Справа № 569/10743/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2023 року
Рівненський міський суд Рівненської області в складі:
головуючого судді Харечка С.П.,
при секретарі Литвиненко В.М.,
з участю позивача ОСОБА_1 та її представника адвоката Павлюк І.А.,
відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 в якій просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, квартирою за адресою АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову зазначає, що 02.06.2006 року між ОСОБА_1 та відповідачем по справі, ОСОБА_2 , було укладено шлюб. За час шлюбу у них народилися діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19.10.2021 року у справі № 569/10726/21 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Квартира, за адресою АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (2/3 частки), та ОСОБА_1 (1/3 частки). Колишній чоловік прописаний в квартирі за адресою АДРЕСА_1 , однак не проживає в ній з січня 2022 року, що підтверджується актом про не проживання за місцем реєстрації. 06.06.2023 року позивачем було подано до Департаменту цифрової трансформації та забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради заяву власника житла про зняття особи із задекларованого/реєстраційного місця проживання (перебування) за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_2 . Однак, їй було відмовлено з тих підстав, що відсутня письмова згода другого співвласника даного житла і так як співвласником є неповнолітня особа, тому зняття з реєстрації місця проживання здійснюється за згодою батьків (законних представників) відповідно до частини 2 ст. 32 Цивільного кодексу України.
В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити.
Відповідач в судовому засіданні заперечував щодо задоволення позовних вимог. Зазначив, що з 1988 року і по даний час він проживає у даній квартирі ( АДРЕСА_1 ). З самого початку (з 1988 р.) квартира належала його батьку ОСОБА_5 . На час приватизації, власниками квартири були: ОСОБА_2 (відповідач), ОСОБА_6 (сестра відповідача) і ОСОБА_5 (батько відповідача). Після народження сина ОСОБА_7 , відповідач запропонував позивачці переїхати до цієї квартири. За час перебування сторін ( ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ) у шлюбі, 1/3 частки квартири вирішили переписати на позивачку а 2/3 частки вирішили переписати на їхнього сина - ОСОБА_7 . Зазначає, що з початку війни 24.02.2022р. квартира здавалась в оренду, відповідач на той період проживав в АДРЕСА_2 , який належить позивачці на праві власності. Станом на зараз відповідач і надалі проживає в квартирі АДРЕСА_3 , іншого житла для приживання в нього немає.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до висновку відмовити в задоволенні позову виходячи з наступного.
Статями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Суд встановив, що згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності витяг № 5570210 від 02.07.2013 року, квартира за адресою АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної часткової власності, розмір частки 2/3, ОСОБА_3 (договір дарування № 452 від 24.04.2009 року)
Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №39390628 від 19.06.2015 року, квартира за адресою АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної часткової власності: розмір частки 1/3, ОСОБА_1 (договір купівлі-продажу № 1104 від 19.06.2015 року).
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19.10.2021 року у справі № 569/10726/21 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 02.06.2006 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції, актовий запис № 642 - розірвано.
Матеріалами справи підтверджено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 02.06.2006 року.
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи №75795 від 25.11.2019 р., відповідач ОСОБА_2 зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 15.01.2018 року
Згідно ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК України передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
В силу положень ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно статті 157 ЖК України членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) в тому числі і колишній може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до положень ст.116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Окрім цього, в силу положень вищевказаної норми закону без надання іншого житла виселенню підлягають особи , які самоправно зайняли жиле приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року (заява № 30856/03) в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
За Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, пункти 40, 41 згаданого рішення у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України»).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме- від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (також рішення Європейського суду з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселити та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо застосування норм права щодо припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житла, зазначивши, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Відповідач ОСОБА_2 суду пояснив, що в нього хороші стосунки з дітьми, він проживав і проживає в квартирі, а тому суд критично оцінює наявний в матеріалах справи акт від 12.06.2023 року, в якому сусіди ОСОБА_8 та ОСОБА_9 засвідчують про факт не проживання ОСОБА_2 , в житловому приміщенні за адресою АДРЕСА_1 .
З урахуванням встановлених під час розгляду справи обставин, суд вважає, що позивачем не доведено, наявність правових підстав для припинення права користування житлом відповідача, в якому він постійно проживає.
Матеріали справи не містять і позивачем не доведено, що відповідач має будь-яке інше житло для проживання, а тому суд із дотриманням балансу між захистом права власності позивача на квартиру та захистом права відповідача на користування цією квартирою, в якій він зареєстрований, приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та визнання відповідача таким, що втратив право користування цим жилим приміщенням, оскільки задоволення такого позову призведе до порушення права відповідача на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 258, 259, 264, 265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
ВИРІШИВ:
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Рівненського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення.
Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .
Повний текст рішення виготовлено 24.10.2023 року.
Суддя Харечко С.П.