печерський районний суд міста києва
Справа № 757/27050/19-ц
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2023 року Печерський районний суд м. Києва
суддя Матійчук Г. О.
секретар судового засідання Чепляка А. С.
справа №757/27050/19-ц
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення, -
представник позивача - адвокат Єльчанінова І. О.
ВСТАНОВИВ:
У травні 2019 року позивач звернулась до суду із вказаним позовом, у якому просить вселити ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 перебувала в шлюбі із ОСОБА_2 із 17 грудня 1982 року по 10 вересня 2018 року.
12 жовтня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було придбано квартиру загальною площею 59,4 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яка є спільною сумісною власністю подружжя.
Вказує, що після розірвання шлюбу ОСОБА_2 почав перешкоджати ОСОБА_1 проживати у вказаній квартирі, неодноразово змінював замки у вхідних дверях. Таким чином, вважає, що відповідач своїми діями перешкоджає позивачу реалізувати її право власності щодо належного їй майна, а саме частки квартири АДРЕСА_1 , що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду справи визначено суддю ОСОБА_3 (а.с. 1, т. 1).
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 14.06.2019 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання (а.с. 20, т. 1).
08.08.2019 року від відповідача надійшов відзив на позов, у якому просить відмовити у задоволенні позову з підстав, зазначених у них. Зокрема, у відзиві зазначено, що позивачем не було надано жодного належного та допустимого доказу щодо порушення відповідачем, а саме його правом власності на частину квартири, законних прав позивача на вказане майно (а.с. 25-34, т. 1).
11.09.2019 року від представника позивача - адвоката Єльчанінової І. О. надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (а.с. 39-40, т. 1).
08.11.2019 року надійшли заперечення відповідача на відповідь на відзив, у якому заперечує проти позовних вимог (а.с. 64-53, т. 1)
08.11.2019 року від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі (а.с. 70-72, т. 1).
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20.01.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 50, т. 1).
Відповідно до розпорядження №376 від 21.10.2021 року, у зв'язку із смертю судді ОСОБА_3 вказану цивільну справу було передано на повторний автоматичний розподіл справ згідно ст. 14 ЦПК України (а.с. 89, т. 1).
У відповідності до повторного розподілу справи, згідно ст. 14 ЦПК України, для розгляду вищевказаної справи визначено суддю Матійчук Г.О. (а.с. 90-93, т. 1).
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 25.10.2021 року прийнято справу до провадження судді, вирішено провести розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання. Встановлено строк 15 днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження, протягом якого відповідач має право направити: суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; позивачу - копію відзиву та доданих до нього документів (а.с. 93, т. 1).
Копію ухвали про прийняття справи до провадження судді направлено на адреси сторін (а.с. 94-96, т. 1).
26.01.2022 року від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до ухвалення рішення Васильківським міськрайонним судом Київської області у справі №757/5534/19-ц (а.с. 104, т. 1).
Протокольною ухвалою суду від 23.06.2022 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до ухваленні рішення Васильківським міськрайонним судом Київської області у справі №757/5537/19-ц (а.с. 109-110, т. 1).
15.02.2023 року від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до ухваленні рішення Васильківським міськрайонним судом Київської області у справі №757/5534/19-ц (а.с. 136, т. 1).
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 08.06.2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 148, т. 1).
19.09.2023 року представник позивача - адвокат Єльчанінова І. О. подала клопотання про долучення до матеріалів справи копії рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05.06.2023 року у справі №362/5534/19-ц (а.с. 176-180, т. 1).
Представник позивача - адвокат Єльчанінова І. О. подала заяву про розгляд справи у відсутність позивача та її представника, позовні вимоги підтримала та просила задовольнити у повному обсязі (а.с. 176, т. 1).
Відповідач, його представник у судове засідання не з'явився, повідомлявся належним чином.
Вирішуючи питання про розгляд справи у відсутність відповідача, суд, виходить із наступного.
На учасників судового процесу та їх представників покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.
Згідно з ч. 3 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Відповідно до ч. 1, п. 1-2 ч. 2 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, та першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.
Суд наголошує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (ст. 223 ЦПК України).
Передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії»).
Так, судом вжито усіх необхідних заходів для надання сторонам достатніх можливостей для викладення своєї позиції у судових засіданнях з метою дотримання принципу змагальності процесу та забезпечення права на публічне слухання справи у розумні строки, враховуючи процесуальні права інших учасників справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
На підставі вищезазначеного та керуючись п. 1 ч. 3 ст. 233 ЦПК України, суд, з огляду на достатність в матеріалах справи документів для прийняття рішення, вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача, його представника, на підставі наявних у справі доказів.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, об'єктивно оцінивши докази в їх сукупності, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).
За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За загальним правилом статтею 15 та 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 2 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків то інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала в шлюбі із ОСОБА_2 із 17 грудня 1982 року по 10 вересня 2018 року (а.с. 15, т. 1).
12 жовтня 2015 року ОСОБА_1 було придбано квартиру загальною площею 59,4 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 12-14, т. 1).
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05.06.2023 року, справа №362/5534/19, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково, визнано спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яке є об'єктом спільної сумісної власності - квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 63,6 кв.м; квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 54,1 кв.м.; приватний будинок АДРЕСА_5 , загальною площею 357,6 кв.м., визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 63,6 кв.м; визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 54,1 кв.м.; визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину приватного будинку АДРЕСА_5 , загальною площею 357,6 кв.м., стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 643 грн.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
За положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 7 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 7 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Продовжуючи далі про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 9 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96). Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98).
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме ст. 2 ЦПК України, згідно з якою завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною другою вказаної статті суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено ч. 2 ст. 77 ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Таким чином, доказуванням є процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або стадій, які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Виділяються такі елементи: твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; дослідження доказів; оцінка доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суд наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд звертається до власних висновків у Постанові від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17.
Так, судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідач обмежує позивача у вільному доступі до квартири. Вказане не спростовується відповідачем.
При цьому, оскільки право власності на спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , належить позивачу та відповідачу по частки, то обмеження відповідачем у вільному доступі до квартири позивачу свідчить про здійснення перешкоджання у використанні та розпорядженні належним їй майном. Твердження відповідача про те, що позивач проживає в іншій квартирі, про що було домовлено між сторонами, не може свідчити про те, що відповідач не перешкоджає доступу до спірної квартири позивачу, чи про те, що позивач не має права проживати у квартирі, яка належить їй із відповідачем на праві спільної часткової власності.
Таким чином, позивач, як співвласник квартири, має право на вселення до неї, оскільки відповідачем не забезпечено їй можливості вільного доступу до спірної квартири, а тому порушене право позивача підлягає захисту, зокрема, усуненню перешкод в користуванні квартирою шляхом її вселення у дану квартиру.
Розподіл судових витрат між сторонами, регулюється ст. 141 ЦПК України. Зокрема: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку із задоволенням позову судовий збір підлягає стягненню із відповідача на користь позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 15, 16, 317, 319, 383, 391 ЦК України, ст. ст. 150 ЖК України, ст. ст. 2, 4, 12, 13, 15, 76-82, 89, 95, 141, 174, 258-259, 263-265, 352-355, 15.5) Перехідних положень ЦПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення - задовольнити.
Вселити ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768, 40 грн.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи на офіційному вебпорталі судової влади України за вебадресою: http://court.gov.ua/fair/sud2606.
Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Повний текст рішення складено 19.09.2023 року.
Суддя Г.О.Матійчук