ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 640/31431/20 Суддя (судді) першої інстанції: Григорович П.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 жовтня 2023 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В.В.,
суддів: Василенка Я.М., Ганечко О.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України (в особі Голови ліквідаційної комісії ВГСУ), Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року,
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Вищого господарського суду України (в особі Голови ліквідаційної комісії ВГСУ), Державної казначейської служби України, в якому просив:
- визнати протиправними дії держави Україна, в особі Вищого господарського суду України, який порушив права ОСОБА_1 на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що складає 385 203,60 грн, внаслідок застосування норм Закону України від 27 березня 2014 року № 1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», які визнані неконституційними відповідно до рішення Конституційного Суду України рішення від 15.04.2020 року № 2-р(ІІ)/2020;
- стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді неотриманої вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що складає 385 203,60 грн, завдану законом, що визнаний неконституційним відповідно рішення Конституційного Суду України рішення від 15.04.2020 № 2-р(ІІ)/2020.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати спірне рішення суду та задовольнити позовні вимоги.
Доводи апелянта аналогічні викладеним у позовній заяві та стосуються того, що позивачу не було здійснено виплату вихідної допомоги, яка є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вказано, що позивач мав сподівання на отримання такої допомоги і був впевнений в тому, що його гарантовані права є непорушними та підлягають належному захисту. Водночас, судом першої інстанції не було встановлено причинно-наслідкового зв'язку між неконституційністю пп. 1 п. 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 23.03.2014 № 1166-VII і матеріальною шкодою, заподіяною державою Україна, в особі Вищого господарського суду України, щодо недоотримання доходу у вигляді вихідної допомоги при виході у відставку.
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно з положеннями ст. 309 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розгляд справи проведено у порядку письмового провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, наказом Вищого господарського суду України від 11 березня 2009 року № 103-к, відповідно до постанови Верховної Ради України від 20 березня 2008 року, ОСОБА_1 зарахований на посаду судді Вищого господарського суду України з 11 березня 2009 року з посадовим окладом, передбаченим штатним розписом.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 12.11.2015 № 788-VІІІ «Про звільнення суддів» та наказу Вищого господарського суду України від 19.11.2015 № 428-к «Про звільнення ОСОБА_1 », позивача звільнено 20 листопада 2015 року з посади судді Вищого господарського суду України.
На день звільнення позивачу не була виплачена вихідна допомога, що не заперечується відповідачами. Вважаючи, що невиплатою вихідної допомоги йому було завдано матеріальної шкоди в сумі 385 203,60 грн, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив зокрема з того, що у період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року суддям, звільненим з посади у відставку, не було передбачено виплату вихідної допомоги. Водночас, положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Відтак, вказані положення застосовуються з 15.04.2020 та не поширюють свою дію на правовідносини, які виникли до 15.04.2020 включно, в даному випадку - на дату прийняття Верховною Радою України постанови від 12.11.2015 № 788-VIІІ.
Аналізуючи обставини справи, доводи апелянта та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення, з огляду на таке.
Так, спірні правовідносини у справі виникли у зв'язку з невиплатою позивачу - судді у відставці суддівської винагороди у розмірі десяти місячних заробітних плат, передбаченої частиною 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI (далі - Закон № 2453-VI).
Відповідно до частин першої - п'ятої статті 120 Закону № 2453-VI, в редакції, яка була чинною на момент прийняття Верховною Радою України Постанови від 12.11.2015 №788-VIII «Про звільнення суддів», суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.
Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням.
Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади.
Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.
За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.
Статтею 126 Конституції України серед підстав для звільнення судді передбачено подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Згідно зі статтею 122 Закону №2453-V, порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, визначається Законом №2453-V та Регламентом Верховної Ради України. Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.
Аналіз розділу VIII Конституції України та Закону № 2453 дає підстави для висновку, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.
Відповідно до абзацу третього пункту 7 Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 року №503/97, акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.
Отже, чинним на час виникнення спірних відносин законодавством визначено порядок реалізації права судді на звільнення у зв'язку з відставкою, яке починається з подання суддею відповідної заяви і закінчується прийняттям Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді, яка набирає чинності з моменту її прийняття.
З огляду на вказане, реалізація права ОСОБА_1 на звільнення у зв'язку з відставкою відбулась у момент прийняття Верховною Радою України відповідної постанови, тобто 12.11.2015.
Частиною першою статті 136 Закону №2453-VI (в редакції, яка діяла до 01 квітня 2014 року) було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Згідно з підпунктом 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» (Закон № 1166-VII набрав чинності 01 квітня 2014 року) статтю 136 Закону № 2453-VI виключено.
У подальшому Верховна Рада України прийняла Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 30 вересня 2016 року.
Відповідно до пункту 2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VII визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами), крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.
Частиною першою статті 143 Закон № 1402-VII передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.
Відтак, суд першої інстанції цілком обґрунтовано вказав, що у період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року суддям, звільненим з посади у відставку, не було передбачено виплату вихідної допомоги.
Разом із тим, рішенням Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020 у справі № 3-311/2018(4182/18, 4632/19, 5755/19) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII.
У рішенні від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020 Конституційний Суд України наголошував на юридичній позиції, викладеній в його Рішенні від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, відповідно до якої право на отримання вихідної допомоги суддя набуває з моменту реалізації ним права на відставку. За своєю юридичною природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020 встановлено, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Вказані положення застосовуються з 15.04.2020 та не поширюють свою дію на правовідносини, які виникли до 15.04.2020 включно, в даному випадку - на дату прийняття Верховною Радою України постанови від 12.11.2015 № 788-VIІІ, що свідчить про безпідставність вимог позивача.
Оцінюючи твердження апеляційної скарги про наявність підстав для відшкодування матеріальної шкоди, колегія суддів враховує, що відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачено Цивільним кодексом України. Так, у Цивільному кодексі України відшкодуванню шкоди присвячена глава 82, положення якої за своїм змістом є зобов'язаннями деліктного характеру або відносинами зобов'язальними і пов'язані з цивільно-правовою відповідальністю.
Згідно зі статтею 1175 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в статті 21 Цивільного кодексу України. В частині другій цієї статті Кодексу зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Зміст статті 1175 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про її застосування у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не вважається тотожним визнанню нормативно-правового акта незаконним. Визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, а зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Тобто, у випадку визнання закону неконституційним він залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв'язку з чим правова основа правовідносин, що діяли в цей період, залишається легітимною.
Також обов'язковою передумовою для виникнення права на відшкодування шкоди є наявність встановленої у законі процедури присудження та сплати такої компенсації.
Відповідно до частин першої, другої статті 25 Бюджетного кодексу України Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
Згідно з підпунктом 2 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Стаття 22 Цивільного кодексу України передбачає можливість відшкодування збитків особі у результаті порушення її цивільного права. Згідно з частиною другою статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
У свою чергу, частина друга статті 1 Цивільного кодексу України встановлює правило, згідно з яким до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який вказав, що недоотриманий позивачем дохід у вигляді вихідної допомоги при виході у відставку не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні статей 22 та 1175 Цивільного кодексу України.
Отже, суд попередньої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України (в особі Голови ліквідаційної комісії ВГСУ), Державної казначейської служби України є необґрунтованими, а тому правові підстави для задоволення вимог апеляційної скарги також - відсутні.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку за наслідками розгляду даної справи.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України (в особі Голови ліквідаційної комісії ВГСУ), Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. М. Ганечко