Номер провадження: 22-ц/813/4740/23
Справа № 522/10944/21
Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М.
Доповідач Громік Р. Д.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11.10.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого - Громіка Р.Д.,
суддів - Сегеди С.М., Драгомерецького М.М.,
за участю секретаря - Триколіч І.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за відсутності учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Ганни Анатоліївни про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, повернення сторін у первісний стан шляхом реституції та визнання права власності на частину нерухомого майна,
ВСТАНОВИВ:
1. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог.
15 червня 2021 року до Приморського районного суду м. Одеси звернувся з позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Ганни Анатоліївни, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та повернення сторін у первісний стан шляхом реституції.
Позивач просив визнати правочин - договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 11.05.2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А. (р. 673) недійсним та повернути сторони правочину в первісний стан, зобов'язавши ОСОБА_3 повернути ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 180 035 гривень; Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 48, 9 кв.м., житловою 11, 3 кв.м.
В обґрунтування позову зазначено, що з 1998 року ОСОБА_1 перебував у шлюбі з ОСОБА_3 . В лютому 2018 року подружжя припинили свої подружні відносини і у вересні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. За час перебування у шлюбі подружжя придбали квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яке було зареєстровано за ОСОБА_3 . В грудні 2018 року, Позивачу стало відомо про укладення 08.05.2018 року попереднього договору між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про намір укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 за грошові кошти в сумі 1 856 400 гривень, що на той час було еквівалентно 73 400 доларів США, а також про те, що через декілька днів, а саме 11.05.2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу зазначеної квартири за грошові кошти в сумі 180 035 гривень, який був посвідчений приватним нотаріусом Чередниченко Г.А. (р. 673).
Оскільки квартира відчужувалась ОСОБА_3 без згоди ОСОБА_1 і під час, коли подружжя фактично не проживало разом, то частину грошових коштів, які ОСОБА_3 отримала від продажу квартири, вона чоловікові не передала, чим порушила його право власності на частину грошових коштів, які ОСОБА_1 мав в силу того, що де-факто квартира належала на праві спільної сумісної власності як майно, яке було придбане в період перебування у шлюбі та спільного ведення господарства за спільні сумісні кошти подружжя, на яке в силу положень ст. 60 СК розповсюджується презумпція спільної сумісної власності. Оскільки згоди на відчуження зазначеної квартири, яка передбачена положеннями ч. 3 ст. 65 СК, ОСОБА_1 не надавав і квартира вибула з володіння позивача поза його волею, ОСОБА_1 змушений звернутись до суду з позовом про визнання правочину недійсним та повернення сторін правочину у первісний стан шляхом реституції.
Позиція відповідача у суді першої інстанції.
02 вересня 2021 року від представника ОСОБА_3 до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого зазначила, що надана Позивачем інформація не відповідає фактичним обставинам справи. Спірна квартира була придбана ОСОБА_3 особисто, за власні грошові кошти. Даний факт підтверджується заявою ОСОБА_1 від 16.12.2013 року, що посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Варавою К.В., зареєстровано в реєстрі 1277. В заяві Позивач повідомляє, що квартира під АДРЕСА_1 є особистою власністю його дружини ОСОБА_3 , оскільки набута нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А., ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та повернення сторін у первісний стан шляхом реституції та визнання права власності на частину нерухомого майна відмовлено в повному обсязі.
Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції зробив хибний висновок про те, що посвідчена 16.12.2013 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Варавою К.В. заява ОСОБА_1 є документом, який підтверджує особисте право ОСОБА_3 на спірне майно.
Сповіщення сторін та заяви у справі.
Про судове засідання, призначене на 11 жовтня 2023 року, сторони були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи, однак у судове засідання не з'явились, причини поважності неявки до суду не повідомили.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.
Повний текст судового рішення виготовлено 20 жовтня 2023 року.
2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Завданнями цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК України) є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК України).
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя (ч. 1 ст. 5 ЦПК України), суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до положень ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Суди, відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України, розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
На підставі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положень ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що з 17 жовтня 1998 року позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим 18.09.2018 року (повторно) Чорноморським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, Серія НОМЕР_1 , який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23.11.2021 у справі № 522/13906/20 було розірвано.
05 квітня 2012 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Свідоцтво видане на підставі договору інвестування будівництва шляхом купівлі цільових облігацій № 583-Б від 03.12.2010 року, акта прийому-передачі від 01.03.2011 року (а.с. 91), що також підтверджується Витягом про державну реєстрацію прав № 33867743 від 18.04.2012 року виданого КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» на квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_3 на праві власності належить зазначена квартира на підставі Свідоцтва про право власності/САЕ № 571278/ 05.04.2012/Виконавчий комітет Одеської міської ради (а.с. 90).
11 травня 2018 року між ОСОБА_3 (Продавець) та ОСОБА_2 (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений Чередниченко Г.А., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 673.
Як вбачається з зазначеного договору купівлі-продажу квартири, в пункті 7 зазначено, що вказана у договорі квартира є особистою приватною власністю Продавця, оскільки набута нею за час шлюбу, але на кошти, які належали їй особисто, що підтверджується письмовою заявою чоловіка Продавця - ОСОБА_1 , справжність підпису під якою засвідчено ОСОБА_5 , приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 16.12.2013 року за реєстровим № 1277.
Звертаючись до суду з відповідним позовом, ОСОБА_1 зазначав, що оскільки згоди на відчуження зазначеної квартири, яка передбачена положеннями ч. 3 ст. 65 СК, ОСОБА_1 не надавав і квартира вибула з володіння позивача поза його волею, ОСОБА_1 змушений звернутись до суду з позовом про визнання правочину недійсним та повернення сторін правочину у первісний стан шляхом реституції.
В матеріалах справи є заява ОСОБА_1 , яка засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Варавою К.В. 16 грудня 2013 року, відповідно якої ОСОБА_1 повідомляє, що квартира під АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю дружини ОСОБА_3 , оскільки набута нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто. Також повідомив, що не брав будь-якої участі (трудової або грошової) у поліпшенні вищевказаної квартири, яка зареєстрована в реєстрі за № 1277 (а.с.102).
Як вбачається з матеріалів справи, зазначена заява від 16 грудня 2013 року оспорювалась ОСОБА_1 в судовому порядку, а саме у справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Варави Катерини Сергіївни, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського Володимира Мироновича, третя особа на стороні відповідачів ОСОБА_3 в якому просив визнати незаконними дії приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Варави Катерини Валеріївни по засвідченню підпису ОСОБА_1 на заяві щодо прав власності на нерухоме майно від 16.12.2013 року (р. № 1277) та дії приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського Володимира Мироновича по засвідченню підпису ОСОБА_1 на заяві щодо прав власності на нерухоме майно від 25.06.2018 року (р. №555), а також стягнути з приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Варави Катерини Валеріївни та приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського Володимира Мироновича солідарно моральну шкоду в розмірі 60 000 грн. та всі судові витрати, понесені позивачем.
Так, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2019 року по справі № 522/13417/19 позовну заяву ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Варави Катерини Сергіївни, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського Володимира Мироновича, третя особа на стороні відповідачів ОСОБА_3 про визнання дій приватних нотаріусів незаконними, відшкодування моральної шкоди - задоволено частково. Визнано незаконними дії приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського Володимира Мироновича по засвідченню підпису ОСОБА_1 на заяві щодо прав власності на нерухоме майно від 25.06.2018 року (р.№ 555). В іншої частині позовних вимог відмовлено.Стягнуто з приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського Володимира Мироновича судовий збір за подання позову у розмірі 768,40 гривень.
Постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2019 року скасовано, та прийнято постанову, якою ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Варавою Катерини Валеріївни, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського Володимира Мироновича, третя особа на стороні відповідачів - ОСОБА_3 про визнання дій приватних нотаріусів незаконними, відшкодування моральної шкоди відмовлено у повному обсязі.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року залишено без змін.
У зв'язку з чим, суд першої інстанції правильно встановив, що заява ОСОБА_1 від 16 грудня 2013 року засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Варава Катериною Валеріївною не визнанна незаконною та дії приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Варави Катерини Валеріївни по засвідченню підпису ОСОБА_1 на заяві щодо прав власності на нерухоме майно від 16.12.2013 року (р. № 1277) також не визнанні незаконними.
З огляду на вищевикладене, судом першої інстанції вмотивовано встановлено, що 16.12.2013 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Варава Катерині Валеріївна засвідчила заяву ОСОБА_1 (р. №1277), адресованої до органів нотаріату, відповідно до якої ОСОБА_1 повідомляв, що квартира під АДРЕСА_1 є особистою власністю дружини ОСОБА_3 , оскільки набута нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, а також повідомляв про те, що не брав будь-якої участі (трудової або грошової) у поліпшенні вищевказаної квартири.
Разом з цим, відповідно до ст. 65 Сімейного кодексу України право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Дослідивши матеріали справи, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку про необґрунтованість посилань ОСОБА_1 на норми статті 65 Сімейного кодексу України, оскільки квартира під АДРЕСА_1 є особистою власністю дружини ОСОБА_3 , так як набута нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набутгя, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (ч. 5 ст. 202 ЦК України).
Згідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину Стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Частиною 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що під час укладання Договору купівлі-продажу від 11 травня 2018 року укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відносно квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений Чередниченко Г.А., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 673 було дотримано вимоги цивільного законодавства, оскільки зазначена квартира належала ОСОБА_3 на праві приватної власності, а відтак письмова згода ОСОБА_1 на виконання вимог ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України для розпорядження ОСОБА_3 зазначеного майна не потребувала.
Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про недійсність договору купівлі-продажу.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання правочину договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 11.05.2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А. (р. 673) недійсним та повернути сторони правочину в первісний стан, зобов'язавши ОСОБА_3 повернути ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 180 035 гривень. А відтак правильно залишив їх без задоволення.
Щодо вимог ОСОБА_1 про визнання право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 48,9 кв.м., житловою 11,3 кв.м., суд першої інстанції правильно зазначив наступне.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 62 Сімейного кодексу України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Разом з цим, як встановлено судом вище, ОСОБА_1 16 грудня 2013 року надав до органів нотаріату заяву, відповідно якої повідомляв, що квартира під АДРЕСА_1 є особистою власністю дружини ОСОБА_3 , оскільки набута нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, а також повідомляв про те, що не брав будь-якої участі (трудової або грошової) у поліпшенні вищевказаної квартири.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов обгрунтованого висновку, що підстави для визнання права власності на 1/2 частину квартири під АДРЕСА_1 відсутні, оскільки Позивач заявою від 16 грудня 2013 року визнав особисту власність дружини ОСОБА_3 за зазначену квартиру.
У зв'язку з вищевикладеним, суд дійшов правильного висновку про повну відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Ганни Анатоліївни, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та повернення сторін у первісний стан шляхом реституції та визнання права власності на частину нерухомого майна.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.
Щодо доводів апеляційної скарги, то колегія суддів зазначає наступне.
Апеляційним судом враховано, що скаржник підписав 16.12.2013 року нотаріально посвідчену заяву, у якій останній засвідчив, що квартира під АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю дружини ОСОБА_3 , оскільки набута нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто. Також повідомив, що не брав будь-якої участі (трудової або грошової) у поліпшенні вищевказаної квартири, яка зареєстрована в реєстрі за № 1277. Таким чином, подружжя дійшло згоди щодо визначення правового режиму спірного нерухомого майна як такого, що є особистою приватною власністю ОСОБА_3 .
Підписання особою в нотаріальній конторі будь-яких документів повинно сприйматися як настання юридичного факту, з яким пов'язано виникнення або припинення прав та обов'язків (такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений у постановах Верховного Суду від 29.07.2020 року у справі № 727/7658/15-ц (провадження № 61-10888св18), та від 07.04.2021 року у справі № 214/4692/16-ц (провадження № 61-15322св19)).
Таким чином, під час підписання ОСОБА_1 нотаріально посвідченої заяви від 16.12.2013, обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму спірного майна, оскільки волевиявлення ОСОБА_1 щодо правового статусу вказаних об'єктів нерухомості було посвідчено приватним нотаріусом у вищевказаній заяві про визнання спірного нерухомого майна як такого, що є особистою приватною власністю ОСОБА_3 .
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Варави К.В., приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровського В. М. та просив визнати незаконними дії приватного нотаріуса Варави К. В. по засвідченню його підпису на заяві щодо права власності на нерухоме майно від 16.12.2013 року та дії приватного нотаріуса Петровського В. М. по засвідченню його підпису на заяві щодо права власності на нерухоме майно від 25.06.2018 року, та стягнути з відповідачів солідарно моральну шкоду в сумі 60 000 грн.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 19 грудня 2019 року у справі № 522/13417/19 позов було задоволено частково.
Постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 26 травня 2022 року, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 грудня 2019 року було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Згідно із статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання права власності на 1/2 частину квартири після подання останнім нотаріально посвідченої заяви про визнання спірного об'єкту нерухомості як такого, що є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , не узгоджується із засадами розумності, добросовісності та справедливості, визначеними статтею 3 ЦК України.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.
Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 20 жовтня 2023 року.
Головуючий Р.Д. Громік
Судді: М.М. Драгомерецький
С.М. Сегеда