Справа № 127/19740/23
Провадження 2/127/2448/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 жовтня 2023 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Борисюк І.Е., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та моральної шкоди, -
ВСТАНОВИВ:
До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивовані тим, що між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, згідно з яким позивач передав відповідачу 02.07.2021 грошові кошти в сумі 2 000, 00 доларів США, що на момент отримання позики за офіційним курсом НБУ становило 54 800, 00 гривень, строком до 28.10.2021. Факт одержання відповідачем грошових коштів підтверджується власноручно написаною ним розпискою. Відповідач свої зобов'язання не виконав, кошти не повернув. Позивач вважає, що на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України відповідач зобов'язаний сплатити на його користь 3 % річних від простроченої суми. Крім того, як вказує позивач, внаслідок перенесених ним глибоких моральних страждань через протиправні дії відповідача, що спричинили порушення його права власності, нормальних життєвих зв'язків у стосунках із близькими та рідними, йому було завдано моральної шкоди, яку він оцінює в розмірі 30 000, 00 гривень.
Вищевикладене й стало підставою для звернення до суду позивача із вимогами про стягнення з відповідача на його користь заборгованості за договором позики в сумі 73 200, 00 гривень, 3 % річних від простроченої суми в розмірі 5 856, 00 гривень та відшкодування моральної шкоди в розмірі 30 000, 00 гривень.
Ухвалою суду від 17.07.2023 вищевказану заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також, даною ухвалою запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.
З матеріалів справи вбачається, що поштове відправлення із ухвалою суду від 17.07.2023 та копією позовної заяви із доданими до неї документами, відповідач особисто отримав 25.07.2023, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. (а.с. 29)
09.08.2023, у строк визначений судом ухвалою суду від 17.07.2023, від відповідача надійшов відзив із викладеними у ньому запереченнями щодо задоволення позову. Так, відповідач зазначив, що не міг укласти договір позики 29.07.2020, оскільки в цей день перебував у м. Києві у справах, пов'язаних з призначенням пенсії; надана позивачем розписка не відповідає вимогам ст. 1047 ЦК України; з наданою позивачем розпискою відповідач не був ознайомлений до отримання її копії, а викладені у ній обставини не відповідають дійсності; грошові кошти за розпискою відповідачем не одержувались. Відповідач просив застосувати до заявлених позивачем вимог наслідки недійсності правочину і відмовити в задоволенні позовних вимог.
Ухвалою суду від 27.09.2023 у позивача витребувано оригінал розписки від 02.07.2021.
На виконання вимог вищевказаного судового рішення позивачем 09.10.2023 надано суду витребуваний оригінал доказу.
Будь-які інші докази по справі ніж ті, що були надані разом із позовом та на виконання вимог ухвали суду від 27.09.2023, чи клопотання від учасників справи на адресу суду не надходили.
Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін від учасників справи до суду також не надходили.
Враховуючи вищевикладене та положення ст. 279 ЦПК, суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами.
При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Із розписки від 02.07.2021 вбачається, що ОСОБА_2 отримав в позику від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 2 000, 00 доларів США до 28.10.2021. (а.с. 44)
Позивач стверджує про порушення його прав відповідачем внаслідок невиконання умов договору позики і неповерненням грошових коштів. Натомість відповідач заперечує дану обставину і вважає вимоги позивача безпідставними.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно із ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву.
Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Крім того, будь-які інші докази, ніж ті, що були надані позивачем разом із позовом, до суду сторонами по справі подані не були. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.
Будь-які клопотання про витребування доказів по справі в зв'язку з неможливістю їх самостійного надання та заяви про забезпечення доказів до суду сторонами по справі не подавалися.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.
Також, судом в ухвалі від 17.07.2023 було роз'яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.
Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, дослідивши письмові пояснення, викладені сторонами по справі у заявах по суті справи, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно із ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Вищевикладене узгоджується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 23.12.2021 у справі № 501/1243/20, від 26.04.2022 у справі № 753/1349/20.
Розписка від 02.07.2021, як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, містить умови отримання відповідачем у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дату отримання коштів.
Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.
Вищевикладене узгоджується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 05.09.2018 у справі № 756/8630/14-ц, від 08.04.2021 у справі № 500/1755/17, від 05.10.2022 у справі № 463/9914/20.
Судом враховано, що сам факт підписання розписки відповідачем свідчить про укладення сторонами договору позики на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів у розмірі 2 000, 00 доларів США, враховуючи при цьому відсутність належних та допустимих доказів на спростування цього факту.
Відповідно до ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Відповідач у своєму відзиві в обґрунтування своїх заперечень щодо задоволення позову посилається, зокрема, що укладений між ним та позивачем договір позики є і оспорюваним правочином, і нікчемним правочином.
Виходячи з висловленої відповідачем у відзиві позиції, суд звертає увагу на те, що необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК України тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК України тощо).
Отже, нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Однією із загальних засад цивільного законодавства, зокрема, є свобода договору, що стверджується п. 3. ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Статтею 627 ЦК України закріплений принцип свободи договору, згідно з яким сторони вільні в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.
Судом встановлено, що сторони по справі уклали договір безпроцентної позики грошових коштів в сумі 2 000, 00 доларів США, який відповідає вимогам ст.ст. 1046, 1047 ЦК України, тому у відповідача виникли зобов'язання за цим договором. Як вбачається з розписки відповідач мав повернути кошти позивачу до 28.10.2021.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 3 та ч. 5 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У відповідності до ст. 203 ЦК України, судом встановлено, що зміст договору позики не суперечить Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідач на момент укладення договору позики мав необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину на момент його укладення було вільним і відповідало його внутрішній волі. Воля сторін спірного правочину на момент його укладення полягала в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором, що й було здійснено позивачем та відповідачем. Ця воля була взаємною і спрямованою на досягнення певної мети. Правочин вчинено у формі, встановленій законом і спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. по своїй юридичній сутності договір страхування, за загальним правилом, є реальним договором. У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
За змістом ст.ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Суд звертає увагу на те, що правомірність правочину призюмується, а питання його недійсності не є предметом спору у цій справі.
Водночас, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою текстуальної недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах нікчемний , є недійсним .
Тлумачення абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України свідчить, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину.
Твердження відповідача про нікчемність договору позики, заборгованість за яким є предметом спору у даній справі, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи. Відповідно, підстави для застосування наслідків недійсності такого правочину як нікчемного, відсутні.
Презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину у встановленому порядку відповідачем не спростована.
Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Як вбачається з умов договору позики, відповідач зобов'язався повернути позивачу одержані у борг грошові кошти до 28.10.2021.
Наявність оригіналу боргової розписки у позивача, яка міститься в матеріалах справи, свідчить про те, що відповідачем грошові кошти не повернуто. (а.с. 44)
Отже, судом встановлено, що взяте на себе зобов'язання відповідач не виконав, грошові кошти, отримані в позику, позивачу не повернув. Доказів протилежного суду відповідачем не надано.
Згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Із заяви про досудове врегулювання спору від 19.09.2022 вбачається, що позивач звертався до відповідача з вимогою про повернення боргу. (а.с. 8) Однак, доказів направлення такої вимоги на адресу відповідача суду не надано. Водночас судом прийнято до уваги, що дані правовідносини не передбачають обов'язкового досудового врегулювання спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 1 та ч. 3 ст. 509 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до ст. 610 ЦК України.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Судом встановлено, що заборгованість за договором позики, укладеним між позивачем та відповідачем, становить 2 000, 00 доларів США.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У відповідності до ч. 1 ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Однак, самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не може призводити до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Отже, саме учасник справи обирає спосіб свого захисту. У даній справі позивач обрав спосіб захисту шляхом стягнення заборгованості за договором позики саме в національній валюті, визначивши її розмір станом на 01.07.2023 (день проведення розрахунку заборгованості). Стягнення заборгованості в національній валюті України - гривні, яка є єдиним законним платіжним засобом на території України, не суперечить вимогам законодавства України.
Судом встановлено, що офіційний курс долара США НБУ було визначено станом на 01.07.2023 (день проведення розрахунку заборгованості позивачем), а також станом на 04.07.2023 (день звернення до суду із позовом), в розмірі 36, 5686 гривень за 1 долар США. Такі відомості є публічно доступними.
Позивачем невірно визначено грошовий еквівалент іноземної валюти в національній валюті України - гривні. При розрахунку застосовано курс долара США в розмірі 36, 60 гривень за 1 долар США, що не відповідає встановленому НБУ курсу валют.
Таким чином, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість в сумі 73 137, 20 гривень, що еквівалентно 2 000, 00 доларам США за офіційним курсом НБУ станом на день звернення до суду (2 000, 00 доларів США х 36, 5686 гривень). Відповідно, вимоги позивача в частині стягнення на його користь з відповідача заборгованості за договором позики в розмірі 62, 80 гривень задоволенню не підлягають.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, відповідно до ст. 611 ЦК України.
Згідно із ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Ототожнення позивачем таких видів відповідності як «3 % річних», «пеня» і «штраф» є безпідставним.
За змістом наведеної норми закону нарахування 3 % річних на суму боргу входить до складу грошового зобов'язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
За змістом ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно із ч. 1 і ч. 2 ст. 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Таким чином, проценти, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, на відміну від неустойки мають компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.
Судом встановлено, що позивачем здійснено нарахування саме 3 % річних на суму боргу на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Оскільки сума до повернення визначена у розписці саме в іноземній валюті, то з урахуванням належного тлумачення ч. 2 ст. 625 ЦК України, це передбачає і нарахування 3% річних саме у цій іноземній валюті.
Суд прийшов до висновку, що позивачем правомірно застосовано положення ч. 2 ст. 625 ЦК України та правомірно здійснено нарахування 3 % річних.
Судом перевірено розрахунок нарахування позивачем 3 % річних і встановлено невірність порядку обрахунку. 3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання, до дня ухвалення рішення або ж здійснення розрахунку, як у даному випадку, враховуючи диспозитивність цивільного судочинства, помноженого на 3 % та поділеного на 365 (днів у році).
Вищевикладене узгоджується із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16 та від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц, а також Верховним Судом у постанові від 05.10.2022 у справі № 463/9914/20.
Так, за період з 29.10.2021 по 01.07.2023, визначений позивачем, 3 % річних становлять:
-за період з 29.10.2021 до 31.12.2021:
2 000, 00 доларів США х 3 %/365 (кількість днів у 2021 році) х 64 (кількість днів прострочення) = 10, 52 доларів США;
-за 2022 рік:
2 000, 00 доларів США х 3 % = 60, 00 доларів США;
-за період з 01.01.2023 по 01.07.2023:
2 000, 00 доларів США х 3 %/365 (кількість днів у 2023 році) х 181 (кількість днів прострочення) = 29, 75 доларів США,
разом - 100, 27 доларів США.
Водночас, згідно із п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Отже, з аналізу вищевказаних норм вбачається, що неустойка та інші платежі, зокрема проценти, нараховані на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, як захід відповідальності, за період включно із 24 лютого 2022 року і на період дії воєнного, надзвичайного стану та тридцятиденний строк після його припинення або скасування, не нараховуються за договорами позики (кредитними договорами) і підлягають списанню позикодавцем (кредитодавцем).
Таким чином, нараховані позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України 3 % річних за період з 24.02.2022 стягненню із відповідача не підлягають.
Отже, із відповідача на користь позивача підлягають стягнення 3 % річних за період з 29.10.2021 до 23.02.2022, розмір яких становить 19, 40 доларів США (2 000, 00 доларів США х 3 %/365 (кількість днів у році) х 118 (кількість днів прострочення)).
Водночас, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, з відповідача на користь позивача підлягають стягнення 3 % річних за період з 29.10.2021 до 23.02.2022, розмір яких становить 19, 40 доларів США (2 000, 00 доларів США х 3 %/365 (кількість днів у році) х 118 (кількість днів прострочення)), що еквівалентно 709, 43 гривень за офіційним курсом НБУ станом на день звернення до суду (19, 40 доларів США х 36, 5686 гривень). Відповідно, вимоги позивача в частині стягнення на його користь з відповідача 3 % річних в розмірі 5 146, 57 гривень задоволенню не підлягають.
Договір позики, заборгованість за яким є предметом спору, є домовленістю сторін цього договору, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України. Предметом виконання як невід'ємним елементом виконання договору є ті конкретні суб'єктивні права і конкретні юридичні обов'язки для набуття, здійснення і виконання яких конкретні суб'єкти права вступають в конкретні правовідносини і, відповідно, до вимог норми права, що реалізується, вчиняються належні правомірні дії.
Суд вважає, що відповідачем порушено вимоги ст. 526 ЦК України, згідно з якими зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, а також вимоги ст. 1049 ЦК України, яка вказує, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю позику в строк та в порядку, встановленому договором. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Добровільно відповідач не провів розрахунок за договором позики в строки, визначені його умовами, тому сума боргу підлягає примусовому стягненню.
Щодо вимоги позивача про стягнення на його користь із відповідача моральної шкоди, суд прийшов до наступного висновку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 216/3521/16-ц дійшла висновку, що виходячи з положень ст.ст. 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 та п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За загальним правилом зобов'язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
Заподіяння моральної шкоди та компенсація відповідних немайнових втрат може мати місце як в договірних, так і в деліктних правовідносинах (поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов'язальних відносин).
Згідно з ч. 1 і ч. 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 3 і ч. 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Стаття 1167 ЦК України передбачає загальні підстави відповідальності за спричинену моральну шкоду в позадовоговірних відносинах, зокрема, встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням прав власності, передбачено також ч. 3 ст. 386 ЦК України.
Відповідно до ст. 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Тобто законодавець указує на два випадки компенсації моральної шкоди - вони визначені умовами договору або випливають із положень законодавства.
Так, вирішуючи даний спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення договору позики, суд враховує, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб'єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі ст.ст. 16 та 23 ЦК України навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.
Судом встановлено наявність спричинення відповідачем моральної шкоди позивачу, в тому числі наявний причинний зв'язок між шкодою і протиправним діянням заподіювача.
Згідно з ч. 1 - ч. 4, ч. 6 ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Згідно із ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Судом прийнято до уваги, що відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення відповідачем прав позивача, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння йому моральної шкоди.
При цьому, суд виходить з презумпції, що порушення прав людини завжди викликає у неї негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Тому судом прийнято до уваги усі обставини справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, фізичні або психологічні наслідки.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на Рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.
Встановлені судом обставини справи на переконання суду призвели до спричинення позивачу моральної шкоди, яка виразилася в душевних стражданнях, яких він зазнав в зв'язку із порушенням його прав відповідачем. Тому, враховуючи вищезазначене, беручи до уваги ступінь вини відповідача, характер моральних страждань, які переніс позивач, враховуючи певні його турботи і хвилювання, пов'язані з наслідками неправомірних дій відповідача, необхідність звернення до суду щодо захисту своїх прав, відношення відповідача до даних правовідносин, а також виходячи із принципів розумності та справедливості при даних обставинах, суд вважає, що вимоги позивача про стягнення моральної шкоди з відповідача на його користь підлягають частковому задоволенню, а саме в сумі 3 000, 00 гривень.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом стягнення на його користь з відповідача заборгованості за договором позики в сумі 73 137, 20 гривень, 3 % річних в сумі 709, 43 гривень і моральної шкоди в розмірі 3 000, 00 гривень.
В задоволенні решти позовних вимог слід відмовити, враховуючи їх необґрунтованість та недоведеність належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні ст.ст. 77-79 ЦПК України, які б були достатніми, в розумінні ст. 80 ЦПК України, для задоволення позову в повному обсязі.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.
Згідно із ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Ухвалою суду від 17.07.2023 позивача було звільнено від сплати судового збору, який становив на час звернення до суду 1 090, 56 гривень.
Згідно із ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Судові витрати - передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи.
Таким чином, з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 768, 46 гривень, пропорційно до задоволеної частини вимог (70, 465%).
До ухвалення рішення у справі ні позивач, ні відповідач не повідомили суд про неможливість надання доказів, що підтверджують розмір понесених витрат; про причини неможливості надання таких доказів. Відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не має підстав та обов'язку вирішувати питання щодо встановлення учасникам справи терміну для надання суду доказів щодо розміру понесених витрат, як і призначати засідання для вирішення питання про судові витрати, вказуючи про це у резолютивній частині рішення (п. 5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України).
Отже, доказів понесення сторонами по справі інших судових витрат суду не надано.
Враховуючи вищенаведене та керуючись Конституцією України, ст.ст. 3, 12, 13, 15, 16, 23, 202, 203, 215, 219, 220, 222- 225, 509, 524-526, ч. 1 ст. 530, ст.ст. 533, 549, 551, 610, 611, ч. 1 ст. 612, ст.ст. 614 617, 625-629, 1046, 1047, 1049-1051, п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, ст.ст. 2, 4, 6, 10-13, 43, 44, 76-83, 89, 133, 141, 229, 246, 258, 259, 263-265, 273, 278, 279, 354 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 73 137, 20 гривень, 3 % річних в сумі 709, 43 гривень і моральної шкоди в розмірі 3 000, 00 гривень.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в сумі 768, 46 гривень.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
ОСОБА_1 : ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 : ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання зареєстроване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_2 .
Рішення суду складено 20.10.2023.