Постанова
Іменем України
20 жовтня 2023 року
м. Київ
справа № 521/11329/21
провадження № 61-391св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року у складі судді Мурзенка М. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Приходько Л. А., Семиженка Г. В., Склярської І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що 17 березня 2016 року Військовою прокуратурою Південного регіону України розпочато досудове розслідування за матеріалами кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016162500000562 від 17 березня 2016 року, стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підозрюваної у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 187, частиною другою статті 296, частиною першою статті 376, частиною першою статті 377, частиною п'ятою статті 185, частиною четвертою статті 296, частиною першою статті 121 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2016 року надано дозвіл на проведення обшуку житла ОСОБА_1 , який проведено 20 вересня 2016 року.
19 вересня 2016 року слідчим суддею Приморського районного суду м. Одеси винесено ухвалу про надання дозволу на затримання з метою приводу для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_1
20 вересня 2016 року о 15 год 20 хв ОСОБА_1 затримана у порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) та щодо неї проведено особистий обшук.
У той же день, 20 вересня 2016 року, ОСОБА_1 повідомлено про підозру в скоєнні злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 121, частиною третьою статті 28, частиною п'ятою статті 185, частиною другою статті 28, частиною четвертою статті 296 КК України.
21 вересня 2016 року ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси, з урахуванням ухвали слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2016 року, ОСОБА_1 обрано запобіжний захід - тримання під вартою без права внесення застави до 18 листопада 2016 року. Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2016 року продовжено строк тримання під вартою на наступні 60 днів.
Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2017 року продовжено строк тримання під вартою.
18 січня 2017 року ОСОБА_1 повідомлено про зміну раніше повідомленої підозри та про нову підозру в скоєнні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 185 КК України.
Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 01 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 09 лютого 2017 року, продовжено строк тримання під вартою до 06 березня 2017 року.
24 лютого 2017 року обвинувальний акт по кримінальному провадженню № 12016162500000562 стосовно обвинуваченої ОСОБА_1 та інших осіб скеровано до суду.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області у справі 03 березня 2017 року продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 29 квітня 2017 року включно, із визначенням розміру застави як запобіжного заходу у розмірі 480 000,00 грн щодо ОСОБА_1
18 квітня 2017 року ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області ОСОБА_1 звільнена з-під варти із зали суду під домашній арешт у період часу з 22 години до 06 години наступної доби строком до 15 червня 2017 року.
Отже, у період з 20 вересня 2016 року до 18 квітня 2017 року стосовно позивачки застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а з 18 квітня 2017 року до 15 червня 2017 року вона перебувала під дією домашнього арешту у нічний час доби.
16 липня 2019 року обвинувачення позивачці змінено на статтю 198 КК України.
Постановою про відмову від підтримання обвинувачення в суді від 22 лютого 2021 року прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення у кримінальному провадженні № 12016162500000562 від 17 березня 2016 року в частині обвинувачення ОСОБА_1 у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості обвинуваченої.
Ухвалою Іллічівського районного суду Одеської області від 22 лютого 2021 року провадження у кримінальній справі стосовно позивачки закрито у зв'язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.
Посилаючись на незаконність притягнення її до кримінальної відповідальності та незаконність взяття під варту, позивачка вважала, що є всі правові підстави для стягнення на її користь моральної шкоди, яку вона оцінила у 1 000 000,00 грн.
Протокольною ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2021 року до участі у справі як співвідповідача залучено Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року позов задоволено частково. Стягнено з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти в сумі 450 000,00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка без відповідної правової підстави протягом більше ніж 53 місяців перебувала під кримінальним переслідуванням. У період із 20 вересня 2016 року до 18 квітня 2017 року вона утримувалася під вартою, внаслідок чого була ізольована від суспільства, що є надзвичайною мірою впливу на особу та кардинальним чином вплинуло на її життя. Після цього позивачка також була обмежена у вільному виборі місця знаходження та поведінки, оскільки щодо неї було застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Ухвала про закриття кримінального провадження стосовно позивачки свідчить не тільки про безпідставність її тримання під вартою, але і взагалі про безпідставність кримінального провадження.
У зв'язку з таким переслідуванням зі сторони правоохоронних органів, які згодом закрили кримінальні провадження стосовно позивачки, ОСОБА_1 зазнала душевних переживань, втратила авторитет серед оточення, зазнала душевних переживань, зазнала надзвичайного впливу, що призвів до глобальної зміни її життєвого укладу та завдав їй значних страждань.
Урахувавши ступень негативного впливу на життя та свідомість позивачки як факту безпідставного кримінального переслідування в цілому, так і факту її тривалого безпідставного утримання під вартою, зокрема значні порушення життєвого укладу та моральні страждання, які понесла позивачка через неможливість тривалого відновлення своїх прав, принципи розумності та справедливості, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність компенсації позивачці спричиненої моральної шкоди у більшому розмірі, чим передбачено законодавством, що регулює спірні відносини, проте в меншому розмірі, ніж заявлено стягувачкою.
Постановою Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, давши належну правову оцінку доказам, на які сторони посилались в обґрунтування своїх вимог та заперечень, не допустив порушення норм матеріального та/або процесуального права, які б були підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків місцевого суду по суті вирішення спору.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи
У січні 2023 року до Верховного Суду надійшла надіслана керівником Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону через засоби поштового зв'язку касаційна скарга на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, співвідповідач просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 337/3548/16-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/14448/18 від 11 серпня 2021 року у справі № 761/20935/19, від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
У касаційній скарзі заявник також зазначає, що стаття 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» містить вичерпний перелік підстав відшкодування державою шкоди, заподіяної внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, тому відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до пункту 2 частини другої статті 284 КПК України, не передбачає у особи виникнення права на відшкодування шкоди у розмірах і порядку, передбачених цим Законом; суди попередніх інстанцій неповно з'ясували усі обставини справи, через що зробили хибний висновок про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки закриття кримінального провадження відбулося не у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати, тобто не на підставі пункту 3 частини першої статті 284 КПК України. Вказана обставина не є тотожною підставі, за якою закрито кримінальне провадження щодо обвинуваченої ОСОБА_1 , а саме: передбаченій пунктом 2 частини другої статті 284 КПК України; з урахуванням вимог наведеного Закону розмір відшкодування позивачці моральної шкоди складає 344 500,00 грн (53 міс х 6 500,00 грн), але частково задовольняючи позов про відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством та судом, суди не застосували правило частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» про порядок відшкодування шкоди та не визначили суму відшкодування моральної шкоди із розрахунку розміру мінімальної заробітної плати, який діяв на час розгляду справи судом першої інстанції; сума відшкодування моральної шкоди в розмірі 450 000,00 грн визначена судом без належного обґрунтування, може призвести до неправомірного збагачення та суперечить положенням частини третьої статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
06 січня 2023 року Державна казначейська служба України із застосуванням засобів поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, співвідповідач просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга також містить клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень та про повідомлення представника Державної казначейської служби України про дату та час розгляду справи.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц, від 23 грудня 2019 року у справі № 914/1221/17, від 25 серпня 2020 року у справі № 372/3192/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано завищив суму відшкодування моральної шкоди; при його визначенні неправильно застосовував мінімальну заробітну плату як розрахункову величину замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб; місцевий суд взагалі не здійснив жодного розрахунку моральної шкоди, наводячи лише узагальнене формулювання про суму в 450 000,00 грн; ураховуючи період перебування під слідством (53 місяці та 2 дні) та розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб за 2022 рік, правильною сумою відшкодування є 1 658,40 грн, проте суд першої інстанції втричі її перевищив; ОСОБА_1 не додала до позовної заяви жодні судові рішення про визнання протиправними чи незаконними дій/бездіяльності відповідачів щодо позивачки, а відсутність хоча б одного складового цивільного правопорушення виключає підстави для відшкодування шкоди і, як наслідок, не передбачає покладання обов'язку на відповідача, у зв'язку з відсутністю цивільного правопорушення; позивачка не довела характер та обсяг страждань: фізичних, душевних, психічних тощо, яких вона зазнала; характеру немайнових втрат: їх тривалість, можливість їх відновлення; ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, оскільки надані позивачкою копії матеріалів кримінального провадження не є доказами спричинення їй моральної шкоди, а є лише відображенням фактичних обставин справи та розгляду кримінальної справи.
Із приводу клопотання представника Державної казначейської служби України про дату та час розгляду справи Верховний Суд зазначає таке.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (ZHUK v. UKRAINE, № 45783/05, § 32, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі (частина перша статті 402 ЦПК України).
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи (частина тринадцята статті 7 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень. Оскільки Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, а тому підстави для задоволення клопотання відсутні.
У лютому 2023 року Державною казначейською службою України повторно подано до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року.
У червні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Радіонов О. Л., надійшли відзив на касаційну скаргу керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та відзив на касаційну скаргу Державної казначейської служби України,в якому позивачка, посилаючись на необґрунтованість касаційних скарг, просить залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними. Також представник позивачки просить поновити строк на подачу відзивів на касаційну скаргу, посилаючись на те, що до 19 травня 2023 року позивачка не була обізнана з мотивами оскарження та не отримувала копій ухвал Верховного Суду про відкриття касаційного провадження, оскільки направлена на її адресу кореспонденція повернулась без вручення.
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Аналіз клопотання свідчить, що строк на подання відзивів пропущений із поважних причин, а тому суд продовжує його.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційні скарги керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та Державної казначейської служби України передані на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2023 року касаційну скаргу Державної казначейської служби України залишено без руху для усунення недоліків. Зокрема, заявнику запропоновано сплатити судовий збір у розмірі 20 000,00 грн.
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України) за касаційною скаргою керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, витребувано матеріали справи № 521/11329/21 із Малиновського районного суду м. Одеси та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У лютому 2023 року матеріали справи № 521/11329/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі (з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України) за касаційною скаргою Державної казначейської служби України, відмовлено у задоволенні клопотання Державної казначейської служби України про зупинення виконання рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2023 року повторно відмовлено у задоволенні клопотання Державної казначейської служби України про зупинення виконання рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди попередніх інстанційвстановили, що 17 березня 2016 року Військовою прокуратурою Південного регіону України розпочато досудове розслідування за матеріалами кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016162500000562 від 17 березня 2016 року.
20 вересня 2016 року ОСОБА_1 затримана як підозрювана у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 121, частиною третьою статті 28, частиною п'ятою статті 185, частиною четвертою статті 296 КК України, в рамках зазначеного кримінального провадження.
У той же день, 20 вересня 2016 року, ОСОБА_1 повідомлено про підозру в участі у організованій групі, вчиненні у складі групи умисних тяжких тілесних ушкоджень, таємному викраденні чужого майна, поєднаного з проникненням у житло та хуліганства із застосуванням вогнепальної зброї, тобто у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 121, частиною третьою статті 28, частиною п'ятою статті 185, частиною четвертою статті 296 КК України.
Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2016 року, щодо ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк 60 днів, до 18 листопада 2016 року.
Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2016 року продовжено позивачці строк застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на наступні 60 днів, до 13 січня 2017 року.
Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2017 року знову продовжено ОСОБА_1 строк застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на наступні 60 днів, до 06 лютого 2017 року.
18 січня 2017 року ОСОБА_1 повідомлено про зміну раніше повідомленої підозри та про нову підозру у пособництві таємному викраденні чужого майна в особливо великих розмірах, вчиненому організованою групою, поєднаному з проникненням у житло, тобто вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 185 КК України.
Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 01 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 09 лютого 2017 року, продовжено строк тримання ОСОБА_1 під вартою в межах строку досудового розслідування у кримінальному провадженні, тобто до 06 березня 2017 року.
24 лютого 2017 року прокурором у кримінальному провадженні-прокурором відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях слідчого відділу військової прокуратури Південного регіону України затверджено обвинувальний акт по кримінальному провадженню № 12016162500000562 від 17 березня 2016 року щодо групи осіб, у тому числі за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 185 КК України.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 03 березня 2017 року ОСОБА_1 продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 29 квітня 2017 року включно, із визначенням розміру застави як запобіжного заходу у розмірі 480 000,00 грн.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 18 квітня 2017 року обвинуваченій ОСОБА_1 змінено запобіжний захід із тримання під вартою на домашній арешт у період часу з 22.00 год до 06.00 год наступної доби строком до 15 червня 2017 року.
16 липня 2019 року першим заступником військового прокурора Південного регіону України погоджено обвинувальний акт (зі зміненим обвинуваченням у порядку статті 338 КПК України) у кримінальному провадженні № 12016162500000562 від 17 березня 2016 року, відповідно до якого ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 198 КК України, а саме заздалегідь не обіцяне зберігання та збут майна, одержаного злочинним шляхом за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.
Згідно з постановою прокурора у кримінальному провадженні про відмову від підтримання державного обвинувачення від 22 лютого 2021 року прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення у кримінальному провадженні № 12016162500000562 від 17 березня 2016 року в частині обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 198 КК України, оскільки в суді не встановлені достатні докази для доведення винуватості і вичерпані можливості їх отримання.
Ухвалою Іллічівського районного суду Одеської області від 22 лютого 2021 року кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 12016162500000562 від 17 березня 2016 року в частині обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 198 КК України, закрито на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КПК України, у зв'язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді.
Отже, ОСОБА_1 перебувала під слідством та судом із 20 вересня 2016 року до 22 лютого 2021 року, тобто 53 повні місяці, з них під вартою - із 20 вересня 2016 року до 18 квітня 2017 року (майже 7 місяців).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (стаття 1 зазначеного Закону).
Частиною другою статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон про відшкодування шкоди) встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону про відшкодування шкоди право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутності у діянні складу кримінального правопорушення або невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливостей їх отримати.
Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди в наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон про відшкодування шкоди, сфера дії якого поширюється, в тому числі, й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження у зв'язку з відмовою від підтримання державного обвинувачення.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону про відшкодування шкоди відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) виснувала, що внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, що підтверджується закриттям кримінального провадження у зв'язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди (пункт 60).
Відтак не ґрунтуються на вимогах закону доводи касаційної скарги керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про те, що відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення, не передбачає у особи виникнення права на відшкодування шкоди у розмірах і порядку, передбачених Законом про відшкодування шкоди, оскільки правилами статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди визначені спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами досудового розслідування, прокуратури або суду. Такі підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу завдавачів шкоди та особливим способом завданої шкоди.
У свою чергу доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України про те, що ОСОБА_1 не довела спричинення їй моральної шкоди, відхиляються, оскільки за умови установленого судами тривалого перебування позивачки під слідством та судом та закриття щодо неї кримінального провадження через відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення у суді право на відшкодування моральної шкоди виникло у ОСОБА_1 на підставі прямої вказівки закону (статті 1176 ЦК України та Закону про відшкодування шкоди).
У копії постанови про відмову від підтримання державного обвинувачення від 22 лютого 2021 року (а. с. 221-222 т. 1) вказано, що у діянні, вчиненому ОСОБА_1 , відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого статтею 198 КК України, а саме: суб'єктивна сторона; в суді не встановлені достатні докази для доведення винуватості і вичерпані можливості їх отримання щодо ОСОБА_1 .
Посилання керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на те, що закриття кримінального провадження за обвинуваченням позивачки відбулося на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КПК України, а не на підставі пункту 3 частини першої статті 284 КПК України, та відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц (провадження № 61-20842св18), відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення, відповідно до пункту 2 частини другої статті 284 КПК України, не передбачає виникнення в особи права на відшкодування моральної шкоди в розмірах і порядку, передбачених Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», є помилковим з огляду на таке.
Перелік випадків, за яких суд вирішує питання про закриття кримінального провадження, визначено частиною другою статті 284 КПК України, натомість випадки, у яких відповідне рішення уповноважений прийняти слідчий чи прокурор, передбачено частиною першою статті цієї статті. Тому факт закриття судом кримінального провадження на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КПК України не є визначальним, оскільки правове значення у такому випадку мають саме підстави, з яких прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення у суді, які, як правильно встановили суди цій справі, відносяться до реабілітуючих.
Правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц (провадження № 61-20842св18), не є застосовним у справі, що переглядається, оскільки сформульований за інших фактичних обставин. Зокрема, у наведеній вище справі Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що посилання позивачів на виправдувальний вирок Зіньківського районного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року як на підставу відшкодування моральної шкоди на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є безпідставними, оскільки вказаний вирок був скасований ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 16 жовтня 2015 року, а тому він не має правового значення.
Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному Верховним Судом у постанові від 26 липня 2023 року у справі № 727/7635/21 (провадження № 61-8814св22). Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду ухвалою 04 липня 2023 року в межах справи № 727/7635/21 повернула її на розгляд до Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, пояснивши, що висловлена у справі № 530/1154/16-ц правова позиція не свідчить про наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, наведених у статті 1 цього Закону, громадянинові відшкодовується моральна шкода.
Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Статтею 4 Закону про відшкодування шкоди визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про визначення моральної шкоди у більшому розмірі, ніж мінімально визначений законом, та встановили такий розмір на рівні 450 000,00 грн. Суди дійшли таких висновків з урахуванням обсягу заподіяної позивачці шкоди, глибини та тривалості моральних страждань, пов'язаних із перебування позивачки під слідством та судом, що призвело до порушення нормальних життєвих зав'язків, погіршення стану здоров'я, інших негативних наслідків морального характеру, конкретних обставин цієї справи.
Верховний Суд погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди в сумі 450 000,00 грн, оскільки такий висновок зроблений з урахуванням засад розумності, справедливості та доведеності факту незаконного перебування позивачки під слідством і судом протягом значного терміну. Доводи касаційних скарг, у тому числі щодо розміру відшкодування моральної шкоди, відсутності доказів характеру та обсягу страждань позивачки, цих висновків не спростовують, а зводяться до незгоди з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Отже, суди попередніх інстанцій прийняли правильні по суті судові рішення про часткове задоволення позову.
Законодавством встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, але не граничний.
Оскільки законодавством не встановлено чіткого розміру відшкодування моральної шкоди у цій категорії справ, а зазначено лише мінімальний розмір, з якого необхідно виходити при його визначенні, то аргументи касаційної скарги Державної казначейської служби України в частині завищення розміру відшкодування моральної шкоди зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входять до компетенції суду касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України про те, що суд першої інстанції неправильно застосував таку розрахункову величину як мінімальна заробітна плата замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не приймаються, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права. Виплати, про які йдеться в абзаці першому пункта 3 розділу II Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», не включають в себе відшкодування моральної шкоди згідно із Законом України про відшкодування шкоди.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 337/3548/16-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/14448/18 від 11 серпня 2021 року у справі № 761/20935/19, від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20 та посилання Державної казначейської служби України на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц, від 23 грудня 2019 року у справі № 914/1221/17, від 25 серпня 2020 року у справі № 372/3192/18 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційних скарг про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Доводи заявників є аналогічними із доводами їх пояснень у суді першої інстанції та апеляційної скарги та були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційних скарг спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про часткове задоволення позову.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Оскільки доводи касаційних скарг висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подання відзивів на касаційну скаргу керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та касаційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити.
Продовжити ОСОБА_1 строк на подання відзивів на касаційну скаргу керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та касаційну скаргу Державної казначейської служби України.
У задоволенні клопотання Державної казначейської служби України про повідомлення часу, дати розгляду справи відмовити.
Касаційну скаргу керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та касаційну скаргу Державної казначейської служби Українизалишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
О. В. Ступак