початку й закінчення щодо країн, до яких просила надати дозвіл на виїзд позивачка, відповідає інтересам дитини, не порушує прав батька на спілкування з нею і не позбавляє його права брати участь у вихованні та утриманні дитини.
Тимчасовий виїзд за кордон за межі України сина відповідача в супроводі матері та без згоди і супроводу батька дитини, без обмеження у кількості виїзду та часу перебування на період до досягнення дитиною 16 років суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у його вихованні та можливості спілкування з ним.
Окрім того 24.02.2022 року в України на підставі указу Президента України №64/2022, введено воєнний стан.
У зв'язку з чим з 24.02.2022 року, виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону (п.2-3 Правил).
На момент пред'явлення даного позову, як і на момент розгляду судом даної справи воєнний стан в Україні не скасовано. А отже будь-яких перешкод для виїзду з дитиною за кордон без згоди батька у період воєнного стану позивачка не має. Що в свою чергу свідчить про передчасність поданого позову.
Також, як було встановлено в судовому засіданні, відповідач надав нотаріально посвідчену заяву приватного нотаріуса Володимирського районного нотаріального округу Волинської області Л.Я.Завіши, зареєстровану в реєстрі № 70, про згоду на тимчасовий виїзд дитини за кордон в строк з 03.03.2023 по 03.03.2024, тобто до пред'явлення даного позову до суду, що може свідчити про зловживання позивачкою своїми процесуальними правами.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відтак, дослідивши надані сторонами докази, кожен окремо та в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позивачкою не доведено факту порушення її прав відповідачем, що є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 2, 4, 12, 13, 81, 258-259, 264-265 ЦПК України, суд,
УХВАЛИВ:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування Луцької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька - залишити без задоволення.
Судові витрати покласти на ОСОБА_1
Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя - І.М.Бахаєв