печерський районний суд міста києва
Справа № 753/5330/23-ц
10 жовтня 2023 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі Ємець Д.О.,
за участю позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - Глущенко О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу в порядку спрощеного провадження за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в м. Києві, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,
10.05.2023 ухвалою Дарницького районного суду м. Києва було направлено цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в м. Києві, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва.
Мотивуючи позовні вимоги ОСОБА_1 вказує, що 9 грудня 2022 року до Дарницького УП ГУНП у м. Києві він подав заяву про вчинення ОСОБА_2 злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, так як останній шахрайським шляхом заволодів грошима позивача та його покійного батька, що підтверджується заявою.
Проте, в передбачений ст. 214 КПК України строк - 24 години з моменту подачі заяви, слідчим Дарницького УП ГУНП в м. Києві не було внесено в ЄРДР відомості про вчинений злочин.
Позивачем було подано скаргу до Дарницького районного суду м. Києва на незаконну бездіяльність слідчого Дарницького УП щодо невнесення відомостей до вчинення злочину.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва № 753/15921/22 від 27 грудня 2022 року скаргу було задоволено і постановлено зобов'язати уповноваженого слідчого/дізнавача Дарницького УП ГУНП у м. Києві внести відомості про вчинене кримінальне правопорушення за заявою ОСОБА_1 від 09.12.2022 року.
21.02.2023 року позивачем отримана відповідь №Д 155/125/48-2023 від 16.02.2023 року, за підписом начальника відділу дізнання, відповідно до якої позивача повідомлено про те, що на виконання ухвали суду відомості про вчинений проступок передбачений ч. 1 ст. 190 КК України, внесено до ЄРДР № 12023105020000132.
Позивач, вказує що відповідачем допущена незаконна бездіяльність, яка заподіяла йому моральні страждання. Так, весь цей час він змушений був витрачати на подачу скарги до суду, участь в судовому засіданні, подачі ухвали суду до Дарницького УП ГУНП у м. Києві, очікування результату виконання ухвали. Ці дії змушували позивача витрачати додаткові зусилля, змінювали життєві плани і все це призвело до жахливих душевних моральних страждань, оскільки позивач відчував обурення незаконною бездіяльністю працівників правоохоронних органів. Також, позивач відчував розпач, оскільки замість того, щоб захищати його права, як це передбачено Законом України «Про Національну поліцію», працівники Дарницького УП ГУНП у м. Києві змушували його захищатись від їх незаконної бездіяльності - оскаржувати їх незаконну бездіяльність в суді.
Вказані обставини послугували підставою для звернення до суду з позовною заявою, згідно вимог якої позивач просить суд стягнути з Державного бюджету України, шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування шкоди 100 500 грн., відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 845 від 03 серпня 2011р., з подальшими змінами.
Ухвалою суду від 13.06.2023 вказану цивільну справу прийнято до провадження судді Печерського районного суду м. Києва Ільєвої Т.Г. та визначено розглядати за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.
28.06.2021 до суду надійшов відзив Головного управління Національної поліції в м. Києві, в якому представник просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
31.07.2023 до суду надійшов відзив Державної казначейської служби України, в якому представник просив відмовити у задоволенні позовних вимог та провести розгляд справи у їх відсутність.
В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала та просила відмовити у задоволенні позовних вимог.
Суд, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин цієї справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві та враховуючи доводи відповідача, викладені у відзиві, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість постановлення по справі рішення.
За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 9 грудня 2022 року до Дарницького УП ГУНП у м. Києві подав заяву про вчинення ОСОБА_2 злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, так як останній шахрайським шляхом заволодів грошима позивача та його покійного батька.
У грудні 2022 позивач звернувся до Дарницького районного суду м. Києва, у порядку ст. 303 КПК України, зі скаргою на службову бездіяльність уповноваженої службової особи Дарницького УП ГУНП у м. Києві, яка полягає у невнесенні відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання його заяви від 09.12.2022 про вчинення кримінального правопорушення.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва № 753/15921/22 від 27 грудня 2022 року, скаргу задоволено і постановлено зобов'язати уповноваженого слідчого/дізнавача Дарницького УП ГУНП у м. Києві внести відомості про вчинене кримінальне правопорушення за заявою ОСОБА_1 від 09.12.2022 року.
21.02.2023 року позивачем отримана відповідь №Д 155/125/48-2023 від 16.02.2023 року за підписом начальника відділу дізнання, якою повідомлено про те, що на виконання ухвали суду відомості про вчинений проступок, передбачений ч. 1 ст. 190 КК України, внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023105020000132.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Визначення моральної шкоди міститься у ст. 23 ЦК України та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Так, частиною першою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Реалізація такого механізму, як оскарження дій (бездіяльності) службових осіб не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав особи.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 13.05.2020 у справі № 638/8636/17. Зокрема, зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Верховний Суд зазначив, що для відшкодування шкоди відповідно до вимог ст. 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні ст. ст. 1167, 1174 ЦК України.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені ст. 1176 ЦК України.
Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч. 1 ст. 1176 ЦК України. За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України.
Варто зазначити про те, що відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За приписами процесуального законодавства захисту підлягає не лише порушене право, а й охоронюваний законом інтерес.
Як роз'яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який:
а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;
б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;
в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
г) не може суперечити Конституції та законом України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;
д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;
є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно- смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
У рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо неопосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, інтерес ОСОБА_1 (у даному випадку стосовно відшкодування моральної шкоди) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав і інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності вид встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) права цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Дана правова позиція висловлена в Постанові Верховного суду України по справі № 910/15567/17 від 30.05.2018 року.
ОСОБА_1 обґрунтував свої вимоги щодо відшкодування моральної шкоди внаслідок бездіяльності службових осіб Дарницького УП ГУНП у м. Києві щодо невнесення відомостей до ЄРДР після отримання заяви, вважаючи зазначену бездіяльність незаконною з огляду на ухвалу слідчого судді.
Проте, доводи ОСОБА_1 у позовній заяві щодо завдання йому шкоди не підтверджено належними та допустимими доказами, які б свідчили, що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування такої шкоди.
Саме на позивача покладено обов'язок довести в чому полягає моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань позивач виходить, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Крім того, твердження позивача про наявність у нього моральних страждань не ґрунтуються на вимогах ст. 82 ЦПК України та підлягають доведенню позивачем на загально визначених підставах згідно зі статтею 81 ЦПК України.
Так, згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Із змісту ухвали суду, що винесена у межах КПК України, не вбачається встановлення вчинення відповідачем у справі - Дарницьким УП ГУНП у м. Києві неправомірних дій (бездіяльності) відносно позивача.
З положень ст. 82 ЦПК України вбачається, що звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях та інших адміністративних, цивільних, господарських чи кримінальних справ.
Також, із положень ч. 2 ст. 307 КПК України вбачається, що ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 1-1) скасування повідомлення про підозру; 2) зобов'язання припинити дію; 3) зобов'язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.
Тобто, процедура розгляду скарги та форма прийнятого слідчим суддею рішення не передбачає встановлення у ньому протиправності поведінки.
На даний час відсутні будь-які судові рішення або висновки компетентних органів, окрім іншого, прокурора вищого рівня, до компетенції якого згідно зі ст. 308 КПК України відноситься розгляд скарг щодо недотримання слідчим або прокурором розумних строків або допущення будь-яких інших процесуальних порушень, якими б встановлено факт невиконання або неналежного виконання своїх службових обов'язків уповноваженими особами прокуратури під час розгляду заяви ОСОБА_1 . Ухвали судів у кримінальному судочинстві не є преюдиціальними для даного суду цивільної юрисдикції, а всі складові елементи цивільно-правової відповідальності підлягають доведенню позивачем на загальних підставах.
Водночас, зазначене не є безумовною підставою для визнання позовних вимог обґрунтованими, оскільки оскарження ОСОБА_1 дій службових осіб органів досудового розсілдування є механізмом реалізації його права на контроль за діяльністю уповноважених осіб на здійснення функцій у порядку кримінального судочинства.
Так, реалізація позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого під час досудового розслідування в межах кримінального провадження не є підставою для відшкодування шкоди. Чинні закони не передбачають можливості відшкодування моральної шкоди, у разі визнання незаконними в порядку кримінального процесуального закону дій (бездіяльності) та процесуальних рішень слідчих правоохоронного органу. Тому судові рішення про задоволення скарг на дії (бездіяльність) та процесуальні рішення слідчих не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди.
Як вбачається з позовної заяви та додатків до неї, позивач не надав жодних доказів щодо вчинення відповідачем будь-яких дій, які б завдали позивачу моральної шкоди.
Так, ОСОБА_1 , окрім ухвали слідчого судді, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження душевних страждань, яких він міг зазнати, у зв'язку з процесуальними рішеннями органу досудового розслідування, тому правові підстави, передбачені ст. ст. 1173, 1174, 1176 ЦК України, для відшкодування моральної шкоди відсутні.
Тому, підсумовуючи вищевикладене, відсутні елементи цивільного правопорушення.
Суд вважає за необхідне зазначити, що сам факт винесення слідчим суддею процесуальної ухвали, якою, за результатами розгляду скарги, позивача зобов'язано відповідача внести відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР, не тягне наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідача заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлена зазначена позивачем ухвала слідчого судді, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача і притягнення його до цивільно-правової відповідальності.
Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 264 ЦПК України під час прийняття рішення суд, зокрема, вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Разом з тим, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, так як в позовній заяві позивач не зазначає, яке саме його право було порушено відповідачами та в чому полягає його порушення. За таких обставин можна дійти висновку, що у позивача відсутнє будь-яке не визнане або оспорюване право та охоронюваний законом інтерес, а у разі відсутності визначення порушеного права позивача у позовний заяві неможливо здійснити його захист.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 2, 4, 10-13, 15, 76-81, 89, 133, 134, 137, 141, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в м. Києві, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Т.Г. Ільєва