КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 жовтня 2023 року Київ № 320/1264/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - відповідач, ГУ ПФУ в м. Києві), в якому просив суд:
- визнати протиправними дії відповідача щодо обмеження пенсії позивачу максимальним розміром;
- зобов'язати відповідача перерахувати та виплачувати позивачу пенсію без обмеження максимальним розміром з 01.04.2019, з 01.03.2022 та в подальшому при здійсненні щорічної індексації пенсії та зі зміною прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність і провести виплату недоотриманих пенсійних коштів по дату ухвалення остаточного рішення, з урахуванням сум вже отриманих позивачем.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час здійснення чергових перерахунків пенсії позивача, відповідачем протиправно застосовано обмеження виплати пенсії десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, чим порушені права позивача на належне пенсійне забезпечення.
Відповідно до ухвали від 30.01.2023 суд відкрив провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Представник відповідача подав письмовий відзив на позов, в якому наголосив, що відповідач діяв правомірно при проведенні перерахунку пенсії позивачу, у відповідності до законодавства, чинного на момент виникнення у позивача права на перерахунок пенсії, а саме: Закону України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», Постанови Кабінету Міністрів України № 103, Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.02.2008 № 45 (в редакції на момент перерахунку пенсії позивача, із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 103).
Розглянувши подані позивачем документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач перебуває на обліку в ГУ ПФУ у м. Києві та отримує з 22.12.2005 пенсію за вислугу років відповідно до Закону України від 09.04.1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.05.2022 у справі №640/7136/21, яке набрало законної сили 01.09.2022, зокрема: зобов'язано ГУ ПФУ у м. Києві здійснити перерахунок і виплату пенсії відповідача на підставі довідки від 21.12.2020 №№222/4/164/239/930, починаючи з 01.04.2019; зобов'язано ГУ ПФУ у м. Києві здійснити перерахунок пенсії позивача з 01.01.2018, виходячи з відсоткового значення розміру пенсії 74% сум грошового забезпечення, та здійснити виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
На виконання зазначеного судового рішення відповідачем здійснено перерахунок пенсії позивача, одночасно обмеживши її розмір максимальним розміром - десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність.
Відповідно до даних перерахунку пенсії за вислугу років з 01.04.2019 (пенсійна справа № ФА 141853-Міноборони) основний розмір пенсії позивача становить 25667,64 грн. - 74 % грошового забезпечення для обчислення пенсії - 34686,00 грн., до якого включено наступні складові: посадовий оклад - 9300,00 грн.; оклад за військовим званням - 1480,00 грн.; процентна надбавка за вислугу років (50 %) - 5390,00 грн.; надбавка за роботу в умовах режимних обмежень (20 %) - 1860,00 грн.; надбавка за специфічні умови проходження служби (80 %) - 12936,00 грн.; премія (40 %) - 3720,00 грн. Разом із тим, підсумок пенсії позивача, з урахуванням максимального розміру пенсії склав 14970,00 грн.
У подальшому таке обмеження у нарахуванні та виплаті пенсії позивачу зберігалось. Лише у зв'язку зі збільшенням прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, сума пенсії збільшувалась відповідно.
Згідно з розрахунком на виплату пенсії позивача з Автоматизованої системи Розрахунку пенсій, зокрема: у період з 01.04.2019 по 01.06.2019 позивачу виплачувалась пенсія у розмірі 14970,00 грн.; з 01.07.2019 по 01.11.2019 - 15640,00 грн.; з 01.12.2019 по 01.06.2020 - 16380,00 грн.; з 01.07.2020 по 01.11.2020 - 17120,00 грн.; з 01.12.2020 по 01.06.2021 - 17690,00 грн.; з 01.07.2021 по 01.11.2021 - 18540,00 грн.; з 01.12.2021 по 01.06.2022 - 19340,00 грн.; з 01.07.2022 по 01.09.2022 - 20270,00 грн., у той час, як позивач мав право на отримання з 01.04.2019 пенсії у розмірі 25667,64 грн., а з 01.07.2022 - 29261,11 грн. (з урахуванням індексації в розмірі 3593,47 грн.).
Не погоджуючись із такими обмеженнями, позивач звернувся до відповідача із заявою від 09.11.2022 про перерахунок пенсії без обмеження максимальним розміром, у тому числі на підставі рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016.
За результатом розгляду заяви, листом від 09.12.2022 № 27332-25982/Г-02/8-2600/22 ГУ ПФУ в м. Києві повідомило позивача, що згідно зі статтею 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2148-VIII) максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) з 01.01.2018 не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Разом із тим, надаючи позивачу відповідь на його заяву, у вказаному листі зазначено, що після проведення індексації розмір пенсійної виплати гр. ОСОБА_2 з 01.03.2022 становив 19340,00 грн., в тому числі індексація в сумі 3371,37 грн., з 01.07.2022 - 20270,00 грн., з 01.12.2022 - 20930,00 грн., тобто відповідь надана позивачу щодо іншої особи.
Уважаючи протиправними дії відповідача щодо обмеження пенсії максимальним розміром, позивач звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив із такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У свою чергу, Закон України від 09.04.1992 № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-ХІІ) має на меті реалізацію особами, які мають право на пенсію за цим Законом, свого конституційного права на державне пенсійне забезпечення у випадках, передбачених Конституцією України та цим Законом, і спрямований на встановлення єдності умов та норм пенсійного забезпечення зазначеної категорії громадян України.
Держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв'язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист.
Відповідно до частини третьої статті 43 Закону № 2262-ХІІ пенсії особам з числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей обчислюються з розміру грошового забезпечення, враховуючи відповідні оклади за посадою, оклади та/чи доплати за військове (спеціальне) звання, військовим (спеціальним) званням, процентну надбавку (доплату) за вислугу років, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії в розмірах, установлених законодавством, з якого було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Підпунктом « 4» пункту 29 розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 № 107-VI у Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у статті 43, після частини третьої доповнено двома новими частинами такого змісту, зокрема: «Максимальний розмір пенсій, призначених відповідно до цього Закону (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсій, встановлених законодавством) не може перевищувати дванадцять мінімальних розмірів пенсії за віком, встановленої абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Разом із тим, Рішенням Конституційного суду України від 22.05.2008 № 10-рп/2008 у справі № 1-28/2008 за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 65 розділу I, пунктів 61, 62, 63, 66 розділу II, пункту 3 розділу III Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» і 101 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 67 розділу I, пунктів 1-4, 6-22, 24-100 розділу II Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення, зокрема пунктів 24-34 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України».
Таким чином, наведені положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 № 107-VI, якими встановлені обмеження максимального розміру пенсій, призначених відповідно до Закону, визнані неконституційними, тобто втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення, тож не підлягали застосуванню.
У подальшому, статтею 2 Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 № 3668-VI (далі - Закон № 3668-VI), максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) або щомісячного довічного грошового утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до, зокрема, Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» було обмежено до десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Відповідно, підпунктом « 8» пункту 6 розділу «Прикінцеві та Перехідні положення» Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 № 3668-VI, у Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у статті 43 частини третю і п'яту викладено в такій редакції, окрім іншого: «Максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність».
Разом із тим, Рішенням Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 у справі № 1-38/2016 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень другого речення частини сьомої статті 43, першого речення частини першої статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII зі змінами, а саме частини сьомої статті 43, згідно з якими максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність; тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень.
Окрім того, Конституційний Суд України у зазначеному рішенні виходив із того, що норми-принципи частини п'ятої статті 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є пріоритетними та мають безумовний характер. Тобто заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, зокрема у зв'язку з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами не можуть бути скасовані чи звужені.
Також Конституційний Суд України ствердив, що обмеження максимального розміру пенсії, призначеної особам, яким право на пенсійне забезпечення встановлене Законом №2262-ХІІ, порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту осіб, передбачених частиною п'ятою статті 17 Конституції України, які зобов'язані захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України.
Пунктами 2, 3 вказаного Рішення від 20.12.2016 № 7-рп/2016 закріплено, що положення частини сьомої статті 43, першого речення частини першої статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Таким чином, положення статті 43 Закону № 2262-XII, якими встановлені обмеження максимального розміру пенсій, установлених для осіб, які втратили працездатність, на рівні не більше десяти прожиткових мінімумів, визнані неконституційними, тобто втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.
Разом із тим із матеріалів справи судом встановлено, що незважаючи на наведене, пенсія позивача, починаючи з 01.04.2019 обмежена до виплати саме на рівні десяти прожиткових мінімумів для осіб, які втратили працездатність.
Водночас, обмеження граничного розміру пенсії, призначеної на підставі Закону № 2262-XII, десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, введено в дію Законом № 3668-VI, яким внесено зміни у статтю 43 Закону №2262-XII, шляхом викладення її в редакції Закону № 3668-VI. Тобто, положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII та положення частини першої статті 2 Закону № 3668-VІ (у частині поширення її дії на Закон № 2262-ХІІ), прийняті одночасно для регулювання одних і тих самих правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-XII) та є однаковими за змістом.
Натомість Конституційним Судом України у Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016 надано оцінку правовому регулюванню спірних правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців) та визнано таким, що не відповідає статті 17 Конституції України положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII.
При цьому положення статті 2 Закону № 3668-VI (у частині поширення її дії на Закон №2262-XII), які дублюють зміст частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII, тобто є однопредметними правовими нормами, які прийняті одночасно для регулювання спірних правовідносин - змін не зазнали та передбачали обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців.
Тобто, на момент виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між Законом № 2262-XII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 та Законом № 3668-VI - у частині обмеження пенсії максимальним розміром.
Разом із тим, суб'єктом владних повноважень у спірних правовідносинах надано перевагу найменш сприятливому для позивача підходу та застосовано положення статті 2 Закону №3668-VI, а не Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016.
Виходячи з наведених норм та обставин суд зазначає, що оскільки норми вказаних законів неоднаково регулюють правовідносини щодо пенсійного забезпечення у частині обмеження пенсії максимальним розміром, суд доходить висновку, що вони явно суперечать один одному.
При цьому суд зазначає, що абзацом шостим пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14.12.2000 № 15-рп/2000 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання Рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) констатовано, що додаткове визначення у Рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов'язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Також у наведеному Рішенні Конституційний Суд України встановив, що Рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов'язковими до виконання на всій території України. Органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об'єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними.
Більше того, в абзаці другому пункту 7 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.06.2016 № 4-рп/2016 у справі за конституційними поданнями Верховного суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та положень пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці) Конституційний Суд України зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені». Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України).
Суд зважає на те, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
Також, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.02.2019, що винесена у зразковій справі № 822/524/18, із посиланням на положення статей 1, 8, 92 Конституції України, а також на статтю 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Зважаючи на викладене суд доходить висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають норми Закону № 2262-XII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016, а не норми Закону № 3668-VI чи іншого нормативно-правового акта, якими запроваджено правове регулювання відповідних правовідносин, аналогічне тому, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним.
У взаємозв'язку з наведеним суд зазначає, що обмеження відповідачем максимального розміру пенсії позивача, право на пенсійне забезпечення якого встановлене Законом № 2262-ХІІ, є протиправним.
Щодо вимоги позивача зобов'язального характеру, суд зазначає таке.
Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11.05.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Відповідно до частини першої, пунктів 3, 4, 10 частини другої, частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема: визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.
З урахуванням тієї обставини, що дії відповідача у цій справі не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях відповідача як суб'єкта владних повноважень, оскільки їх алгоритм чітко регламентований законодавчо, у цьому випадку задоволення позову шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.
Таким чином, вимога позивача про зобов'язання відповідача перерахувати з 01.04.2019, з 01.03.2022 та виплачувати позивачу пенсію без обмеження максимальним розміром, з урахуванням сум вже отриманих позивачем, підлягає задоволенню.
Разом із тим, вимога позивача зобов'язального характеру в частині перерахування та виплати позивачу пенсії в подальшому при здійсненні щорічної індексації пенсії та зі зміною прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність і проведення виплати недоотриманих пенсійних коштів по дату ухвалення остаточного рішення, не підлягає задоволенню, оскільки судовому захисту підлягає лише порушене право, а вказана вимога спрямована на майбутнє.
З урахуванням викладеного суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що при зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1073,60 грн., що підтверджується квитанцією № 9Н63-5ЕН0-ХС2Н-71М2 від 23.01.2023.
Суд, керуючись статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України, беручи до уваги результат вирішення спору щодо часткового задоволення позовних вимог, присуджує позивачеві 1073,60 грн. понесених витрат з оплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо обмеження пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві перерахувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію без обмеження максимальним розміром з 01.04.2019 та з 01.03.2022, з урахуванням вже отриманих сум.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ:42098368; місцезнаходження: вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16, м. Київ, 04053) судовий збір у розмірі 1073,60 грн. (одна тисяча сімдесят три гривні 60 копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Шевченко А.В.