Справа № 524/3793/23
Провадження №2/524/1778/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.11.2023 року Автозаводський районний суд міста Кременчука у складі: головуючого - судді Нестеренка С.Г., за участю секретаря судового засідання Бельченко Н.Л., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кременчук Полтавської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення коштів (аліментів) на утримання дітей, -
ВСТАНОВИВ:
12 червня 2023 року до суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення коштів (аліментів) на утримання дітей.
Позивач зазначала, що 05.10.2001 року вона зареєструвала шлюб з відповідачем. Від шлюбу мають дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Вказувала на те, що з відповідачем спільно не проживають, спільного господарства не ведуть, стосунків не підтримують, шлюб носить лише формальний характер.
Вважала, що подальше спільне проживання з відповідачем та збереження шлюбу є неможливим, оскільки вони мають різні погляди на шлюб та сім'ю. Шлюбні відносини фактично припинені, відповідач добровільно матеріальну допомогу на утримання дітей не надає.
Позивач просила шлюб розірвати та стягнути з відповідача на її користь на утримання дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 кошти (аліменти) у розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. щомісячно, починаючи стягнення з моменту звернення до суду і до досягнення дітьми повноліття.
Ухвалою судді від 21 серпня 2023 року позовна заява залишена без руху. Після усунення недоліків ухвалою судді від 05 вересня 2023 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання (а.с. 52).
У судове засідання позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_7 не прибули, позов підтримали, просили задовольнити, посилаючись на обставини та підстави, які були викладені у позовній заяві, просили розглянути справу за їх відсутності, про що надали письмову заяву.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_8 у судове засідання не прибули, просили розглядати справу за їх відсутності, позов визнали, про що надали письмову заяву. Відповідач заперечував проти стягнення з нього на користь позивача витрат на правничу допомогу, оскільки не надано доказів щодо понесення позивачем таких витрат.
Суд, вивчивши матеріали справи, встановив наступне.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Згідно ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 Сімейного Кодексу України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя, збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Судом достовірно встановлено, що сторони у справі зареєстрували шлюб 05 жовтня 2001 року у Кременчуцькому міському відділі реєстрації актів цивільного стану Полтавського обласного управління юстиції, актовий запис № 845, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с. 26).
Від шлюбу сторони у справі мають дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 ( а.с.22-25).
Сімейно-шлюбні відносини сторони припинили по причині різних характерів, поглядів на життя, на вирішення сімейно-побутових проблем, у зв'язку з чим в сім'ї виникали, суперечки, внаслідок чого були втрачені почуття любові та поваги один до одного. Сторони проживають окремо. Клопотань про надання строку їм на примирення не заявляли.
Вказані обставини постають з позовної заяви, відзиву на позов, та підтверджуються письмовими доказами, наявними в матеріалах справи.
На підставі встановлених фактів, суд вважає, що шлюб необхідно розірвати, оскільки подальше спільне життя сторін по справі і збереження їх шлюбу суперечило б інтересам як позивача, відповідача, так і їх малолітніх дітей.
Статтею 113 Сімейного кодексу України передбачено, що особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.
Позивач не виявила бажання змінити прізвище на дошлюбне, а відтак після розірвання шлюбу прізвище ОСОБА_1 необхідно залишити - « ОСОБА_9 ».
Щодо позовних вимог про стягнення аліментів, суд зазначає наступне.
Сторонами не заперечується факт проживання дітей сторін з матір'ю-позивачем у справі та перебування їх на утриманні у матері.
Відповідач у добровільному порядку аліментів на користь позивача на утримання дітей не сплачує.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Частиною першою ст. 141 СК України передбачено, що мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 51 Конституції України, ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Частинами 1, 3 ст. 181 СК України передбачено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними; за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі; за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
У ч.1 ст. 182 СК України визначено, що суд враховує:
1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав;
3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів;
4) інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно ч.2 ст. 182 цього Кодексу розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Відповідно до ст.183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.
Той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
Зазначене кореспондується із нормами статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», згідно із якою кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх заміняють, несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини відповідно до законів України.
Таким чином, нормами сімейного законодавства України презюмується рівність обов'язків обох батьків з утримання дитини до досягнення повноліття, при цьому способи виконання батьками такого обов'язку можуть визначатись як за домовленістю, так і судом за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом із яким проживає дитина.
Тобто, законодавцем право на отримання аліментів пов'язано саме із проживанням дитини з одним із батьків, а також фактом прийняття участі в утриманні дитини.
Суд також зазначає, що у принципі № 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, записано: «...Дитина, якщо це можливо, повинна зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків, і звичайно, в атмосфері любові та матеріального забезпечення».
У частині 2 статті 3 Конвенції про права дитини, що діє з 27 вересня 1991 року вказано: «Держави - учасники зобов'язуються забезпечити дитині такий захист та опіку, які необхідні їй для її згоди, приймаючи до уваги права та обов'язки її батьків, опікунів та інших осіб, котрі відповідають за неї по закону і з цією метою приймають всі відповідні законодавчі та адміністративні заходи».
Статтями 8, 11, 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року, № 2402 визначено: «...Кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки та особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Вихованням в сім'ї є першоосновою розвитку дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її. здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці».
Ухвалюючи рішення в справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091 / 13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому, Європейський суд по правам людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по - перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Отже, при розгляді спору пов'язаного з призначенням та стягненням аліментів необхідно також враховувати принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, Конвенцію про права дитини, ратифіковану постановою Верховної Ради України від 27 грудня 1991 року N 789 - XII, та положення національного законодавства.
Декларація, прийнята резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН - це міжнародний договір у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України «Про міжнародні договори України». Вона встановлює основні принципи в сфері забезпечення прав дитини.
У свою чергу Конвенція про права дитини є міжнародним договором, приєднавшись до якого у 1991 році, Україна взяла на себе зобов'язання щодо забезпечення прав дитини, закріплених у цьому документі. Конвенція - частина законодавства України, як міжнародний договір має пріоритет над національним законодавством, її застосування обов'язкове.
Конвенція про права дитини ґрунтується на принципах, закріплених у Декларації, і розвиває її положення, встановлюючи зобов'язання для країн - учасниць.
Національне сімейне законодавство, яке будується на основі Конвенції, передбачає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини суд виходить з принципу рівності прав і обов'язків обох батьків, віддаючи перевагу тому з них, хто може створити найбільш сприятливі умови для виховання дитини, інші обставини, що мають істотне значення.
Преамбулою Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 грудня 1991 року № 789 - XII, визнається, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння.
Відповідно до статті 3 Конвенції у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з положеннями статті 9 зазначеної Конвенції, держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
При цьому, поняття розлучення слід тлумачити з огляду на право одного з батьків на спілкування з дитиною та обов'язок другого батька надати можливість для такого спілкування. Крім того, відповідно до положень абзацу 2 принципу 7 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією № 1386 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за його навчання: ця відповідальність лежить перш за все на батьках.
Отже, при розгляді справ, де предметом спору є питання щодо виховання дитини, прийняття участі у такому, щодо місця проживання дитини, сплати аліментів, тощо суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи, при цьому, сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Також, при розгляді справ стосовно дітей пов'язаних з їх вихованням та утриманням, забезпеченням їх розвитку необхідно виходити з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідно до ст. 27 Конвенції про захист прав дитини, батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно із ст. 18 Конвенції про захист прав дитини суд повинен докласти всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.
Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У ч. 2 ст. 18 СК України встановлено, що суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.
Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:
1) встановлення правовідношення;
2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку;
3) припинення правовідношення, а також його анулювання;
4) припинення дій, які порушують сімейні права;
5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;
6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором;
7) зміна правовідношення;
8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Однією із основоположних засад цивільного судочинства є його диспозитивність, яка, зокрема, полягає у розгляді судом справ виключно за зверненням особи, у межах заявлених нею вимог та на підставі поданих доказів.
Згідно зі статтями 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно, зокрема, для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо який у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині 1 ст. 82 ЦПК України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію [про захист прав людини і основоположних свобод] та практику Європейського Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтується. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа «Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Згідно ч. 1 ст. 191 СК України аліменти присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
Суд констатує, що відповідач не подав до суду належні і допустимі докази щодо звільнення його від сплати аліментів, і фактично погодився сплачувати аліменти.
За наведених і встановлених обставин, оцінюючи належність, допустимість доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача коштів на утримання дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 у розмірі 1/3 частини зі всіх видів заробітку, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 12 червня 2023 року і до досягнення дітьми повноліття.
Вирішуючи питання щодо судових витрат, суд звертає увагу на наступне.
Згідно ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
У ч.1 ст. 142 ЦПК передбачено, що у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 1073, 60 грн. за подання позовної заяви про розірвання шлюбу, та наполягала на стягненні з відповідача судових витрат, відповідач визнав позов до початку розгляду справи по суті, виходячи із принципу рівності сторін щодо розміру понесених ними судових витрат, суд дійшов висновку, що необхідно стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 268,40 грн. ((1073,60 грн. : 2) : 2). Іншу частину сплаченого судового збору у розмірі 536 грн. 80 коп. (1073,60 грн. - 536,80 грн.) слід повернути позивачу.
Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору при поданні позову до суду про стягнення аліментів, то суд, на підставі ст. 141 ЦПК України та з урахуванням ч. 1 ст. 142 ЦПК України, стягує з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 536,80 грн. (50% від 1073,60)
Суд враховує заяву позивача та зазначає, що заява про відшкодування витрат на правничу допомогу, орієнтовний розмір яких позивачем було зазначено у позовній заяві, може бути подана протягом 5-ти днів після ухвалення рішення з остаточно визначеним розрахунком понесених позивачем витрат на таку правничу допомогу.
Сторони у справі не заявляли про понесення ними інших судових витрат.
Керуючись ст. 104, 105, 110, 112, 113, 180, 181, 182, 183, 184, 196, 198-201 Сімейного Кодексу України, ст. 4, 5, 10-13, 18, 76-81, 83, 133, 137, 141, 142, 258, 259, 263-265, 273, 352, 354, 430 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Шлюб, зареєстрований між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , 05 жовтня 2001 року у Кременчуцькому міському відділі реєстрації актів цивільного стану Полтавського обласного управління юстиції, актовий запис №845 - розірвати.
Прізвище ОСОБА_1 залишити ОСОБА_9 .
Шлюб вважати розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у повернення сплаченого судового збору за подання позовної заяви про розірвання шлюбу у розмірі 268,40 грн.
Зобов'язати фінансовий орган - одержувач - ГУК у м.Кременчук/Автозаводський/22030101 повернути з державного бюджету ОСОБА_1 , 536,80 грн, що є 50 відсотками від сплаченого судового збору при поданні позову відповідно до квитанції № 32528798800007072086 від 09.06.2023 р. на суму 1073,60 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти (аліменти) на утримання дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , в розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів щомісячно, але не менше 50% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 12 червня 2023 року і до досягнення дітьми повноліття.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за подання позовної заяви про стягнення аліментів у розмірі 536,80 грн.
Рішення в частині стягнення аліментів в межах сум платежу за один місяць допустити до негайного виконання.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_6 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_7 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Повний текст рішення виготовлено 06 листопада 2023 року.
Рішення може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти діб з днявиготовлення (проголошення).
Рішення набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги або розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасовано.
Суддя: