ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"18" вересня 2023 р. Справа № 911/1403/23
Господарський суд Київської області у складі судді Лутак Т.В., за участю секретаря судового засідання Дідик Є.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви
до Білоцерківської міської ради Київської області
про визнання незаконним і скасування рішення
Представники:
від позивача: Іваницька О.П.
від відповідача: Корнієнко І.М.
Обставини справи:
Позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення № 3811-39-VIII Білоцерківської міської ради Київської області від 27.04.2023 «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви» на земельну ділянку з цільовим призначенням 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання - під розміщення адміністративного приміщення) площею 0,1500 га з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0111, що розташована за адресою: вулиця Левка Симиренка (бувша вулиця Мічуріна), 1, місто Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.3 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18.01.2011 № 36-04-VI «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування».
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що оспорюване рішення прийняте з порушенням процедури, норм чинного законодавства України, за неналежних підстав та порушує права позивача.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 11.05.2023 відкрито провадження у даній справі, розгляд справи у підготовчому засіданні призначено на 08.06.2023 та витребувано у сторін певні документи.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 08.06.2023, враховуючи неявку в судове засідання повноважного представника позивача та невиконання сторонами вимог суду, з метою дотримання завдань підготовчого провадження і основних засад господарського судочинства, розгляд даної справи у підготовчому засіданні відкладено на 29.06.2023.
09.06.2023 до Господарського суду Київської області від позивача надійшов супровідний лист б/н від 06.06.2023 (вх. № 11311/23 від 09.06.2023), до якого додано відповідь на відзив відповідача на позовну заяву та доказ його направлення відповідачу.
До Господарського суду Київської області від відповідача надійшов відзив б/н від 31.05.2023 (вх. № 11638/23 від 14.06.2023) на позовну заяву, у якому він заперечує проти задоволення даного позову.
29.06.2023 до Господарського суду Київської області від відповідача надійшли заперечення № 1845/01-07 від 27.06.2023 (вх. № 12550/23 від 29.06.2023) на відповідь позивача на відзив на позовну заяву.
У судовому засіданні 29.06.2023 судом продовжено строк підготовчого провадження у даній справі на тридцять днів та оголошено перерву до 24.07.2023.
До Господарського суду Київської області від позивача надійшло клопотання б/н від 24.07.2023 (вх. № 14148/23 від 24.07.2023) про долучення доказів до матеріалів справи.
У судовому засіданні 24.07.2023 судом оголошено перерву до 10.08.2023.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 10.08.2023 закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до розгляду по суті у судовому засіданні на 18.09.2023.
28.08.2023 до Господарського суду Київської області від позивача надійшли письмові пояснення б/н від 28.08.2023 (вх. № 16363/23 від 28.09.2023) та документи по справі.
Присутній у судовому засіданні 18.09.2023 представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги та просив суд їх задовольнити з підстав викладених у позові.
Представник відповідача у судовому засіданні 18.09.2023 заперечив проти задоволення позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
У судовому засіданні 18.09.2023, відповідно до ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, присутніх у судовому засіданні, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд
встановив:
18.01.2011 Білоцерківською міською радою Київської області прийнято рішення № 36-04-VI «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування», яким, розглянувши клопотання юридичних осіб, відповідно до п. 12 розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України, ст.ст. 92, 123 Земельного кодексу України, Закону України «Про землеустрій», ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», вирішено: затвердити технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою та передати земельну ділянку у постійне користування, зокрема, 1.3. Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви під розміщення адміністративного приміщення з трапезною в місті Біла Церква по вулиця Мічуріна, 1, на земельну ділянку загальною площею 0,1500 га (в тому числі: відведених під будівництво - 0,1500 га), за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква; особам, зазначеним у підпунктах 1.1 - 1.5 пункту 1 цього рішення, протягом одного року з дня прийняття рішення, оформити державний акт на право постійного користування земельною ділянкою.
24.02.2011 Білоцерківською міською радою Київської області прийнято рішення № 78-06-VI «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування та передачу земельної ділянки в постійне користування», яким, розглянувши клопотання юридичної особи, відповідно до ст. 124, п. 12 розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України № 677 від 26.05.2004 «Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», вирішено: затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування та передати земельну ділянку в постійне користування, зокрема, 1.1. Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви під розміщення адміністративного приміщення з трапезною в місті Біла Церква по вулиця Мічуріна, 1, на земельну ділянку загальною площею 0,1500 га (в тому числі: відведених під будівництво - 0,1500 га), за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква; особі, зазначеній у підпункті 1.1 пункту 1 цього рішення, протягом одного року з дня прийняття рішення, оформити державний акт на право постійного користування земельною ділянкою.
16.06.2011, на підставі рішення Білоцерківської міської ради № 78 від 24.02.2011, Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви видано державний акт серія ЯЯ № 154256 на право постійного користування земельною ділянкою 0,1500 га, що розташована за адресою: Київська область, місто Біла Церква, вулиця Мічуріна, 1, цільове призначення земельної ділянки - під розміщення адміністративного приміщення з трапезною, кадастровий номер: 3210300000:04:019:0111.
Також, 16.06.2011 земельну ділянку комунальної власності з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0111, розташовану за адресою: Київська область, місто Біла Церква, вулиця Мічуріна, 1, цільове призначення - 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, зареєстровано у Державному земельному кадастрі, в тому числі з відомостями про надання права постійного користування вказаною земельною ділянкою Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-9919558332023 від 04.05.2023.
27.04.2023 Білоцерківською міською радою Київської області прийнято рішення № 3811-39-VIII «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви», яким, розглянувши подання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища № 69 від 21.04.2023, протокол засідання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища № 69 від 21.04.2023 та протокол засідання постійної комісії з питань дотримання прав людини, законності, оборонної роботи, запобігання корупції, з питань децентралізації, сприяння депутатській діяльності, етики та регламенту № 26 від 26.04.2023, керуючись Земельним кодексом України, Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про внесення змін до ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України», беручи до уваги Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв'язку з Московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-8/11 від 27.01.2023, з метою забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та усвідомлюючи важливість забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, вирішено:
1. Припинити право постійного користування Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 22208244) на земельну ділянку з цільовим призначенням 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання - під розміщення адміністративного приміщення з трапезною) площею 0,1500 га з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0111, що розташована за адресою: вулиця Левка Симиренка (бувша вулиця Мічуріна), 1, місто Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.3 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18.01.2011 № 36-04-VI «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування»;
2. Землекористувачу або Управлінню регулювання земельних відносин Білоцерківської міської ради зареєструвати припинення права постійного користування земельною ділянкою в порядку, визначеному чинним законодавством України;
3. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища.
Позивач - Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви стверджує, що вищевказане рішення відповідача - Білоцерківської міської ради № 3811-39-VIII від 27.04.2023 має бути визнано судом незаконним та скасовано, оскільки жодна з перелічених у статтях 141-143 Земельного кодексу України підстав для припинення права користування земельною ділянкою відсутня, а тому відповідач самовільно, без згоди позивача, без наявності законних на те підстав прийняв вказане рішення. Крім того, оспорюване рішення прийнято на підставі подання № 69 від 21.04.2023 комісії, під час проведення засідання якої порушено положення «Про постійні комісії Білоцерківської міської ради», затверджене рішенням Білоцерківської міської ради № 10-02-VIII від 10.12.2020, оскільки позивача не було проінформовано про дату та час засідання цієї комісії, на якій вирішувалося питання про припинення йому права користування земельною ділянкою. Також, оспорюване рішення прийнято з урахуванням висновку релігієзнавчої експертизи, а такого виду експертиз, за твердженням позивача, в законодавстві не визначено, а тому вона не носить юридичного характеру.
Відповідач, в свою чергу, заперечуючи проти задоволення позовний вимог, зазначає, що позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України останній не є особою, яка має правосуб'єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, у зв'язку з чим відповідачем в межах своїх повноважень у спосіб передбачений законом було прийняте оскаржуване рішення, так як земельна ділянка не може перебувати в особи, в якої відсутній обсяг прав для користування нею. Крім того, відповідач стверджує, що позивач у встановлений законом термін не змінив своєї офіційної назви у статуті, що прямо впливає на невиконання ним вимог ст. 162 Господарського процесуального кодексу України щодо зазначення найменування юридичної особи, також відповідач вважає, що позивач згідно поданого ним статуту не має самостійного права на звернення до суду, подані позивачем документи не підтверджують відповідних повноважень особи, яка подала та підписала позовну заяву.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Щодо посилання відповідача на не виконання позивачем вимог ст. 162 Господарського процесуального кодексу України щодо зазначення найменування юридичної особи, а також на те, що позивач згідно поданого ним статуту не має самостійного права на звернення до суду, а подані позивачем документи не підтверджують відповідних повноважень особи, яка подала та підписала позовну заяву, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України.
Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений, зокрема, Господарським процесуальним кодексом України.
Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Наведені норми свідчать про те, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Реалізація особою права на подання позову до суду здійснюється шляхом дотримання визначеної процесуальним законом процедури (порядку) захисту порушених прав, яка передбачає виконання чітких та передбачуваних вимог Господарського процесуального кодексу України щодо форми, змісту позовної заяви, документів, які додаються до неї, недотримання яких має негативні наслідки для позивача, зокрема, передбачені ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 2 та п. 2 ч. 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява повинна містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу), вказівку на статус фізичної особи - підприємця (для фізичних осіб - підприємців); відомі номери засобів зв'язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти.
Згідно з п. 1 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи також у разі, якщо заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано.
Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника (ч. 1 і ч. 3 ст. 56 Господарського процесуального кодексу України).
За загальним правилом у теорії права самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси за законом, статутом, положенням.
Для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначено її право діяти від імені такої юридичної особи (суб'єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності). Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.03.2023 у справі № 913/720/20, від 04.11.2023 у справі № 910/2010/19 (925/364/19).
Статтею 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» передбачено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.
Відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» в Єдиному державному реєстрі містяться, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо, дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.
Згідно з ч. 1 та ч. 4 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи-підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.
З матеріалів справи вбачається, що Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви, яке звернулося до суду з даним позовом, є юридичною особою, а позовну заяву від її імені підписав керуючий Білоцерківською Єпархією Української Православної Церкви Маркевич А.І.
Так, відповідно до доданих до позовної заяви документів та даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Маркевич А.І. є керівником цієї юридичної особи (Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви) без обмежень щодо її представництва.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позивач є юридичною особою, яка має право звертатися до господарського суду, подана ним позовна заява підписана особою, яка має права її підписувати, а зазначення найменування юридичної особи з його зміною або без не впливає на можливість реалізації особою права на подання позову до суду.
Щодо вирішення даного спору по суті, суд зазначає таке.
Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України).
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
За змістом ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
У ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України наведено вичерпний перелік осіб, які можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою.
Так, п. «в» ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України передбачено, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
Разом з тим, суд звертає увагу, що законодавством передбачено відповідні підстави припинення права користування землями, зокрема й права постійного користування земельними ділянками, які належать до земель державної та комунальної власності.
Так, відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об'єктом державно-приватного партнерства або об'єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами).
З наведеного вище вбачається, що порядок набуття, виникнення, а також припинення права постійного користування земельною ділянкою, що, зокрема, перебуває у комунальній власності, врегульований нормами Земельного кодексу України.
Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, необхідно враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статями 140-149 Земельного кодексу України.
Відповідно до п. «в» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.
При цьому, приписи п. «в» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення підприємств, установ та організацій допускається лише у випадку, коли припинення останніх виключає правонаступництво або за умови, що правонаступник не може набувати відповідне право згідно з чинним на час правонаступництва законодавством, тобто у даному випадку, згідно зі ст. 92 Земельного кодексу України, яка чітко визначає суб'єктів права постійного користування. У випадку ж, коли суб'єкт перестає відповідати встановленим ст. 92 Земельного кодексу України вимогам, набуття ним права постійного користування земельною ділянкою є неможливим в силу прямої вказівки закону.
Як вже зазначалося вище, п. «в» ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України передбачено, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Згідно з ст. 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Статтею 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.
Законом України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» № 2662-VIII від 20.12.2018, який набрав чинності 26.12.2018, статтю 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» доповнено частинами сьомою та восьмою такого змісту:
«Релігійна організація (об'єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об'єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов'язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об'єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов'язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об'єднання) з можливим додаванням слів «в Україні» та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.
Входження релігійної організації (об'єднання) до релігійної організації (об'єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об'єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об'єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов'язуючими для релігійної організації (об'єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов'язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об'єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об'єднання) з правом вирішального голосу».
У розділі ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 2662-VIII від 20.12.2018 встановлено таке:
« 1. Під Законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, мається на увазі Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 26, ст. 892) та/або інший закон, яким іноземна держава визнається такою, що вчинила збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України.
2. Протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (якщо такий закон набрав чинності пізніше цього Закону), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, проводить релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об'єднань) для встановлення обставин, передбачених частинами сьомою і восьмою статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283).
3. У разі встановлення обставин, передбачених частинами сьомою та восьмою ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, публічно через офіційне видання «Урядовий кур'єр» та письмово інформує релігійні організації (об'єднання), які підпадають під дію частини сьомої статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», про необхідність у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені законом зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку.
4. У разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев'яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об'єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об'єднання).
5. Не допускається надання переваг або накладення обмежень у діяльності релігійної організації (об'єднання), що входить до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, крім обмеження доступу священнослужителів, релігійних проповідників, наставників такої релігійної організації у частини, з'єднання Збройних Сил України та інших військових формувань України у місцях їхньої дислокації або інших обмежень, передбачених законом».
Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2022 від 27.12.2022 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» (справа щодо повної назви релігійних організацій, справа № 1-13/2019(374/19)) (далі - Рішення) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційним):
- Закон України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» № 2662-VIII від 20.12.2018;
- статтю 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» № 987-ХІІ від 23.04.1991 зі змінами, унесеними Законом України «Про внесення зміни до статті 12 Закону У країни «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» № 2662-VIII від 20.12.2018.
Ухвалюючи вказане Рішення, Конституційний Суд України (далі - Суд) виходив із того, що свобода є фундаментальною цінністю для демократичної держави. Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
Водночас у цій справі Суд з'ясував мету запроваджених обмежень права на свободу віросповідання в поєднанні із правом на свободу об'єднання та відповідності таких обмежень міжнародним стандартам права на свободу релігії.
Під час ухвалення цього Рішення Конституційний Суд України враховував не лише ймовірні (гіпотетичні) ризики, що могли існувати у процесі ухвалення Закону № 2662-VIII, але й реальні наслідки та загрози від діяльності релігійних організацій (об'єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.
Конституційний Суд України виходив із того, що держава має право застосувати заходи, що обмежують свободу релігії, зокрема, із міркувань громадського порядку (ч. 2 ст. 35 Конституції України) або національної безпеки (ч. 1 ст. 36 Конституції України).
Релігійні групи (об'єднання) можуть за своїм вибором обрати собі назву, керуючись власними догмами, канонами, принципами тощо. Утім, це не означає, що право на власну назву є абсолютним. У Рішенні зазначено, що на право релігійної організації мати власну назву поширюються обмеження, установлені національними та міжнародними нормами відповідно до правомірної (легітимної) мети.
Метою Закону № 2662-VIII є забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також забезпечення суспільства повною та достовірною інформацію.
Отже, законодавець, унормовуючи порядок здійснення реєстраційно-облікової діяльності стосовно релігійних організацій (об'єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) у державі-агресорі, мав право застосувати обмеження у вигляді обов'язку таких релігійних організацій (об'єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити це в своїх установчих документах. У цьому контексті суд урахував рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ільїн та інші проти України», де, зокрема, зазначено: «Сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву».
Тож Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження свободи віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об'єднання в частині обов'язку уточнення назви релігійних організацій є правомірними, а отже допустимими.
У цьому аспекті Конституційний Суд України наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Зазначене стосується й релігійних організацій (об'єднань), які за змістом частини десятої статті 5 Закону № 987-ХІІ зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства. Такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об'єднання) за відмову виконати свій обов'язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим.
Конституційний Суд України стверджує, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об'єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку, а тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що Закон № 2662-VIII у цілому має легітимне юридичне підrрунтя, оскільки його ухвалено в конституційний спосіб, він визначає правомірну мету, є потрібним для демократичного суспільства та відповідає нагальній суспільній потребі в Україні.
26.01.2019, за результатами релігієзнавчої експертизи, проведеної Міністерством культури України щодо встановлення переліку релігійних організацій (об'єднань), які підпадають під дію норм частин сьомої і восьмої статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до розділу II «Перехідних та прикінцевих положень Закону України № 2662-VIII від 20.12.2018, у газеті «Урядовий кур'єр» № 17 опубліковано Перелік релігійних організацій, яким необхідно внести зміни до статуту - Зведена таблиця щодо переліку релігійних організації, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
У вказаному переліку у розділі «Релігійні управління» за номером 4 перебуває позивач - Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви (09117, Київська область, місто Біла Церква вулиця Млинова, будинок 12, ідентифікаційний код - 22208244).
Отже, позивач зобов'язаний був у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені частиною сьомою статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку, про що також зазначено у вищевказані публікації.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано статут Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви (у новій редакції), який зареєстровано Міністерством України у справах національностей, міграції та культів протоколом № 1 від 12.01.1995, зміни та доповнення в новій редакції статуту затверджено Митрополитом Київським і всієї України 26.04.2010, зареєстровано Державним комітетом України у справах національностей та релігій наказом № 42 від 28.04.2010 та державну реєстрацію проведено 26.08.2010.
Будь-яких інших документів щодо зміни та подачі на реєстрацію змін до свого статут, зокрема передбачених ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», позивачем до суду не надано.
З огляду на вищезазначене вбачається, що позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій та у встановлений термін не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому його статут втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об'єднання).
Відповідно до ч. 10 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Відповідно до ч. 22 ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).
Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» діяльність релігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Отже, з вищезазначеного судом встановлено, що позивачем не дотримано вимог чинного законодавства і правопорядку, не зареєстровано відповідні зміни до статуту, який визначає правоздатність юридичної особи як релігійної організації, а його статут, що наданий до матеріалів справи, втратив чинність у частині, якою визначається його повна офіційна назва та статус як релігійної організації.
За таких обставин, суд вважає, що позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України він не є особою, яка має правосуб'єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.
Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, що на виконання Закону України № 2662-VIII від 20.12.2018, п. 2 рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.12.2022 «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», введеного в дію Указом Президента України № 820/2022 від 01.12.2022, постанови Верховної ради України № 337-VIII від 21.04.2015, наказу Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-39/11 від 23.12.2022 «Про забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви» проведено релігієзнавчу експертизу Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв'язку з Московським патріархатом, про що складено висновок, який затверджено наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-8/11 від 27.01.2023.
Узагальнений висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви (далі - УПЦ) на наявність церковно-канонічного зв'язку з Московським патріархатом (Російською Православною Церквою, далі - РПЦ) такий:
1. Прийняття нової редакції Статуту про управління УПЦ (від 27.05.2022) та Постанови Собору УПЦ не призвели до розриву церковно-канонічного зв'язку Української Православної Церкви із Російською Православною Церквою. Статус УПЦ як структурного підрозділу РПЦ, що користується певними правами самостійності, але не утворює автокефальну Церкву, залишається незмінним.
2. УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв'язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб'єктності.
3. Нинішня діяльність чи бездіяльність найвищих органів церковної влади та управління УПЦ свідчить про те, що УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які би свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, членами Експертної групи не виявлено.
Відповідно до ст. 29 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Згідно з ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви, зокрема шляхом: здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у ч. 2 ст. 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них; забезпечення релігієзнавчої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів.
Конституційний Суд України у Рішенні № 4-р/2022 від 27.12.2022 зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об'єднань). Із приписів частин другої, третьої ст. 35, ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об'єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об'єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб'єктами.
Зі змісту приписів п. 2 розділу ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 2662-VIII випливає, що законодавець, унормувавши порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об'єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, запровадив обов'язкове проведення релігієзнавчої експертизи зареєстрованих статутів (положень) релігійних організацій (об'єднань) для встановлення обставин, визначених частинами сьомою, восьмою статті 12 Закону № 987-ХІІ.
Стаття 30 Закону № 987-ХІІ установлює, що центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю, зокрема, представників релігійних організацій (об'єднань).
Установлений п. 2 розділу ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об'єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу І Закону № 2662-VIII. Таку мету Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною.
Отже, зважаючи на вказане, суд вважає, що твердження позивач про те, що такого виду експертиз як релігієзнавча експертиза в законодавстві не визначено, а тому вона не носить юридичного характеру та не може бути взята до уваги спростовується вищезазначеним та тим, що проведення релігієзнавчої експертизи відповідає нормам чинного законодавства України.
Щодо посилання позивача на те, що оспорюване рішення прийнято на підставі подання № 69 від 21.04.2023 комісії, під час проведення засідання якої порушено положення «Про постійні комісії Білоцерківської міської ради», затверджене рішенням Білоцерківської міської ради № 10-02-VIII від 10.12.2020, оскільки позивача не було проінформовано про дату та час засідання цієї комісії, на якій вирішувалося питання про припинення йому права користування земельною ділянкою, суд зазначає, що вказаним положенням не передбачено обов'язку відповідача завчасно інформувати позивача про дату та час засідання постійних комісій і вказане не може бути підставою для визнання незаконним оспорюваного рішення.
Відповідно до ч. 7 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.
За змістом ст. 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи частин 1, 2 ст. 373 Цивільного кодексу України та ст. 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
Відповідно до матеріалів справи земельна ділянка з цільовим призначенням 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання - під розміщення адміністративного приміщення з трапезною) площею 0,1500 га з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0111, що розташована за адресою: вулиця Левка Симиренка (бувша вулиця Мічуріна), 1, місто Біла Церква, з моменту отримання її, тобто з 2011 року, позивачем у постійне користування не використовувалася останнім за цільовим призначенням, будь-які приміщення, будівлі чи споруди, а також будівництво таких на спірній земельній ділянці відсутні.
Отже, враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якого зареєстровано у встановленому законом порядку, а також він не використовує спірну земельну ділянку виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення його діяльності, що свідчить про те, що він не є суб'єктом який відповідає, встановленим ст. 92 Земельного кодексу України, вимогам для можливості здійснення ним права постійного користування земельною ділянкою.
Статтями 76-79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що докази, які подаються сторонами повинні бути належними, допустимими, достовірними та вірогідними.
Згідно з ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
З огляду на вищевикладене, враховуючи встановленні судом обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви є недоведені та спростовані, а тому повністю відмовляє у їх задоволені.
Судовий збір, відповідно приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на позивача.
Керуючись статтями 2, 11, 13, 73-79, 86, 129, 237-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Дане рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України і може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 256-257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення підписано: 20.10.2023.
Суддя Т.В. Лутак