Справа № 366/1501/23
Провадження № 2/366/331/23
РІШЕННЯ
Іменем України
5 жовтня 2023 року Іванківський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Гончарука О.П.,
при секретарі Іванової І.С.,
за участю учасників судового процесу:
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
розглянувши в відкритому судовому засіданні в смт. Іванків в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, пені за договором позики, -
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості, пені за договором позики та просить суд стягнути з ОСОБА_3 , паспорт НОМЕР_1 виданий Кагарлицьким РВ ГУ МВС України в Київській області 4 жовтня 2001 року, РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , паспорт НОМЕР_3 виданий Іванківським РВ ГУ МВС України в Київській області 23 квітня 1996 року, РНОКПП НОМЕР_4 суму боргу за договором позики від 5 липня 2022 року в розмірі 27000,0 доларів США, 10 % пені від суми позики в розмірі 1294,52 доларів США, а всього 28294,52 доларів США.
В обґрунтування поданого позову позивач вказує, що 5 липня 2022 року між позивачем та ОСОБА_3 був укладений договір позики, за яким позивач передав відповідачу 27000,0 доларів США, які відповідач зобов'язався повернути до 1 грудня 2022 року одним платежем за місцем проживання позикодавця: АДРЕСА_1 . В разі неповернення у визначений в розписці термін, відповідач зобов'язався компенсувати 10 % пені від суми позики.
Однак, відповідач взятих на себе зобов'язань із повернення грошових коштів в обумовлений сторонами строк не виконав, грошових коштів не повернув, чим допустив порушення взятих на себе зобов'язань, у зв'язку з чим позивач звернувся з указаним позовом до суду. За вказаних обставин позивач просить позов задовольнити.
Після виконання вимог частини шостої статті 187 ЦПК України, ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 20 липня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження, призначено у справі судове засідання.
Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, дали пояснення аналогічні викладеним в уточненій позовній заяві.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, шляхом надсилання за місцем реєстрації копії ухвали про відкриття провадження у справі, копії позовної заяви з додатками та судових повісток про виклик до суду. Крім цього, згідно довідки про доставку СМС-повідомлення, убачається, що ОСОБА_3 було відомо про судове засідання завчасно, а саме 30 серпня 2023 року 11:15:35. Уся інформація щодо цього судового провадження міститься на сайті «Судова влада України».
Таким чином, суд ужив усіх можливих заходів для повідомлення відповідача про судовий розгляд справи. Суд, відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України, вважає можливим вирішити справу у відсутності відповідача, на підставі наявних у матеріалах справи доказів.
Враховуючи наявність умов, визначених у частині першій статті 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову з таких підстав.
Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за звернення особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. У статті 12 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідачем в установлений ч. 7 ст. 178 ЦПК України строк не подано до суду відзив на позовну заяву, а тому суд вирішує справу за наявними матеріалами, що передбачено ч. 8 ст. 178 ЦПК України.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
За ст. 626 ЦК України договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір - це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки.
Свобода договору закріплена у ст. 627 ЦК України і означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості. наданій сторонам, визначати умови такого договору.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Судом встановлено, що між позивачем та відповідачем виникли відносини, пов'язані із наданням грошових коштів в борг, за якими ОСОБА_1 , будучи позикодавцем, передав ОСОБА_3 , який виступав позичальником, грошові кошти в сумі 27000,0 доларів США.
У підтвердження отримання грошових коштів та зобов'язання їх повернення, відповідач надав позивачу власноруч написану розписку, засвідчену своїм підписом, відповідно до якої вказував про своє зобов'язання повернути грошові кошти у строк до 1 грудня 2022 року.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, відповідач від свого обов'язку щодо повернення коштів відмовився та в добровільному порядку свої зобов'язання за договором позики не виконав, через що позивач звернувся до суду.
Таким чином, правовідносини між сторонами виникли з приводу виконання договірних зобов'язань, які виникли внаслідок укладання договору позики.
Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22.08.2019 року по справі № 369/3340/16-ц, провадження № 61-7418св18, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
У постанові Верховного Суду від 18.07.2018 року у справі №143/280/17, провадження №61-33033св18, додатково звернуто увагу судів на те, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики. Наявність у позивача боргового документа - розписки відповідача свідчить про невиконання ним взятих на себе зобов'язань.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргової розписки в позивача підтверджує наявність боргу (постанова Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі № 483/1953/16-ц, провадження №61-33891св18).
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Законом України «Про валюту і валютні операції», а також Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93) (чинний на момент укладання договору позики), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (чинний на момент укладання договору позики).
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18). Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Відтак, у справі встановлено, що відповідач договірні зобов'язання не виконав, а тому за вимогою позивача суд вважає необхідним стягнути на його користь суму неповернутих грошових коштів переданих за договором позики, тобто 27000,0 (двадцять сім тисяч) доларів США, що відповідатиме вимогам статті 1046 ЦК України і статті 533 ЦК України.
Відповідачем і його представником не надано суду доказів того, що договір позики, який укладено між сторонами є нечинними, його дійсність не спростована. Позову про визнання правочину недійсним (удаваним) відповідач не подавав, відповідних судових рішень щодо встановлення таких обставин суду не надано. З огляду на положення цивільного законодавства даний правочин є укладеним, нікчемним законом не визнаний.
Судом було створено усі умови для реалізації відповідачем своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків. Неодноразово призначалися підготовчі засідання для вирішення клопотання судового експерта, запропоновано стороні відповідача надати додаткові документи відповідно до клопотання судового експерта і сплатити рахунок вартості проведення експертизи. Однак відповідач своїм правом не скористався, відповідних доказів не надав, рахунок вартості проведення експертизи не сплатив, тому ухвалою суду від 03 листопада 2021 року було скасовано ухвалу Миколаївського районного суду Одеської області від 10 червня 2021 року по даній справі про призначення судової почеркознавчої експертизи, проведення якої було доручено експертам Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз Міністерства юстиції України.
Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, слід виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування ст.ст. 1046, 1047 ЦК України слід встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За таких обставин, договір позики за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 02.07.2017 року у справі № 6-79цс14, відповідно до норм 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
У вказаній постанові Верховний Суд України також зазначив, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Системний аналіз наведених положень законодавства дає змогу визначити основні вимоги, дотримання яких при укладанні договору позики дозволяє виявляти справжню правову природу укладеного договору.
Так, договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
На підтвердження укладення договору і його умов може бути надано розписку позичальника або інший документ, що засвідчує передачу позичальнику позикодавцем певної грошової суми або певної кількості речей. При цьому, розписка може лише підтверджувати факт укладення договору позики і є необов'язковою.
Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов'язаних із наданням та отриманням у борг коштів.
В такому випадку договір позики, крім обов'язкових умов, повинен містити застереження, в якому зазначено, що позикодавець передав, а позичальник прийняв гроші у певній сумі або про те, що сторони підтверджують передання грошових коштів до (під час) підписання договору або інше.
Якщо підтвердженням існування договірних відносин є лише розписка, вона має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Таким чином, оскільки оригінал боргової розписки перебуває у позивача і доказів повернення боргу відповідач не надав, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими.
Доказів повернення відповідачем ОСОБА_3 коштів за розпискою від 5 липня 2022 року не подано. Пишучи зазначену розписку, відповідач визнавав існування зобов'язання перед позивачем таким чином, взявши на себе зобов'язання повернути зазначені кошти за першою вимогою позикодавця.
Таким чином, суд вважає встановленим факт укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договору позики саме 5 липня 2022 року, що випливає зі змісту боргового документа.
Аналізуючи наявну розписку, суд приходить до висновку про те, що матеріалами справи встановлені достатні і переконливі обставин на підставі належних та допустимих доказів за стандартом доказування «поза розумним сумнівом», які дозволяють суду дійти висновку про те, що спірна боргова розписка підтверджує укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договору позики.
Оцінюючи розписку в розумінні положень ЦК України суд вважає, що між сторонами в даному випадку було укладено договір позики, письмова форма якого внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальником боржнику, яким у спірних правовідносинах виступає відповідач.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, та і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Як вбачається з матеріалів справи, правовідносини між сторонами виникли саме з договору позики, а не з будь-якого іншого договору, відповідно до якого позичальнику було передано гроші, відповідач зобов'язання за вказаним договором не виконав, передані грошові кошти не повернув.
Щодо стягнення пені від суми позики.
Відповідно до ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч.2 ст.549 ЦК). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 ЦК).
Платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін (ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»).
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», розмір пені, передбачений ст.1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
При цьому ст. 4 зазначеного Закону встановлено, що розмір пені не повинен перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховувалась пеня.
Апеляційний суд враховує, що в аспекті конституційного звернення положення другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22 листопада 1996 року № 543/96-ВР з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями статей 1, 3 цього Закону потрібно розуміти так, що обмеження пені у грошових зобов'язаннях подвійною обліковою ставкою Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, поширюється на правовідносини, суб'єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці).
Як встановлено із матеріалів справи за виконання зобов'язання в самих розписці від 5 липня 2022 року визначено розмір пені, а саме 10% від суми позики.
Таким чином, кількість робочих днів прострочення становить 175 робочих днів; сума позики, на яку нараховується пеня становить - 27000,0 доларів США.
З огляду на вказане, з відповідача на користь позивача слід стягнути пеню у розмірі 10 % від суми позики за 175 днів, що становить 1294,52 доларів США.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст.141 ЦПК України).
Так, при зверненні в суд з позовом ОСОБА_1 сплачено судовий збір в розмірі 10346,20 грн., які зараховано до державного бюджету України.
Оскільки позов підлягає задоволенню, то понесені ним судові витрати по сплаті судового збору підлягають стягненню з відповідача в повному обсязі, а саме в розмірі 10346,20 грн.
На підставі викладеного та керуючись статтями 12, 13, 48, 76-82, 133, 137, 141, 229, 259, 263-265, 268, 273, 274, 280-283, 353, 354 ЦПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, пені за договором позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_3 , паспорт НОМЕР_1 виданий Кагарлицьким РВ ГУ МВС України в Київській області 4 жовтня 2001 року, РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , паспорт НОМЕР_3 виданий Іванківським РВ ГУ МВС України в Київській області 23 квітня 1996 року, РНОКПП НОМЕР_4 суму боргу за договором позики від 5 липня 2022 року в розмірі 27000,0 доларів США, 10 % пені від суми позики в розмірі 1294,52 доларів США, а всього 28294,52 доларів США.
Стягнути з ОСОБА_3 , паспорт НОМЕР_1 виданий Кагарлицьким РВ ГУ МВС України в Київській області 4 жовтня 2001 року, РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , паспорт НОМЕР_3 виданий Іванківським РВ ГУ МВС України в Київській області 23 квітня 1996 року, РНОКПП НОМЕР_4 сплачену суму судового збору в розмірі 10346,20 гривень.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Суддя: О.П. Гончарук