ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Головуючий І інстанції: Старосєльцева О.В.
30 жовтня 2023 р. Справа № 520/13306/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мельнікової Л.В.,
Суддів: Бегунца А.О. , Рєзнікової С.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07 червня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
ВСТАНОВИВ:
У липні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить:
визнати протиправною бездіяльність відповідача військової частини НОМЕР_1 (далі - в/ч НОМЕР_1 ), яка полягає у нездійсненні йому нового розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні та у невиплаті одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди (далі - ЩДГВ), яку він отримував під час проходження військової служби;
зобов'язати відповідача здійснити новий розрахунок розміру одноразової грошової допомоги при звільненні та виплатити йому одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби з урахуванням ЩДГВ, яку він отримував під час проходження військової служби з урахуванням раніш виплачених сум.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що до 01.07.2016 року проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 . Позивач вважає, що при виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні відповідач протиправно не включив в її розмір щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» (далі - постанова № 889), яку він отримував в період проходження служби щомісячно. Позивач наполягає, що щомісячна додаткова грошова винагорода носить постійний характер, а тому у відповідності до положень ч. 2 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», така винагорода повинна включатися до розрахунку грошової допомоги при звільненні.
Заперечуючи вимоги адміністративного позову ОСОБА_1 , відповідач зазначає, що позивачем пропущений строк звернення до адміністративного суду, встановлений положеннями ст. 122 КАС України. Заробітна плата та заявлені позивачем до виплати платежі за своєю правовою природою не можуть бути визнані тотожними категоріями, позаяк мають абсолютно різні юридичні підстави. На виконання постанови № 889 наказом МО України від 24.10.2016 року № 550, зареєстрованим у Мінюсті України 15.11.2016 року за № 1470/29600, затверджено Інструкцію про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України. Відповідно до норм цієї Інструкції винагорода, встановлена постановою № 889, не входить до структури і складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого нараховується та виплачується ЩДГВ.
01.09.2021 року до Харківського окружного адміністративного суду надійшла заява позивача щодо витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції т(а.с. 48-51), копія якої з додатками надіслана на адресу відповідача (а.с. 47).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.06.2022 року (розгляд справи відбувся за правилами спрощеного позовного провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 задоволений частково.
Судовим рішенням визнані протиправними дії в/ч НОМЕР_1 з приводу нарахування та виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди.
Відповідач зобов'язаний здійснити обчислення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, які ОСОБА_2 отримував під час проходження військової служби, з урахуванням раніш виплачених сум.
У задоволені вимог адміністративного позову в іншій частині ОСОБА_1 судом відмовлено.
За рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача стягнуто 1.000 грн, у відшкодування судових витрат, а саме, - витрат на професійну правничу допомогу.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Оскільки позовна заява містить вимоги про нарахування та виплату грошової допомоги при звільненні, передбаченої частиною другою статті 15 Закону України № 2011-XII, слід керуватися, в тому числі, положеннями статті 233 КЗпП України.
Щодо посилань відповідача на практику Верховного Суду про незастосування у випадку, що розглядається, норм положеннями статті 233 КЗпП України з огляду на формулювання позовних вимог інших, ніж стягнення заробітної плати, суд зауважує, що норми цієї статті, слід тлумачити в більш широкому розумінні, а саме в сенсі відсутності строкових обмежень для звернення до суду з позовом з приводу належної працівникові заробітної плати.
З огляду на висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 13.03.2019 року у справі № 807/363/18, суд вирішив, що позивач має право звертатися до суду з позовними вимогами щодо виплати одноразової грошової допомоги без обмеження будь-яким строком.
Суд враховував, що питання складу грошового забезпечення військовослужбовців було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 522/2738/17. Судом зазначено, що ухвалюючи постанову від 06.02.2019 у вищеозначеній справі Велика палата дійшла наступних висновків:
Згідно з частинами другою, третьою статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Таким чином, до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Тобто, до грошового забезпечення військовослужбовців як обрахункової величини не включаються одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема щорічні, щоквартальні, разові додаткові види грошового забезпечення, крім щомісячних, або тих, що виплачуються раз на місяць. Такий принциповий підхід застосовується незалежно від виду виплат.
Суд зазначив, що наведені висновки відповідають правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 по справі № 522/2738/17 та Верховним Судом у постановах від 24.06.2020 по справі № 640/4032/18, від 16.05.2019 по справі № 826/11679/17.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10.11.2021 року у справі № 825/997/17 дійшла висновку про необхідність відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 04.11.2014 року у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 року у справі № 21-32а15 та від 19.05.2015 року у справі № 21-466а15 у правовідносинах з питань регулювання складових грошового забезпечення військовослужбовців, що враховуються для проведення виплат при звільненні.
Так, Верховний Суд вказав, що відповідно до змісту Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 року № 671 (у редакції, чинній на час затвердження Інструкції № 550), одним з основних завдань Міністерства оборони України як центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, було встановлення порядку грошового забезпечення.
Зазначене повноваження Міністерства оборони України корелює із пунктами 1 Інструкцій № 550 та 595.
Водночас Велика Палата Верховного Суду наголосила, що встановлення підзаконним нормативно правовим актом порядку та умов виплати щомісячної додаткової грошової винагороди не може звужувати чи заперечувати права на отримання такої винагороди, встановленого актом вищої юридичної сили.
Ієрархічні колізії нормативно-правових актів долаються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу.
Враховуючи правове регулювання спірних правовідносин, застосуванню підлягають норми Закону № 2011-ХІІ та постанови № 889, а не Інструкцій № 595 та №550.
Нормами Закону № 2011-ХІІ також встановлено право військовослужбовців на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби.
З наведених вище мотивів суд вирішив, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми Інструкції № 260 в частині обмеження включення до грошового забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога, щомісячної додаткової грошової винагороди.
Суд зазначив, що аналогічна правова позиція викладена в останній у часі практиці в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.11.2021 року у справі № 825/997/17.
Частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-ХІІ Міністру оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України надано повноваження лише визначати порядок виплати грошового забезпечення, тоді як право визначення розміру одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби та види виплат військовослужбовцям, які включаються до складу місячного грошового забезпечення законом не віднесено до їх компетенції та може бути змінений лише законодавцем.
Таким чином, суд дійшов висновку про те, що при визначенні розміру грошового забезпечення застосуванню підлягає Закон № 2011-ХІІ, а не підзаконні акти, які звужують поняття грошового забезпечення та суперечать вимогам Закону № 2011-ХІІ.
Стосовно посилань відповідача у на норми постанови № 889 та Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністерства оборони України № 260 від 11.06.2008 року, суд зазначив, що згідно з довідкою від 25.06.2021 року №2 25/56/662 про нараховану та виплачену щомісячну додаткову винагороду за 2016 рік виплачена заявнику щомісячна додаткова грошова винагорода у 2016 році носила систематичний, а не епізодичний характер.
Розподіл судових витрат зі сплати судового збору в порядку ст. 139 КАС України судом не здійснений, з підстав звільнення позивача від сплати судового збору на підставі п. 13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір».
Стосовно відшкодування 2.500,00 грн. витрат на правничу допомогу за заявою представника позивача, суд зазначив, що у розумінні ч. 1 ст. 132 та п. 1 ч.3 ст. 132 КАС України витрати на професійну правничу допомогу є витратами, пов'язаними із розглядом справи, і тому входять до складу судових витрат.
Частиною 4 ст.132 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Окрім вимоги про підтвердження витрат належно оформленими письмовими документами, згідно з ч.5 ст.132 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи; а відповідно до ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України суд визнав за необхідне взяти до уваги правову позицію постанови Верховного Суду від 17.09.2019 року по справі № 810/3806/18 (адміністративне провадження № К/9901/11333/19, № К/9901/12479/19), де указано, що за положеннями ст. 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність від 05.07.2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Суд зазначив, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16.
Як вбачається з матеріалів справи, професійна правнича допомога у даній справі надавалася заявнику адвокатом Острицьким А.О. на підставі договору про надання правової допомоги від 12.06.2021р. з адвокатським бюро «Острицький».
Фактична сплата наданих послуг підтверджена дублікатом квитанції № 0.0.2226557134.1 від 11.08.2021 року
Відповідно до умов вказаного договору вартість надання правової допомоги в суді першої інстанції оплачується клієнтом у фіксованому розмірі у сумі 2.500,00 грн.
31.08.2021 року за вказаним договором складено акт виконаних робіт, згідно з яким виконавцем виконано роботи щодо надання правової допомоги в суді першої інстанції. Загальна вартість виконаних робіт склала 2.500,00 грн.
На підставі вищевикладеного, вирішуючи питання щодо співмірності заявлених до відшкодування витрат, суд визнав, що даний спір за жодними ознаками не може бути визнаний складним, до того ж сама по собі причина виникнення спору не вимагає вжиття будь-яких додаткових зусиль для з'ясування обставин фактичної дійсності.
Крім того, дана справа ухвалою суду від 27.07.2021 року була віднесена до малозначних та слухалась в порядку спрощеного провадження без виклику сторін.
Підсумовуючи викладені вище міркування, беручи до уваги правову позицію постанови Верховного Суду від 17.09.2019 року по справі № 810/3806/18 (адміністративне провадження № К/9901/11333/19, № К/9901/12479/19), суд дійшов висновку про те, що у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу буде сума у розмірі 1.000,00 грн.
Не погоджуючись із судовим рішенням, в апеляційній скарзі відповідач просить його скасувати та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог адміністративного позову ОСОБА_1 .
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані доводами, що є аналогічними доводам відзиву на адміністративний позов ОСОБА_1 .
Апеляційна скарга в/ч НОМЕР_2 не вмотивовано незгодою з розміром судових витрат, - витрат на професійну правничу допомогу, визначеним судом до відшкодування позивачу.
Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
В даному випадку, характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не є складними, виходячи з визначення справ незначної складності.
Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (п. 10 ч. 1 ст. 4 КАС України).
За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).
За приписами ч. 1 ст. 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а судове рішення на підставі ст. 316 КАС України слід залишити без змін, з огляду на наступне.
Судом установлено, що відповідно до наказу командира в/ч НОМЕР_1 від 01.07.2016 року позивач звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу частини. При звільнені позивачу була виплачена одноразова грошова допомога при звільненні у розмірі 40.629,60 грн без урахування ЩДГВ), яку позивач отримував під час проходження військової служби.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною третьою та п'ятою ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 року у справі № 522/2738/17, до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
За приписами частин першої та другої ст. 233 КЗпП України (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У цій справі позивач звернувся до суду з позовом, в якому, просив здійснити нарахування та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби за кожний повний календарний рік військової служби.
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
Такі правовідносини регулюються положеннями ст. 233 КЗпП України.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 і № 9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій ст. 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з частиною першою ст. 2 Закону України від 25.03.1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язана із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частин першої та другої ст. 9 Закону України від 20.12.1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Отже, до «усіх виплат», право на отримання яких має працівник відповідно до умов трудового договору та державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (посадовий оклад, оклад за військовим званням, компенсація за невикористані відпустки, інші виплати), також належить і одноразова грошова допомога при звільненні, яка, відповідно, є складовою заробітної плати.
Крім того, колегія суддів враховує, що на час звернення позивача до суду Кабінетом Міністрів України не приймалось рішення про завершення дії карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, соціального та правового захисту, а також гарантії військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.
Відповідно до пункту другого ст. 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України (пункт четвертий ст. 9 Закону № 2011-XII).
Тобто, вказаним Законом передбачено повноваження Кабінету Міністрів України щодо встановлення розміру грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України.
Згідно підпункту 2 пункту 1 постанови № 889 військовослужбовцям Збройних Сил установлено щомісячну додаткову грошову винагороду в наступних розмірах: з 1 квітня 2013 - у розмірі, що не перевищує 20 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 вересня 2013 - у розмірі, що не перевищує 40 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 січня 2014 - у розмірі, що не перевищує 60 відсотків місячного грошового забезпечення.
З аналізу наведеної правової норми вбачається, що додаткова грошова винагорода є щомісячною, має постійний характер, а тому входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців.
Зазначеної правової позиції дотримувався Верховний суд України в постанові від 20.10.2015 року по справі № 21-2942а15.
Абзацом першим пункту 2 статті 15 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Таким чином, суд приходить до висновку, що розрахунок грошової допомоги при звільненні позивача повинен був проводитися з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди.
Відповідно до частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Отже, виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, колегія суддів судів вважає, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню наказ Міністра оборони України від 15.11.2010 № 595 Про затвердження Інструкції про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України, якими визначено, що винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразової грошової допомоги, оскільки положення даних наказів звужує обсяг встановлених Законом прав військовослужбовців.
Враховуючи наведене, колегія судів приходить до висновку про те, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошової допомоги при звільненні, передбаченої ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», без врахування щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» є протиправними.
Таким чином, відповідач зобов'язаний здійснити перерахунок та виплату позивачу грошової допомоги при звільненні, з врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою № 889.
За наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1 .
Інші доводи апеляційної скарги висновки колегії суддів не спростовують.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України).
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 292, 293, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а додаткове рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07 червня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Мельнікова
Судді А.О. Бегунц С.С. Рєзнікова