Номер провадження: 22-ц/813/6595/23
Справа № 2-2381/10
Головуючий у першій інстанції Куриленко О.М.
Доповідач Заїкін А. П.
19.10.2023 року м. Одеса
Єдиний унікальний номер судової справи: 2-2381/10
Номер провадження: 22-ц/813/6595/23
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
- головуючого судді - Заїкіна А.П. (суддя-доповідач),
- суддів: - Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,
- за участі секретаря судового засідання - Зєйналової А.Ф.к.,
учасники справи:
- позивач - Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп»,
- відповідачі - 1) ОСОБА_1 , 2) ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою адвоката Юшинської Ірини Євгенівни, діючої від імені ОСОБА_2 , на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси, ухвалене у складі судді Куриленко О.М. 12 березня 2010 року,
встановив:
У грудні 2019 року Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Банк) звернулось до суду з позовом, в якому просить стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 014/78002/85/85746 від 14.11.2007 року в загальному розмірі - 1 587 682,26 грн., яка складається з: - заборгованість за кредитом - 21 173 107, 65 грн.; - заборгованість за простроченими відсотками - 190 117,06 грн.; - пеня - 224 457,55 грн.. Також позивач просить стягнути з відповідачів судові витрати у розмірі - 1 700 грн. та - 120 грн. - витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Банк обґрунтовує позовні вимоги тим, що згідно з кредитним договором № 014/78002/85/85746 останній надав ОСОБА_1 кредит у розмірі - 1 188 565 грн., зі строком користування - з 14.11.2007 року по 14.11.2027 року, під 14,20 % річних, з погашенням кредиту та відсотків за користування кредитом щомісячно згідно Графіку погашення кредиту.
Однак, відповідач не виконав умови кредитного договору, щомісячно погашення кредиту та відсотків не здійснював, у зв'язку з чим виникла вказана заборгованість.
У забезпечення повернення кредиту між Банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки. Згідно вказаного договору поруки, поручитель несе солідарну, в повному обсязі відповідальність перед банком (а. с. 56 - 59).
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2010 року задоволено позовні вищевказані вимоги Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в солідарному порядку на користь Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором № 014/78002/85/85746 від 14.11.2007 року в сумі - 1 587 682 (один мільйон п'ятсот вісімдесят сім тисяч шістсот вісімдесят дві ) грн. 26 коп., держмито у розмірі - 1 700 грн. та - 120 грн. - витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (а. с. 27 - 28).
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 02.06.2010 року відмовлено ОСОБА_3 , діючому в інтересах ОСОБА_1 , у прийняті апеляційної скарги на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2010 року (а. с. 29).
29.03.2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду із заявою про перегляд заочного рішення Київського районного суду м.Одеси від 12.03.2010 року у справі 2-2381/10 за позовною заявою ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16.05.2023 року заяву про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Адвокат Юшинська І.Є., діюча від імені ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі просить заочне рішення суду першої інстанції скасувати. Ухвали нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що заочне рішення ухвалено судом першої інстанції при неповному з'ясуванні обставини, що мають значення для справи, недоведеності обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права та неправильному застосуванні норм матеріального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не було належним чином повідомлено апелянта про розгляд справи. Кредитором було пропущено строк звернення з вимогою до поручителя, тому порука була припинена. Заборгованості за вказаним кредитним договором не існує, усі зобов'язання були виконанні у повному обсязі (а. с. 1 - 12).
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20.06.2023 року апеляційну скаргу адвоката Юшинської І.Є., діючої від імені ОСОБА_2 , залишено без руху. Витребувано матеріали справи з Київського районного суду м. Одеси (а. с. 16).
На виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, апелянтом було подано заяву, якою усунуто недоліки апеляційної скарги.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 28.06.2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката Юшинської І.Є., діючої від імені ОСОБА_2 , на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 березня 2010 року (а. с. 23).
10.07.2023 року від Київського районного суду м. Одеси надійшло повідомлення про те, що матеріали вказаної справи було знищено за закінченням встановленого терміну зберігання відповідно до Акта «Про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду №10 від 17.06.2019 року. Та надіслано на адресу апеляційного суду завірену копію заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2010 року та копію ухвали апеляційного суду Одеської області від 02.06.2010 року (а. с. 26 - 29).
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11.07.2023 року матеріали за апеляційною скаргою адвоката Юшинської Ірини Євгенівни, діючої від імені ОСОБА_2 , на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 березня 2010 року направлено до Київського районного суду м. Одеси для вирішення питання щодо відновлення втраченого судового провадження у справі № 2-2381/10 за позовом Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості (а. с. 30 - 31).
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 28.07.2023 року прийнято матеріали справи для вирішення питання про відновлення втраченого провадження (а. с. 41).
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 29.08.2023 року частково відновлено втрачене провадження по цивільної справі № 2-2381/10 за позовом Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, а саме в частині: - копії позовної заяви; - заочного рішення Київського районного суду м.Одеси від 12 березня 2010 року; - ухвали судді апеляційного суду Одеської області від 02.06.2010 про відмову у прийнятті апеляційної скарги на заочне рішення районного суду м.Одеси від 12 березня 2010 року (а. с. 62 - 63).
25.09.2023 року матеріали справи після їх часткового відновлення було направлено до Одеського апеляційного суду.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 28.09.2023 року закінчено підготовку справи до розгляду. Справу призначено до розгляду в приміщенні Одеського апеляційного суду (а. с. 73).
19.10.2023 року від ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», яке є правонаступником ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», надійшло клопотання про розгляд справи за їх відсутності.
У судовому засіданні адвокат Юшинська І.Є., діюча від імені ОСОБА_2 , підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, час знаходження справи на розгляді апеляційного суду, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому її розгляді, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, думку учасників справи, які прийняли участь у судовому засіданні, про можливість розгляду справи за відсутності інших учасників, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників.
3. Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення учасників справи, які прийняли участь у судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ДП «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» не підглядає задоволенню.
Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин
У грудні 2019 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулось до суду з позовом, в якому просило стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 014/78002/85/85746 від 14.11.2007 року в загальному розмірі - 1 587 682,26 грн., з яких: - заборгованість за кредитом - 21 173 107, 65 грн.; - заборгованість за простроченими відсотками - 190 117,06 грн.; - пеня - 224 457,55 грн. Стягнути з відповідачів судові витрати у розмірі - 1700 грн. та - 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Банк обґрунтовував позовні вимоги тим, що згідно з кредитним договором № 014/78002/85/85746 останній надав ОСОБА_1 кредит у розмірі - 1 188 565 грн., строк користування - з 14.11.2007 року по 14.11.2027 року, під 14,20 % річних, з погашенням кредиту та відсотків за користування кредитом щомісячно згідно Графіку погашення кредиту.
Відповідач не виконав умов кредитного договру, щомісячно погашення кредиту та відсотків не здійснював, у зв'язку з чим виникла заборгованість у вказаному розмірі.
У забезпечення повернення кредиту між банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки. Згідно даного договору поручитель несе солідарну, в повному обсязі відповідальність перед банком (а. с. 56 - 59).
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2010 року задоволено позовні вимоги Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в солідарному порядку на користь Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором № 014/78002/85/85746 від 14.11.2007 року в сумі - 1 587 682 (один мільйон п'ятсот вісімдесят сім тисяч шістсот вісімдесят дві ) грн. 26 коп., держмито у розмірі - 1 700 грн. та - 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. (а. с. 27 - 28).
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 02.06.2010 року відмовлено ОСОБА_3 , діючому в інтересах ОСОБА_1 , у прийняті апеляційної скарги на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2010 року (а. с. 29).
29.03.2023 року ОСОБА_2 звернулась із заявою про перегляд заочного рішення Київського районного суду м.Одеси від 12.03.2010 року у справі 2-2381/10 за позовною заявою ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16.05.2023 року заяву про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
По справі виникли кредитні правовідносини.
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.
Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, розглядаючи справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовуючи при розгляді справ, зокрема, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права ( ч.1,2 та 4 ст. 10 ЦПК ).
У відповідності до вимог п.4 ст. 264 ЦПК при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.
Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі
Посилання адвоката Юшинської І.Є., діючої від імені ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі на те, що заочне рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим не приймаються до уваги, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, що «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обгрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, мотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Як встановлено матеріалами справи, Київським районним судом було відновлено втрачене судове провадження по справі №2-2381/10 лише в частині: - копії позовної заяви; - заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2010 року; - ухвали апеляційного суду Одеської області від 02.06.2010 року.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 2-7985/2003 (провадження № 61-9312сво22) відступив від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 435/4160/13-ц (провадження № 61-15459св19), від 14 лютого 2022 року у справі № 2-275/2010 (провадження № 61-13540св21), від 20 липня 2022 року у справі № 423/725/13 (провадження № 61-15590св21), та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 2-1659/07 (провадження № 61-23248св19), щодо можливості закриття апеляційного провадження, якщо втрачене судове провадження відновлено не повністю, за аналогією до норми частини четвертої статті 494 ЦПК України.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у вказаній постанові дійшов висновку про те, що у розумінні приписів статті 494 ЦПК України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження або у разі перегляду судового рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у відновленні втраченого судового провадження чи відновлено його частково, зобов'язаний ухвалити відповідне судове рішення у межах своєї компетенції та повноважень, у переліку яких закриття апеляційного провадження не передбачено.
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи наведені обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, колегія суддів вважає, що відновлення втраченого провадження по справі лише в частині копії позовної заяви, заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2010 року, ухвали апеляційного суду Одеської області від 02.06.2010 року не дає можливості встановити дійсні обставини справи щодо відсутності підстав для стягнення заборгованості з апелянта у зв'язку з припиненням поруки.
Тому, законних підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову не має.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги адвоката Юшинської Ірини Євгенівни, діючої від імені ОСОБА_2 , є недоведеним, а тому вона підлягає залишенню без задоволення.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.
За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що заочне рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни заочного рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги адвоката Юшинської Ірини Євгенівни, діючої від імені ОСОБА_2 , відсутні.
Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. Резолютивна частина
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України,
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,
постановив:
Апеляційну скаргу адвоката Юшинської Ірини Євгенівни, діючої від імені ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.
Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 березня 2010 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складений 30 жовтня 2023 року.
Головуючий суддя: А. П. Заїкін
Судді С. О. Погорєлова
О. М. Таварткіладзе