Постанова
Іменем України
16 жовтня 2023 року
м. Київ
справа № 317/3170/22
провадження № 61-12085св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Погосян Маргарита Арсенівна, на постанову Запорізького апеляційного суду у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З., від 01 серпня 2023 року, і виходив з наступного.
Короткий зміст позовних вимог
1. У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
2. Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 11 серпня 1990 року вона уклала шлюб з ОСОБА_2 , який зареєстровано у Біленьківській сільській раді Запорізького району Запорізької області, про що зроблено актовий запис за № 70. За час сумісного життя у шлюбі нею та відповідачем було набуто (збудовано, придбано) спільне нерухоме майно, а саме: житловий будинок, загальною площею 188,4 кв. м, житлова площа
103,5 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі свідоцтва на право власності на житловий будинок від 31 березня 2000 року, виданого на підставі рішення виконкому Лукашевської сільської ради від 10 лютого 2000 року.
3. Також позивачка вказувала, що відповідачем ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі отримано у власність земельну ділянку площею
0,198 гектарів, що розташована по АДРЕСА_1 , право власності на яку підтверджується копією державного акту на право приватної власності на землю, серія та номер: ІІ-ЗП № 017829, виданого 03 січня 2001 року Лукашівською сільською радою, цільове призначення: для обслуговування житлового будинку і господарських будівель.
4. Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила позов задовольнити, визнати за нею право особистої приватної власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 188,4 кв. м, з відповідними побутовими та господарськими будівлями та спорудами та на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,198 га, цільове призначення для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, яка розташована за вказаною адресою.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
5. Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області
від 14 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
6. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 188,4 кв. м, з відповідними побутовими та господарськими будівлями та спорудами.
7. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,198 га, цільове призначення для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, яка розташована на АДРЕСА_1 (Лукашівська сільська рада).
8. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що враховуючи, що житловий будинок АДРЕСА_1 набутий сторонами за час шлюбу, він є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому підлягає поділу між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні. Відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що він придбавав будинок за особисті кошти. У кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про необхідність визнання за позивачкою права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
9. Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 14 березня 2023 року - без змін.
10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки спірне майно подружжя було придбано під час шлюбу для потреб сім'ї. Між подружжям не було жодних домовленостей щодо часток у праві спільної власності. У кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, у зв'язку із чим суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність визнання за позивачкою права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
Короткий зміст касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
11. У серпні 2023 року ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Погосян М. А., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 01 серпня 2023 року, а справу передати на новий апеляційний розгляд.
12. Підставами касаційного оскарження вказаної постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, вказуючи на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, а також обґрунтовуючи необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та у постанові Верховного Суду від 25 лютого 2019 року у справі № 199/2099/17 і застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Крім того указує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема положень статті 57 СК України, з урахуванням Інструкції щодо порядку проведення технічної інвентаризації житлового фонду, затвердженої наказом ЦСУ СРСР від 15 липня 1985 року № 380. Посилається заявник також на те, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункти 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
13. У касаційній скарзі заявниквказує, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження придбання спірного будинку та земельної ділянки за власні кошти позивачки, а також те, що вона була працевлаштована у період перебування у шлюбі із відповідачем. Стверджує, що він самостійно, за свої власні кошти збудував будинок на належній йому земельній ділянці, здійснив у ньому за власні кошти ремонтні роботи. Стверджує, що у його особистій власності було нерухоме майно, яке було ним відчужене, а за вирученні кошти ним збудовано спірний будинок. Відповідні докази були подані до суду апеляційної інстанції, у зв'язку із неможливістю їх надання до суду першої інстанції. Апеляційний суд безпідставно не задовольним клопотання сторони відповідача про долучення до матеріалів справи доказів.
У визначений судом строк відзив на касаційну скаргу не надходив
Фактичні обставини справи, встановлені судами
14. 11 серпня 1990 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_2 , який зареєстровано у Біленьківській сільській раді Запорізького району Запорізької області, про що зроблено актовий запис за № 70.
15. Протягом сумісного життя у шлюбі позивачкою та відповідачем було набуто житловий будинок, загальною площею 188,4 кв. м, житлова площа 103,5 кв. м, що розташований за адресою:
АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, на підставі свідоцтва на право власності на житловий будинок від 31 березня 2000 року, виданого на підставі рішення виконкому Лукашевської сільської ради від 10 лютого
2000 року.
16. ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі отримано у власність земельну ділянку площею 0,198 га, що розташована за адресою:
АДРЕСА_1 , право власності на яку підтверджується копією державного акту на право приватної власності на землю, серія та номер ІІ-ЗП № 017829, виданого
03 січня 2001 року Лукашівською сільською радою, цільове призначення: для обслуговування житлового будинку і господарських будівель.
17. Факт набуття майна подружжям під час перебування у шлюбі не оспорювався. ОСОБА_2 подав 06 лютого 2023 року до суду першої інстанції заяву, в якій позовні вимоги визнав в повному обсязі та просив справу розглянути без його участі.
Позиція Верховного Суду
18. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
19. Згідно з приписами частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
20. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
21. Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
22. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша
статті 16 Цивільного кодексу України).
23. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень»
Сімейного кодексу України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов?язків, що виникли після набуття ним чинності. Відповідно до статті 13 Кодексу про шлюб та сім'ю України права і обов?язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов?язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
24. Враховуючи зазначені правові норми і порядок набуття спільного майна, його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України.
25. Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
26. Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
27. У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КПШС України).
28. Вказані норми узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
29. Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.
30. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
31. За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
32. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).
33. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об?єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
34. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
35. За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
36. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
37. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, як в цілому, так і кожному окремо, а також взявши до уваги визнання відповідачем позову, дійшов обґрунтованого висновку, що спірне домоволодіння АДРЕСА_1 , загальною площею 188,4 кв. м, з відповідними побутовими та господарськими будівлями і спорудами побудовано сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі, отже є спільною сумісною власністю сторін і підлягає поділу між ними шляхом визнання за сторонами права власності по 1/2частині домоволодіння.
АДРЕСА_2 . Доводи касаційної скарги відповідача про те, що спірне домоволодіння, будувалося за його особисті кошти не знайшли свого підтвердження. Судами належним чином оцінено подані сторонами докази з урахуванням вимог процесуального закону. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд надав належну оцінку доводам та аргументам апеляційної скарги. Заявником не наведено обґрунтованих доводів, які б доводи неможливість подання ним доказів до суду першої інстанції.
39. Слід також врахувати, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (стаття 44 ЦПК України).
40. З урахуванням того, що на майно, яке придбано за час шлюбу розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує.
41. Оскільки позивач не спростував презумпцію спільності права власності сторін на спірне майно та не надав доказів, які б підтверджували зведення спірного будинковолодіння за рахунок його особистих коштів, то суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано визнав за сторонами право власності за кожним по 1/2 частині спірного нерухомого майна у порядку статей 60, 70 СК України.
42. Відповідно до роз'яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
43. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
44. У постанові від 12 жовтня 2016 року № 6-2225цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що норма статті 120 ЗК України і статті 377 ЦК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю та споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.
45. При застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на ній об'єкти.
46. За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
47. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки спірний будинок визнаний судами об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а із урахуванням положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, позивачка набула і право спільної сумісної власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок.
48. Подібний висновок висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 343/2166/15-ц (провадження № 61-19253св18), від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18 (провадження № 61-4680св23).
49. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у цій справі, апеляційний суд надав належну оцінку доводам апеляційної скарги та погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, а доводи касаційної скарги зводяться до власного трактування положень норм матеріального і не узгоджуються із сталою практикою застосування вказаних положень Верховним Судом при вирішенні подібних спорів.
50. Підстав для відступу від висновків, висловлених у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та у постанові Верховного Суду від 25 лютого 2019 року у справі № 199/2099/17, колегією суддів не встановлено.
51. Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі. Однак встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
52. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції та апеляційному суді не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
53. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержання норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів враховує, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
54. За встановлених у цій справі обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду.
55. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
56. Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Погосян Маргарита Арсенівна, залишити без задоволення.
2. Постанову Запорізького апеляційного суду від 01 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Синельников
О. М. Осіян
В. В. Шипович