ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
18 жовтня 2023 року м. ТернопільСправа № 921/252/23
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Руденка О.В.
за участі секретаря судового засідання Касюдик О.О.
розглянув справу
за позовом Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Ювітас"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державний реєстратор Заводської селищної ради Чортківського району Тернопільської області Марцінковський О.Л.
про: зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою із кадастровим номером 6110100000:13:007:0055 шляхом: здійснення демонтажу встановлених перешкод (огорожі з воротами) по усьому периметру самовільно зайнятої частини ділянки , на котрій знаходиться площадка під відкриту автомобільну стоянку та звільнення цієї земельної ділянки від інших належних відповідачу речей та майна; забезпечення допуску представникам позивача на територію частини земельної ділянки, на котрій знаходиться площадка під відкриту автомобільну стоянку; заборону відповідачу вчиняти позивачу будь-які перешкоди в користуванні належним йому на праві користування об'єктом нерухомого майна, а саме частиною земельної ділянки, з кадастровим номером 6110100000:13:007:0055, на котрій знаходиться площадка під відкриту автомобільну стоянку, площею 5740 квадратних метрів; визнання протиправним та скасувати рішення державного реєстратора від 02.09.2022 №64677792 та зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером 6110100000:13:007:0055 шляхом знесення самочинно побудованих будівель
за участі представників сторін:
позивача: Іващук В.М. - адвокат;
відповідача: Дубовий А.М. - адвокат.
Суть справи:
В провадженні Господарського суду Тернопільської області перебувала справа за позовом Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ювітас", третя особа - Державний реєстратор Заводської селищної ради Чортківського району Тернопільської області Марцінковський О.Л. про, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою; заборону відповідачу вчиняти позивачу будь-які перешкоди в користуванні належним йому на праві користування об'єктом нерухомого майна; визнання протиправним та скасувати рішення державного реєстратора від 02.09.2022 №64677792 та зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером 6110100000:13:007:0055 шляхом знесення самочинно побудованих будівель.
Розгляд цього спору здійснювався судом за правилами загального позовного провадження.
Підтримуючи позовні вимоги у повному обсязі, повноважний представник позивача у судовому засідання посилався, зокрема, на те, що земельна ділянка, котра належить навчальному закладу на праві постійного користування, фактично перебуває у володінні ТОВ "Ювітас" без будь-яких правових підстав для цього; майно Товариства, що знаходиться на цій ділянці не належить до нерухомого та є самочинно збудованим; самовільно зайнявши земельну ділянку відповідач незаконно чинить перешкоди постійному землекористувачу у користуванні нею.
Натомість представник відповідача позовні вимоги вважає безпідставними та зазначає, що у спірних правовідносинах відсутні фактичні обставини, які б слугували підставою для задоволення позову із наведених Університетом мотивів.
Третя особа в судове засідання жодного разу не з'явилася, причин неприбуття не повідомила, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Відтак, розгляд цього спору по суті проводиться за відсутності державного реєстратора, за наявними у справі матеріалами.
Розгляд спору здійснювався із технічною фіксацією судового процесу в порядку ст. 222 ГПК України.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, судом зазначається наступне.
Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За приписами частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 13.09.2019 року у справі № 924/224/16).
Позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду. Крім того, під час вирішення спору суду необхідно з'ясувати наявність в особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного права або законного інтересу у правовідносинах, на захист яких подано позов, а також питання про наявність чи відсутність факту їх порушення, невизнання чи оспорювання.
Статтею 391 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Позивачем за позовом про усунення перешкод у користуванні майном може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму (оренди), підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом.
При розгляді спору про усунення перешкод у користуванні орендованим майном необхідно першочергово встановити наявність чи відсутність порушеного права позивача, фактів які вказують на порушення цього права та реальну можливість ефективного відновлення такого порушеного права.
Право користування майном має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.
З врахуванням викладеного, дослідивши подані учасниками цього спору докази та наведені ними обґрунтування, суд дійшов висновку, що позовні вимоги у справі не підлягають задоволенню з наступних міркувань.
Рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради народних депутатів від 23.01.1981 року за Тернопільським державним педагогічним інститутом було закріплено вільну від забудови ділянку в районі вул. Новозбручанської, для влаштування ботанічного саду (2 га), складовою частиною якої, за твердженням позивача, є спірна земельна ділянка по вул. Громницького.
І хоча пунктом 3 цього рішення було зобов'язано управління головного архітектора міста оформити відведення цієї земельної ділянки в натурі відповідною документацією, однак матеріали справи доказів виконання рішення в цій частині не містять.
30 січня 1997 року, між Тернопільським державним педагогічним університетом та ТОВ "Ювітас" було укладено угоду про надання в тимчасове користування земельної ділянки для влаштування та розміщення автомобільної стоянки на території, закріпленій за ТДПУ. Площа орендованої земельної ділянки цією угодою не визначена. Водночас, на Орендаря покладено обов'язок виготовити відповідну проектну документацію, попередньо погодивши її з ТДПУ. Доказів того, що така технічна документація була виготовлена та у встановленому порядку затверджена матеріали справи не містять.
Водночас, варто зазначити, що за положеннями статті 22 Земельного кодексу України, у редакції, що діяла у 1997 році, право власності на землю або право користування земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчувалося державними актами, які видавалися і реєструвалися сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (ст.23 ЗК України). При цьому суд констатує, що станом на 1997 рік право власності чи постійного користування земельною ділянкою за навчальним закладом у встановленому вище порядку оформлено не було. Таким чином встановлені в умовах угоди від 30 січня 1997 року будь - які обмеження чи заборони щодо користування земельною ділянкою не могло нести жодних правових наслідків для її учасників.
В подальшому, рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 24 червня 1998 року №752 земельну ділянку площею 0,389 га по вул. Громницького (Надзбручанській) було вилучено з користування Тернопільського державного педагогічного університету, враховуючи письмову згоду землекористувача (п.4.2 рішення); затверджено проект відведення цієї земельної ділянки під влаштування автомобільної стоянки ТОВ "Ювітас" (п.4.1 рішення) та надано її в тимчасове користування згаданому Товариству терміном на 5 років ( п.4.3 рішення).
При цьому суд зазначає, що в ході судового розгляду сторонами у справі надано декілька копій рішення №752 із різним змістом. Відтак, для з'ясування фактичних обставин судом запропоновано учасникам спору отримати примірник цього рішення в Тернопільській міській раді чи архівній установі. Як наслідок, обома учасниками цього спору надано суду рішення №752, що знаходилось у Державному архіві Тернопільської області, попередньо передане туди на зберігання Тернопільською міською радою (лист від 15.08.2023 року №18597-Ф/2023), а відтак і досліджується судом при вирішенні даного спору як належний та допустимий доказ.
Посилання позивача на те, що жодної письмової згоди на вилучення земельної ділянки Педінститутом не надавалося, а саме рішення є підробленим судом оцінюється критично. Адже такі, дії є кримінально-карними та мають бути доведені належними доказами у встановленому порядку. До того ж, із преамбули рішення №752 слідує, що останнє приймалось за наслідками розгляду звернень підприємств та організацій міста, а не за власною ініціативою органу місцевого самоврядування. Доводи позивача про те, що зазначена заява до матеріалів справи не подана відповідачем та не знаходиться у архівній установі також не приймаються до уваги, оскільки із такою заявою до органу місцевого самоврядування звертався навчальний заклад, а не Товариство. Тому в останнього така і не могла зберігатися, як зберігатися і в архівній установі, зважаючи на відсутність законодавчо встановленої вимоги щодо "постійного зберігання" такого документа.
Не заслуговує на увагу і покликання позивача на існуючу на той час законодавчо встановлену заборону про вилучення земельної ділянки від навчального закладу.
Адже, серед іншого, статтею 33 Земельного кодексу України, законодавець у 1998 році наклав заборону на вилучення земель виключно у сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів, до яких позивач не належить. До того ця правова норма не стосується добровільної відмови від права користування земельною ділянкою, що мала місце у спірних правовідносинах.
З наведеного в сукупності суд констатує, що 24 червня 1998 року земельна ділянка площею 0,389 га по вул. Громницького (Надзбручанській) вибула із користування Тернопільського державного педагогічного університету, а 30 червня 1998 року, на підставі договору укладеного між Тернопільською міською радою та ТОВ "Ювітас" передана в оренду останньому терміном на п'ять років для влаштування автомобільної стоянки.
При цьому, у даній угоді її контрагенти обумовили, що:
- землекористувач зобов'язаний розпочати будівництво об'єктів на орендованій земельній ділянці тільки після розробки та погодження проектно-кошторисної документації у встановленому порядку (п.3.2.2 Договору);
- об'єкти збудовані землекористувачем на орендованій земельній ділянці, є його власністю (пункт 5.1.1 Договору).
01 липня 1998 року начальником інспекції Держархбудконтролю ТОВ "Ювітас" було видано дозвіл № 166 на виконання будівельних робіт з влаштування автомобільної стоянки на 100 автомобілів по вул. Громницького у місті Тернополі.
За наслідками проведення цих робіт Державною технічною комісією було складено акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництва відкритої автомобільної стоянки на 100 автомобілів, який затверджений рішенням Виконкому Тернопільської міської ради 23 грудня 1998 року за №1381.
При цьому комісією у пункті 9 акту констатовано, що автомобільна стоянка, серед іншого, відповідає вимогам "Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках", затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 року №115.
Як наслідок, у пункті 18 Рішення №1381 Виконкомом Тернопільської міської ради доручено міському БТІ оформити право власності на приміщення серед яких значиться і автомобільна стоянка на 100 автомобілів влаштована ТОВ "Ювітас". 07.06.2002 року Управлінням містобудування та архітектури збудованому об'єкту присвоєна поштова адреса.
Досліджуючи доводи навчального закладу щодо правового статусу майна відповідача, котре знаходиться на спірній земельній ділянці судом застосовуються законодавчі акти, що регламентували правовідносини з будівництва у 1998 році.
Зокрема, на той час, порядок, основні вимоги і умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів незалежно від їх форми власності та призначення, регламентувалися ДБН А.3.1-3-94, що були затверджені наказом Держкоммістобудування України 05.10.1994 № 48 та введені в дію з 01.01.1995.
Пункти 3.1,3.3 цих ДБН передбачали, що закінчені будівництвом об'єкти, які не є державною власністю приймаються в експлуатацію за рішенням державних технічних комісій. До складу цих комісій включаються представники забудовника (замовника), проектувальника, підрядника (при здійсненні будівництва підрядним способом), місцевої інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду та державного пожежного нагляду, виконавчого органу відповідних місцевих Рад. При введенні в експлуатацію закінчених будівництвом автостоянок до складу державної технічної комісії включаються представники Державної автомобільної інспекції.
Рішення про прийняття об'єктів в експлуатацію можуть прийматися державними технічними комісіями тільки по тих об'єктах, які закінчені будівництвом в обсязі, передбаченому проектом та підготовлені до експлуатації. Результатом роботи державної технічної комісії є складання і підписання акта державної технічної комісії в якому приймається рішення про введення об'єкта в експлуатацію. Акт державної технічної комісії затверджується органом, який призначив цю комісію. Підписаний та затверджений акт державної технічної комісії є підставою для включення даних про його введення в державну статистичну звітність, а також для оформлення права власності на збудований об'єкт ( пункт 3.11 ДБН).
Положення зазначеного нормативно - правового акту при влаштуванні автомобільної стоянки Товариством дотримано в повному обсязі. Відтак, посилання учбового закладу на те, що зазначений об'єкт є самовільно збудованим судом оцінюється критично.
При цьому слід зазначити, що із доводів відповідача, які не заперечуються Університетом слідує, що облаштування автомобільної стоянки ТОВ "Ювітас" відбувалося на протязі 1998 року. Доказів здійснення будівництва Товариством після 01 січня 2004 року матеріали справи не містять, а тому для правового регулювання цих правовідносин слід застосовувати положення ЦК УРСР, а не приписи ЦК України, котрі ще не набрали чинності.
У розумінні статті 105 ЦК УРСР до ознак самовільного будівництва належить: будівництво без спеціального дозволу або належно затвердженого проекту; будівництво з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил.
Існування жодної із перелічених умов матеріалами справи не підтверджується. Адже, облаштуванню автомобільної стоянки передувало укладення договору оренди земельної ділянки, отримання дозволу на здійснення будівельних робіт, прийняття цих робіт державною технічною комісією, якою, серед іншого, зазначено, про виготовлення Замовником будівництва проектної документації на нього, погодження цієї документації компетентними органами та виконання заходів по забезпеченню пожежної безпеки, вибухонебезпеки, охороні навколишнього середовища, що передбачені діючими будівельними, санітарними та іншими нормами.
З наведеного суд не може погодитися із твердженнями позивача про те, що у спірних правовідносинах мало місце самовільне будівництво та, як наслідок, із його позовними вимогами про демонтаж та знесення самовільно збудованих будівель.
Окрім цього, обґрунтовуючи підставність заявлених у справі позовних вимог, навчальний заклад посилається на те, що у період з 04.10.2005 по 31.03.2021 ТОВ "Ювітас" здійснювало оренду нерухомого майна - площадки під відкриту автомобільну стоянку, площею 5740 квадратних метрів, розташованої на спірній земельній ділянці, на підставі договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 04.10.2005 року №200, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області та ТОВ "Ювітас".
Оскільки вказаний правочин припинив свою дію, то Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка неодноразово звертався до відповідача у справі з вимогами (копії у справі) про "... негайне звільнення території, що перебувала в оренді" (лист від 11.06.2021 року №659-40/06), " ... повернення нерухомого майна з оренди" (лист від 15.04.2021 №471-40/06). За наслідками розгляду цих звернень, листом від 15.06.2021 року ТОВ "Ювітас" повідомило про необхідність компенсації останньому вартості майна, що належить йому на праві власності. Зазначені вимоги навчальним закладом відхилені (лист від 13.07.2021 №853-40/06) зазначено на необхідність демонтажу майна Орендаря та переміщення його за межі земельної ділянки.
У заяві про зміну предмету позову, Університет посилається на те, що спірна земельна ділянка, є складовою частиною земельної ділянки площею 20,2560 га, щодо якої навчальному закладу 27.04.2005 року виданий Державний акт на право постійного користування. Договір № 200 був укладений 04.10.2005 року, тобто після видачі цього акту.
Дослідивши зазначені обставини в сукупності в ході судового розгляду суд вважає за необхідне зазначити, що предметом орендних правовідносин за договором від 04.10.2005 року №200 являлося нерухоме майно, а саме площадка під відкриту автомобільну стоянку з частковим щебеневим покриттям (200 м. кв.), а не земельна ділянка площею 5740 метрів квадратних.
Зазначений правочин не містить взагалі посилань на земельну ділянку, яка б передавалася у користування відповідачу по справі. Відтак, суд вважає, що правовим наслідком припинення дії договору оренди №200 є повернення виключно орендованого майна, а не земельної ділянки, як хибно вважає навчальний заклад. При цьому слід зазначити, що таких же домовленостей контрагенти досягли у пункті 2.4 Договору №200.
Водночас, зважаючи на те, що повернення орендованого майна не є предметом спору у даній справі то і обставини, пов'язані з його поверненням/неповерненням в ході судового розгляду судом не досліджувалося.
Що стосується позовної вимоги про визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за ТОВ "Ювітас" права власності на відкриту автомобільну стоянку на 100 автомобілів слід зазначити про таке.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", що був прийнятий 01 липня 2004 року за № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV), та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127).
Згідно з частиною п'ятою статті 3 Закону №1952-IV право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до пункту 6 Порядку № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса.
Пунктом 9 Порядку № 1127 визначено, що разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав, та документ, що підтверджує сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав.
Відповідно до частини другої статті 22 Закону № 1952-IV відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом.
Згідно з пунктами 1-4 частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником; 4) під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень.
Відповідно до статті 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заявлене право не підлягає державній реєстрації відповідно до цього закону; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Фактично не заперечуючи право власності відповідача на автомобільну стоянку, позивач стверджує, що остання, в силу постанови КМ України №115 від 22.01.1996 року, ДБН В.2.3-15:2007 та наказу Держкомбуду від 09.06.1998 року № 1221, об'єктом нерухомого майна не являлася, а відтак право власності на неї не могло бути зареєстровано за встановленими Законом № 1952-IV правилами.
Водночас, слід зазначити, що ні перелічені вище, ні діюча на час спірного будівництва редакція Цивільного кодексу УРСР не містили такого правового визначення як "нерухоме майно". Суд погоджується із твердженням Університету про те, що збудована Товариством автомобільна стоянка не може вважатися "нерухомим майном за законом". Адже на той час не існувало спеціального законодавчого акта із переліком об'єктів, що належать до нерухомості.
Водночас, за загальним правилом до нерухомого майна за походженням відносяться земельні ділянки, ділянки надр і все, що міцно пов'язане із землею, тобто об'єкти, переміщення яких без невідповідного збитку їхньому призначенню неможливе.
Так, за частиною першою статті 5 Закону № 1952-IV у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Таким чином суд вважає, що у спірних правовідносинах необхідно виходити з саме з конкретного об'єкта та його фактичних характеристик, оскільки визначальною умовою для державної реєстрації права власності на нього є виключно його особисті характеристики та функціональне призначення в сукупності.
Суд при цьому звертає увагу і на долучені позивачем до матеріалів справи результати розгляду його скарги на дії державного реєстратора Міністерством юстиції України. Зокрема, із висновку від 21.12.2021 року Центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора вбачається , що єдиним порушенням при реєстрації за відповідачем права власності на спірне майно, та як наслідок підставою для скасування рішення реєструючого органу , була відсутність документа, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адресного номера.
Водночас, із оспорюваного у даній справі рішення державного реєстратора від 02.09.2022 слідує, що серед іншого, підставою для державної реєстрації права власності за Товариством на нерухоме майно слугував виданий 07.06.2002 року Управлінням містобудування та архітектури документ щодо присвоєння поштової адреси.
На необхідність врахування у спірних правовідносинах індивідуальних характеристик майна вказують і договірні стосунки, що існували між органом приватизації та ТОВ "Ювітас " на протязі 2005- 2021 років. Так, передаючи у 2005 році в оренду відповідачу площадку під відкриту автомобільну стоянку, яка знаходилась на балансі Тернопільського національного педагогічного університету, як Фонд державного майна по Тернопільській області в договорі № 200 від 04.10.2005 року так, і навчальний заклад в акті приймання - передачі від 04.1-.2005 року визначили, що предметом цього договору є саме нерухоме майно - площадка з частковим щебеневим покриттям (200м.кв.).
При цьому слід зазначити, що за частиною 3 статті 13 та частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України на кожну із сторін покладений обов'язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з частинами 1, 2 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 91 Господарського процесуального кодексу України).
Крім того, докази, надані стороною спору на підтвердження своїх вимог або заперечень, повинні відповідати критеріям належності, допустимості, достовірності та вірогідності, встановленим статтями 76-79 Господарського процесуального кодексу України.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Відповідно до частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Право власності на майно-автостоянку відповідачем набуте у встановленому порядку. Письмових доказів, які б вказували на те, що збудоване Товариством та прийняте в експлуатацію Державною технічною комісією у 1998 році майно не належить до числа нерухомого матеріали справи не містять.
Від проведення експертизи, що пропонувалася судом на стадії підготовчого провадження обидва учасники цього судового процесу відмовилися.
В свою чергу, статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частина 4 статті 74 ГПК України забороняє суду збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
За приписами частин 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у частині 1 статті 74 ГПК України.
Письмових доказів, котрі б вказували на те, що спірне майно є самовільно збудованим матеріали справи не містять. Не надано суду також, і висновків експертів, які б вказували на те, що збудована відповідачем автостоянка не належить до складу нерухомого майна та не підлягала державній реєстрації. Інших мотивів для скасування рішення державного реєстратора позивач не навів.
Як наслідок, суд не вбачає підстав для задоволення його позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора від 02.09.2022 року за індексним номером 64677792, зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, шляхом знесення самочинно побудованих будівель та решти похідних вимог.
Інші долучені до матеріалів справи докази, доводи та заперечення учасників цього спору були ретельно досліджені судом, однак наведених вище висновків вони не спростовують. В свою чергу, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України". Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
З наведеного заявлені у даній справі позовні вимоги судом відхиляються повністю.
Судовий збір, в силу ст.129 ГПК України, покладається на позивача.
Керуючись статтями ст. ст. 42, 46, 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, в порядку та строки встановлені ст.ст. 256-257 ГПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне рішення складено 30.10.2023.
Учасники справи можуть отримати інформацію по справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.
Суддя О.В. Руденко