Номер провадження: 22-ц/813/1589/23
Справа № 495/283/19
Головуючий у першій інстанції Шевчук Ю. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.10.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 червня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Білгород- Дністровської міської ради Одеської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: на стороні позивача - ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача - ОСОБА_3 про визнання незаконними рішень виконавчого комітету,-
ВСТАНОВИВ:
14 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: на стороні позивача - ОСОБА_2 , який адвокатом Оськіним Максимом Дмитровичем в інтересах позивача ОСОБА_1 10 листопада 2020 року був уточнений у складі учасників справи та був пред'явлений позов до Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: на стороні позивача - ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача - ОСОБА_3 про визнання незаконними рішень виконавчого комітету.
Свої уточнені позовні вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що він з 18 лютого 2016 року є власником 1/3 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 18.02.2016 після смерті ОСОБА_4 .
Після отримання у власність зазначеного вище нерухомого майна, позивач зазначає, що йому стало відомо про те, що в провадженні Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області перебуває справа №495/3074/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Отримавши висновок судового експерта по даній справі про можливі варіанти поділу земельної ділянки, позивач вважає, що відповідач ОСОБА_3 намагається за допомогою судового рішення змінити частку у зазначеному вище домоволодінні.
Зокрема, ознайомившись з матеріалами справи, позивачу стало відомо про рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської від 19.04.2001 за №258 «Про узаконення самовільних будівель громадянам міста» в якому було узаконено «у домобудові по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_3 на житлову прибудову літ. «А1» розм. 4,0*14,50+4,20*5,40 м, сарай «Е» розм. 7,42*1,25 м, гараж «Б1» розм. 5,38*3,74 м, переобладнаний з частини сараю «Б» та рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської від 19.04.2001 за №260 «Про затвердження актів держкомісії про прийняття та вводу в експлуатацію житлових будинків та гаражів громадянам міста» в частині затвердження акту держкомісії про прийняття та ввід в експлуатацію «житлової прибудови літ. «а1» по АДРЕСА_1 загальною площею 55,9 кв.м, в т.ч. житловою - 27 кв.м гр. ОСОБА_3 ».
Представник позивача вважає Рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської від 19.04.2001 за №258, №260 в зазначених вище частинах є незаконними, оскільки, на думку представника позивача, прийняті з порушенням діючого на той час законодавства. Зокрема, як зазначає представник позивача, підставою для прийняття оскаржуваних рішень стали заява ОСОБА_3 від 18.06.1998, якою він звернувся до головного архітектора м. Білгород-Дністровського про надання дозволу на будівництво житлової прибудови до його домоволодіння (частини). З доданих до даного рішення заяв співвласників вбачається, що один із співвласників, а саме ОСОБА_4 надав згоду в частині «не возражаю произвести строительство жилой пристройки моим соседям под один скат крыши дома, как был в огород».
ОСОБА_3 став власником 1/3 частини домоволодіння на підставі договору купівлі-продажу №1055/Б від 01.10.1997, яку він придбав у ОСОБА_5 , та домоволодіння мало вигляд який зазначений у плані станом на 21 серпня 1996 року. Представник позивача стверджує, що ОСОБА_3 здійснив будівництво прибудови, яка має значно більшу площу, ніж ту на яку надавав свою згоду ОСОБА_4 .. Замість прибудови площею у один скат даху в город, ОСОБА_3 здійснив добудову по периметру своєї частки домоволодіння, у тому числі зі сторони двору загального користування, згоду на забудову якого ніхто із співвласників не давав. Більш того, зазначена вище заява не містить згоди та підпису співвласника ОСОБА_6 , де зазначено лише про сусідів, які проживають за адресою: АДРЕСА_2 (інша адреса) ОСОБА_4 та ОСОБА_6 (без підпису).
Таким чином, представник позивача вважає, що неможливо вважати заяву від 18.06.1998 згодою на прибудову співвласників у спільній частковій власності.
Окрім того, представник позивача на підтвердження своїх позовних вимог посилається на те, що оскаржувані рішення були прийняті з порушенням п. б ч. 1 ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування», оскільки оскаржуваним рішенням виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської від 19.04.2001 за №260 був затверджений акт, прийнятий не у порядку встановленому законодавством, а із порушеннями діючих на той час норм ДБН та норм п. а) ч. 1 ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування», яка не передбачає таке право органу місцевого самоврядування, як узаконення самовільних будівель.
Враховуючи вищезазначене, представник позивача просив суд визнати незаконним
рішення Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської від 19.04.2001 за №258 «Про узаконення самовільних будівель громадянам міста» в якому було узаконено «у домобудові по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_3 на житлову прибудову літ. «А1» розм. 4,0*14,50+4,20*5,40 м, сарай «Е» розм. 7,42*1, 25м, гараж «Б1» розм. 5,38*3,74 м, переобладнаний з частини сараю «Б» та;
рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської від 19.04.2001 за №260 «Про затвердження актів держкомісії про прийняття та вводу в експлуатацію житлових будинків та гаражів громадянам міста» в частині затвердження акту держкомісії про прийняття та ввід в експлуатацію «житлової прибудови літ. «а1» по АДРЕСА_1 загальною площею 55,9 кв.м, в т.ч. житловою - 27 кв.м гр. ОСОБА_3 ».
27 лютого 2019 року від представника відповідача Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради надійшов до суду відзив на позов, згідно якого представник просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсягу, оскільки оскаржувані рішення були прийняті органом місцевого самоврядування в межах визначених повноважень і у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Окрім того представник відповідача зазначав, що даний спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та звернувся до суду з клопотанням про закриття провадження по справі.
30 жовтня 2019 року адвокат Царенко Олександр Олександрович в інтересах ОСОБА_3 надав суду заяву про застосування строку позовної давності, у якій просить застосувати до спірних правовідносин правила позовної давності, оскільки позивачу було відомо про оскаржувані рішення ще з 17 листопада 2014 року, натомість із позовною заявою до суду позивач звернувся лише 14 січня 2019 року, що є самостійною підставою для відмови у позові.
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився, однак адвокат Оськін Максим Дмитрович, який діє в його інтересах в судовому засіданні уточнені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити.
У судове засідання представник відповідача Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради не з'явився, про те надав на адресу суду відзив, згідно якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судове засідання третя особа на стороні позивача - ОСОБА_2 не з'явилась, про дату та час судового засідання була повідомлена належним чином, причини неявки суду не відомі.
У судове засідання третя особа на стороні відповідача - ОСОБА_3 не з'явився, проте адвокат Царенко Олександр Олександрович, який діє в його інтересах у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував в повному обсязі.
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 червня 2021 року у задоволенні уточнених позовних вимог ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, третя особа на стороні позивача - ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача - ОСОБА_3 про визнання незаконними рішень виконавчого комітету - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Учасники справи в судове засідання до апеляційного суду не з'явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові повістки про виклик до апеляційного суду неодноразово направлялись на відомі суду адреси місця їх проживання та реєстрації, однак вся надіслана судом поштова кореспонденція поверталась не вручена, із довідками поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру».
Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні.
У справі «Гарячий проти України» (заява № 43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов'язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду.
Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22).
Так, в апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 зазначив адресу: АДРЕСА_3 . Згідно відомостей Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_1 дійсно зареєстрований за вказаною адресою (т. 1 а.с. 213, т. 2 а.с. 58).
Крім того, позивач ОСОБА_1 , як ініціатор перегляду даної справи в апеляційному порядку зобов'язаний цікавитись відомим йому провадженням, не ухилятись від отримання інформації про рух справи та не допускати свідомих маніпуляцій для затягування судового процесу.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: на стороні позивача - ОСОБА_2 , згідно відповіді Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області, дійсно зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Інших відомостей щодо місця її проживання матеріали справи не містять.
Направлена ОСОБА_3 судова повістка про виклик до апеляційного суду також повернулась не вручена, із довідкою поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».
При цьому, апеляційним судом враховується, що судова повістка про виклик до суду була направлена представнику ОСОБА_3 - адвокату Царенко О.О. на його електронну адресу, яку він особисто вказував як засіб листування.
Верховний Суд в постанові від 30.11.2022 по справі №759/14068/19 вказав, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов'язок отримувати повідомлення і відповідати на них.
З огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи з допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.
Таким чином, оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надали відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, та враховуючи, що судові повістки про виклик до суду були направлені листом рекомендованою кореспонденцією на відомі суду адреси, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення учасників справи про дату, час та місце розгляду справи.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Сторони по справі про дату судового засіданні повідомленні належним чином та завчасно, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов'язковою, заяв про відкладення розгляду справи не надходило.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві адвоката Царенка Олександра Олександровича в інтересах ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотримання норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Таким чином, рішення суду першої інстанції переглядається в апеляційному порядку в частині первісних позовних вимог про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
У відповідності до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
За змістом статей 316, 317, 321, 391 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За положеннями статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини 2 статті 55, статті 124 Конституції України.
Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
За нормами частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником 1/3 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 18.02.2016 після смерті ОСОБА_4 , що підтверджується також Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №53798792 від 23.02.2016.
Відповідно до Акту про завершення будівництва та введення в експлуатацію жилої прибудови від 04.04.2001 Комісією ДАБК було прийнято в експлуатацію житлову прибудову «А-1» ОСОБА_3 , розташовану по АДРЕСА_1 .
Рішенням Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради за №258 від 19.04.2001 «Про узаконення самовільних будівель громадянам міста» було узаконено у домобудові по АДРЕСА_1 житлову прибудову літ. «А-І», розм. 4,0 х 14,50 + 4,20 х 5,40 м, сарай «Е» розм. 7,42 х 1,25 м, гараж «Б1» розм. 5,38 х 3,74 м, переобладнаний з частини сараю «Б» та житлову прибудову літ. «а1» по АДРЕСА_1 , загальною площею 55,9 кв.м, в т.ч. житловою - 27,0 кв.м гр. ОСОБА_3 .
Рішенням Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради за №260 від 19.04.2001 «Про затвердження актів держкомісії про прийняття та ввід в експлуатацію житлових будинків та гаражів громадянам міста» було затверджено акт держкомісії про прийняття та ввід в експлуатацію житлову прибудову літ. «а1» по АДРЕСА_1 , загальною площею 55,9 кв.м, в т.ч. житловою - 27,0 кв.м гр. ОСОБА_3 .
В матеріалах справи також наявна копія заяви ОСОБА_3 на ім'я головного архітектора м. Білгород-Дністровського про надання дозволу на будівництво прибудови до домоволодіння за зазначеною вище адресою, у якій зазначена згода сусідів: ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ..
Щодо клопотання третьої особи на стороні відповідача - ОСОБА_3 про застосування строків позовної давності до позовних вимог позивача, суд зазначає наступне.
Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК України).
Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно положень частин 3,4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
При цьому відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Судом встановлено, що первісний власник 1/3 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 - ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області, актовий запис №306.
Згідно заяви ОСОБА_1 від 05 серпня 2015 року, поданої ним до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області він прийняв спадщину.
Проте, відповідно до Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі №42993371 від 18.02.2016, Свідоцтво про право на спадщину позивач ОСОБА_1 отримав 18.02.2016, із позовною заявою до суду звернувся 14 січня 2019 року, тобто у межах строків позовної давності, адже те, що позивач ОСОБА_1 представляв перед цим інтереси спадкодавця ОСОБА_4 по інших судових справах та був обізнаний з оскаржуваними рішеннями, не може свідчити, що на той період йому було відомо про порушення його права або охоронюваного законом інтересу, адже він не був власником спірного домоволодіння, а тому суд не вбачає підстав для задоволення клопотання про застосування строків позовної давності.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16(пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
В матеріалах справи та в документах, що стали підставою для прийняття оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування, що містяться в матеріалах справи не міститься інформація, що позивач ОСОБА_1 був співвласником домоволодіння по АДРЕСА_1 на момент прийняття цих рішень.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно виходив, що підстав для скасування оскаржуваних рішень Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради, оскільки вони були прийняті в межах повноважень органу місцевого самоврядування та не порушують права позивача.
Щодо посилання сторони позивача ОСОБА_1 , що оскаржувані рішення органу місцевого самоврядування були прийняті з порушенням норм діючих на момент їх прийняття ДБН та без відповідних згод усіх співвласників спірного домоволодіння, тому вони є незаконними, суд зазначає наступне.
Стаття 1 пункт 1 Першого Протоколу до Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Як вбачається з судової практики Європейського суду з прав людини, останній чітко зазначає, що друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом» (рішення у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), N 22603/02, п. 49 від 22 листопада 2007 року). Отже, позбавлення особи права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку має місце «непропорційне» втручання у право особи на мирне володіння своїм майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції».
Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що орган місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта або свідоцтва на право власності. Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування ...тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника або співвласників спірного домоволодіння, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння об'єктами нерухомості і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.
Окрім того, оскаржувані рішення, прийняті Виконавчим комітетом Білгород-Дністровської міської ради у межах повноважень органів місцевого самоврядування, з дотриманням відповідної процедури та за попереднім погодженням із співвласниками спірного домоволодіння, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією відповідної заяви, які починаючи з 2001 року знали про їх існування та добровільно дали згоду на прибудову ОСОБА_3 , що не заперечувалось сторонами по справі.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява №43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.
У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_3 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Як зазначено у п.п. 70,71 справи «Рисовський проти України» аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява №33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява №48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява №21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява №32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).
Згідно ст.74 Закону України «Про місцеве самоврядування», органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами.
Як встановлено в судовому засіданні, ОСОБА_3 є власником частини спірного домоволодіння на підставі Договору купівлі-продажу №1055/Б від 01.10.1997, оскаржуване рішення було прийнято Виконавчим комітетом Білгород-Дністровської міської ради 19.04.2001, тобто 18 років до звернення позивача до суду з цим позовом.
Відтак, ОСОБА_3 не може нести тягар відповідальності за фактичні допущенні державою грубі помилки та заявлення безпідставних та необґрунтованих позовних вимог.
Таким чином, суд приходить до висновку, що задоволення позову буде наслідком грубого втручання в право ОСОБА_3 на мирне володіння правомірно належним на праві власності майном, право на яке гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatismutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії», заява №32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії», заява №35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Отже, при дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі №916/675/15, від 27 червня 2018 року у справі №921/403/17-г/6.
Окрім того, посилання сторони позивача ОСОБА_1 про порушення норм ДБН, діючих на момент прийняття оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування не підтверджені будь-якими належними та допустимими доказами, зокрема для встановлення факту порушення норм ДБН необхідні спеціальні знання, що може бути встановлено лише судовою будівельно-технічною експертизою, клопотання про проведення якої будь-якою зі сторін по справі не було заявлено.
У відповідності до абз. 8 постанови пленуму Верховного суду України від 12.06.2009 №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Таким чином, пред'явлення позову до неналежного відповідача є однією з підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.
Отже, неналежне визначення сторін у позові є самостійною підставою для відмови у позові. Відповідна правова позиція викладена Верховним судом у постанові від 14 листопада 2019 року у справі №307/2201/15-ц.
Однак, у ході розгляду даної справи, стороною позивача ОСОБА_1 було подано клопотання про виключення з числа відповідачів ОСОБА_3 , оскільки на думку представника позивача, позовні вимоги стосуються лише Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради.
Суд критично відноситься до зазначеного твердження сторони позивача ОСОБА_1 , оскільки оскаржувані рішення стосуються безпосередньо права власності ОСОБА_3 та їх скасування безпосередньо може вплинути на законні права та інтереси власника спірного об'єкта нерухомості - ОСОБА_3 , що одночасно виключає можливість задоволення позову як такого, який пред'явлений до неналежного відповідача.
Враховуючи вищезазначене, встановлені судом обставини справи та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд першої інстанції, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність та необґрунтованість уточнених позовних вимог ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Білгород- Дністровської міської ради Одеської області, третя особа на стороні позивача - ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача - ОСОБА_3 про визнання незаконними рішень виконавчого комітету, з урахуванням чого вважає їх такими, що не підлягають задоволенню.
Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради від 19 квітня 2001 року постановлені з порушення встановленого законодавством порядку та порушують його право власності на належну йому частку будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно частин 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що оскаржені рішення органу місцевого самоврядування постановлені з порушенням встановленого законом порядку та порушують його законні права та інтереси.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, зазначено, що цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Статтею 113 ЦК УРСР (1963), який був чинний на час прийняття оскаржуваних рішень виконкому, передбачено, що виникнення володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом.
Не може бути встановлено такий порядок користування жилим будинком, при якому учаснику спільної часткової власності виділяються в користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо).
Кожний учасник спільної часткової власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов'язаннях, пов'язаних з спільним майном, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного майна.
Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.
У статті 119 ЦК УРСР зазначено, що коли учасник спільної часткової власності на жилий будинок збільшить в ньому за свій рахунок корисну площу будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної за згодою решти учасників і в установленому порядку, частки учасників у спільній власності на будинок і порядок користування приміщеннями в ньому підлягають відповідній зміні.
Колегія судів вважає, що судом першої інстанції з достовірністю та об'єктивністю встановлено, що рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради за №258 та №260 від 19 квітня 2001 року в межах повноважень органу місцевого самоврядування, за згодою решти співвласників та у встановленому законом порядку.
За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).
«Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/ підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.
Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові» (постанова Верховного Суду від 03 березня 2021 року №1527/13038/12, провадження №61-8204св20).
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належними, допустимим та достовірними доказами те, що спірними рішеннями органу місцевого самоврядування від 19 квітня 2001 року права право власності на належну йому частку будинку порушено.
Крім того, оскільки рішення органу місцевого самоврядування вичерпали свою дію шляхом виконання, його скасування не породжує наслідків для співвласника спірного домоволодіння - позивача ОСОБА_1 , який набув право спільної часткової власності на 1/3 частину домоволодіння на підставі свідоцтва про право на спадщину від ІНФОРМАЦІЯ_2 після смерті ОСОБА_4 . Самі співвласники будинку, які надали згоду на узаконення прибудов, не оскаржували вказані рішення.
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення та правової висновок Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно виходив, що рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради №258 та №260 від 19 квітня 2001 року в межах повноважень органу місцевого самоврядування, за згодою решти співвласників та у встановленому законом порядку й не порушують прав та законних інтересів позивача, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Суд першої інстанції правильно виходив з того, що задоволення вказаного позову становитиме непропорційне втручання у право ОСОБА_3 на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки позивачем не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки визнання незаконними рішень органу місцевого самоврядування від 19 квітня 2001 року для захисту інтересів позивача є більш важливими, ніж дотримання права ОСОБА_3 ..
Системний аналіз наведених норм права, правові висновки Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідач та третя особа отримали ефективний засіб юридичного захисту свого права, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 02 листопада 2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік