Справа № 420/20306/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2023 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Радчука А.А.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 14321541), про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -
ВСТАНОВИВ:
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони), в якій позивач просить суд:
визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загону морської охорони) ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ 14321541) щодо нарахування та виплати ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, тобто з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року включно, протиправною;
зобов'язати військову частину НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ 14321541) нарахувати та виплатити ОСОБА_3 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, тобто з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року включно, виходячи із його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у період з 25 серпня 2015 року по 19 липня 2021 року ОСОБА_4 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) (далі - військова частина НОМЕР_2 ). Наказом командира НОМЕР_3 загону морської охорони Регіонального управління Морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України від 19 липня 2021 року №224-ОС «Про особовий склад» виключений зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення, у зв'язку зі звільненням з військової служби.
Проте, як стверджує позивач, при виключенні зі списків особового складу з ним не було проведено остаточний розрахунок. У зв'язку з цим позивач неодноразово звертався до суду для вирішення спору.
Як зазначено у позові, на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03.10.2022 року у справі 200/695/22 30.06.2023 р. позивачу було виплачено 64 841,84 гривень. На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03.02.2022 року у справі 200/13789/21 30.06.2023 р. ОСОБА_5 було виплачено 25 923,61 гривень. На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12.12.2022 року у справі 200/730/22 30.06.2023 р. ОСОБА_5 було виплачено 9674,19 гривень. На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29.03.2023 року у справі 200/607/23 05.08.2023 р. ОСОБА_5 було виплачено 47 720,94 гривень.
Загальна сума виплачена на виконання вищезазначених судових рішень складає 148 160 (сто сорок вісім тисяч сто шістдесят) гривень 58 копійок.
Таким чином, днем фактичного розрахунку військової частини НОМЕР_2 з позивачем, на його переконання, є 05.08.2023 року. Тобто має місце факт несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні.
Позивач вказує, що 03 липня 2023 року він звертався до військової частини НОМЕР_2 з вимогою нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, виходячи із його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8.02.1995 №100. Однак отримав письмову відмову військової частини НОМЕР_2 листом від 26.07.2023 №11/0170-176.
Позивач зазначає, що за затримку повного розрахунку при звільненні для роботодавця ст.ст. 116, 117 КЗпП України передбачена відповідальність у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку, з цих підстав, як вважає позивач, він має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року, розрахованого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100, невиплата якої стала підставою звернення до суду із цим позовом.
При цьому, позивач погодився, що згідно статті 117 КЗпП України (в редакції, що застосовується з 19 липня 2022 року) військова частина НОМЕР_2 повинна нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року включно (180 днів).
Ухвалою суду від 15.08.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі в порядку ч. 5 ст. 262 КАС України без виклику сторін.
Також цією ухвалою суд витребував від Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загону морської охорони) належним чином засвідчену довідку про середній заробіток ОСОБА_1 за останні два місяця до звільнення зі служби (з визначенням розміру середньоденного грошового забезпечення).
21.08.2023 року за допомогою системи «Електронний суд» відповідачем подано відзив на позовну заяву з додатками. Зокрема, на виконання ухвали суду, відповідачем подано довідку про середній заробіток ОСОБА_1 за останні два місяця до звільнення зі служби.
Відповідно до відзиву відповідач проти задоволення позову заперечує.
Відповідач вважає хибною думку Позивача про наявність підстав у військової частини НОМЕР_2 здійснити нарахування та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, тобто з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року включно, виходячи із його середнього грошового забезпечення.
Так, відповідач стверджує, що на момент звільнення ОСОБА_6 з частини НОМЕР_2 йому були сплачені всі належні йому грошові кошти та будь-яких спорів щодо розміру цих нарахувань не було. Здійснення відповідних виплат ОСОБА_5 за рішеннями суду по справах №200/607/23, № 200/13789/21, 200/730/22, №200/607/23 не входять до переліку грошових доходів громадян, визначених ч.2 ст.2 Закону №2050-ІІІ, мають характер одноразової виплати на підставі рішень суду, які були ухвалені більш ніж через два роки після його звільнення з військової частини, та не може розцінюватись як невиплата з вини роботодавця належних працівнику сум в день його звільнення.
Таким чином, з боку військової частини НОМЕР_2 не було допущено порушення вимог закону щодо виплати грошових коштів, належних ОСОБА_5 , при його звільненні.
Щодо застосування до спірних правовідносин статті 117 Кодексу законів про працю України, відповідач зазначив, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, але не більш як за шість місяців.
Відповідач стверджує, що при звільненні з позивачем проведений повний розрахунок; наказ про виключення зі списків особового складу не оскаржувався. У подальшому відповідачем виконані судове рішення та виплачено на користь позивача відповідні кошти, що свідчить про відсутність вини роботодавця в розумінні статті 116 КЗпП України.
22.08.2023 року представником позивача подано відповідь на відзив.
У відповіді на відзив представник позивач наполягав на тому, що остаточний розрахунок з позивачем проведений із затримкою, що є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
21.08.2023 року до суду від представника відповідача як додаток до відзиву на адміністративний позов надійшло клопотання про розгляд справи судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою суду від 28.08.2023 року відмовлено у задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про розгляд у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Інші заяви по суті справи учасниками справи не надавались, додаткові докази не надходили.
Розглянувши подані заяви по суті справи і докази на їх обґрунтування, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, судом встановлено наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_4 ( НОМЕР_3 загін морської охорони); має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_5 , виданим 15.01.2016 року (а.с. 12).
Згідно витягу із наказу командира НОМЕР_3 загону морської охорони Регіонального управління Морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України від 19 липня 2021 року №224-ОС, головного корабельного старшину ОСОБА_7 , старшого техніка відділу підготовки персоналу, який наказом командира НОМЕР_3 загону морської охорони від 18 червня 2021 року № 196-ОС звільнений в запас Збройних Сил України на підставі підпункту «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту два частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з 19.07.2021 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 11).
Судом встановлено, що після звільнення з військової служби між позивачем та Військовою частиною НОМЕР_4 виникли спірні правовідносини щодо нарахування та виплати окремих видів грошового забезпечення, які були вирішені у судовому порядку.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 03.10.2022 року у справі №200/695/22, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_6 ( НОМЕР_7 загін морської охорони) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року. Зобов'язано до Військову частину НОМЕР_6 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) (ідентифікаційний код НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року. Номер рішення в ЄДРСР 106591418.
Відповідно до виписки по картковому рахунку, відкритому в АТ КБ «Приватбанк», 30.06.2023 року на виконання рішення суду у справі №200/695/22 позивачу зараховані кошти у сумі 64841,84 грн. (а.с. 31).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 03.02.2022 року у справі №200/13789/21, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_7 щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні у відповідності до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Зобов'язано військову частину НОМЕР_7 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні у відповідності до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Номер рішення в ЄДРСР 103291161.
Відповідно до виписки по картковому рахунку, відкритому в АТ КБ «Приватбанк», 30.06.2023 року на виконання рішення суду у справі №200/13789/21 позивачу зараховані кошти у сумі 25923,61 грн. (а.с. 31).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12.12.2022 року у справі №200/730/22, визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_8 в частині виплати ОСОБА_1 допомоги для оздоровлення у жовтні 2015 року, у березні 2016 року, у липні 2017 року, у лютому 2018 року, передбаченоїст. 10 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», без врахування у складі місячного грошового забезпечення для обрахунку вказаних виплат щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченоїпостановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_8 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ) недоплачену допомогу для оздоровлення у жовтні 2015 року, у березні 2016 року, у липні 2017 року, у лютому 2018 року, передбаченоїст. 10 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей'з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення для обрахунку вказаних виплат щомісячної додаткової грошової винагороди передбаченоїпостановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 з урахуванням проведених виплат. Номер рішення в ЄДРСР 107806116.
Відповідно до виписки по картковому рахунку, відкритому в АТ КБ «Приватбанк», 30.06.2023 року на виконання рішення суду у справі №200/730/22 позивачу зараховані кошти у сумі 9674,19 грн. (а.с. 31).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29.03.2023 року у справі №200/607/23, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_6 ( НОМЕР_7 загону морської охорони Державної прикордонної служби України) щодо не застосування в період з 29.01.2020 року по 19.07.2021 року при обчисленні ОСОБА_1 грошового забезпечення (в тому числі посадового окладу, окладу за військовим званням), грошової допомоги для оздоровлення за 2021 рік, а також грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, за 2015 - 2021 роки, - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» в редакції, яка діє з 29.01.2020 року. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_6 ( НОМЕР_7 загін морської охорони Державної прикордонної служби України) провести щодо періоду з 29.01.2020 року по 19.07.2021 року ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення (в тому числі посадового окладу, окладу за військовим званням), грошової допомоги для оздоровлення за 2021 рік, а також грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, за 2015 - 2021 роки - шляхом застосування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» в редакції, яка діє з 29.01.2020 року, та виплатити йому їх недоотримані частини. Номер рішення в ЄДРСР 109875622.
Відповідно до виписки по картковому рахунку, відкритому в АТ КБ «Приватбанк», 05.08.2023 року на виконання рішення суду у справі №200/607/23 позивачу зараховані кошти у сумі 47720,94 грн. (а.с. 32).
03.07.2023 року представник позивача звернувся до командира НОМЕР_3 загону морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України із заявою, якою просив нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, тобто з 20.07.2021 року по 30.06.2023 року, виходячи із його середнього грошового забезпечення, зарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Установою Кабінету Міністрів України від 8.02.1995 №100 (а.с. 34).
Листом від 26.07.2023 року вих. №11/С-170-176 за підписом командира 23 загону морської охорони представнику позивача надано відповідь про те, що підстави для нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, тобто з 20.07.2021 по 30.06.2023 роки, виходячи із середнього грошового забезпечення, відсутні (а.с. 35).
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Позивач вказує, що днем фактичного розрахунку військової частини НОМЕР_2 із ним є 05.08.2023 року.
Водночас, позивач погодився, що згідно статті 117 КЗпП України (в редакції, що застосовується з 19 липня 2022 року) військова частина НОМЕР_2 повинна нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року включно (180 днів), відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою КМУ від 08.02.1995 року №100.
Відповідач заперечує щодо застосування до спірних правовідносин ст. 117 КЗпП України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 року №100.
Спірним між сторонами стало питання щодо наявності підстав для відшкодування позивачу середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно положень ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022) передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Вказана правова позиція щодо застосування норм ст.ст. 116-117 КЗпП України неодноразово висловлювалась Верховним Судом.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Що стосується застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, суд зазначає наступне.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Суд звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні з військової служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 у справі №140/2006/19, від 16.07.2020 у справі №400/2884/18, від 04.09.2020 у справі №120/2005/19-а, від 05.03.2021 у справі №120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 13.10.2021 у справі №580/1790/20, від 21.10.2021 року у справі №640/14764/20, від 26.01.2022 у справі №240/12167/20 та інших.
З урахуванням наведеного, доводи відповідача стосовно того, що положення статей 116, 117 КЗпП України не поширюються на спірні правовідносини є помилковими.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд зазначає, що в силу вищенаведених законодавчих норм, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Судом встановлено, що після виключення зі списків особового складу в/ч НОМЕР_2 (з 19.07.2021 року) між позивачем та Військовою частиною НОМЕР_4 виникли спірні правовідносини щодо нарахування та виплати окремих видів грошового забезпечення, які були вирішені у судовому порядку.
Отже, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Як встановлено судом, 30.06.2023 року на виконання судових рішень у справах №200/695/22, №200/13789/21, №200/730/22 позивачу на картковий рахунок зараховано суму коштів у загальному розмірі 100439,64 грн.
05.08.2023 року позивачу на картковий рахунок зараховано суму коштів у розмірі 47720,94 грн. на виконання судового рішення у справі №200/607/23.
Отже, остаточний розрахунок з позивачем було проведено 05.08.2023 року.
Водночас, суд вважає необхідним зазначити, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначає, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічної позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (постанова від 20.05.2020 року, справа №816/1640/17).
Щодо визначення суми компенсації за затримку розрахунку при звільненні
Статтею 27 Закону України “Про оплату праці” передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з пунктом 8 вищеназваного Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .
В свою чергу, відповідно до пункту 7 “Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197) за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Визначаючи розмір відшкодування, яке підлягає стягненню на користь позивача, суд вважає за необхідне врахувати позиції Верховного Суду України, викладену у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-39цс11 та у Пленумі Верховного Суду України у постанові від 24 грудня 1999 року №13, а також постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі №524/1714/16-а та від 30 жовтня 2019 року у справі №806/2473/18, та взяти до уваги такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Згідно наданої відповідачем Довідки про середній заробіток ОСОБА_1 за останні два місяця до звільнення зі служби (що враховується при обчисленні середнього заробітку, згідно Порядку №100), його грошове забезпечення становить:
Травень 2021 року - 20619,11 грн.;
Червень 2021 року - 20413,51 грн.
Кількість робочих днів за останні два місяці перед звільненням:
Травень 2021 року - 18;
Червень 2021 року - 20.
Усього - 38.
Отже, середньоденний заробіток позивача складає 1079,81 грн. ((20619,11 +20413,51)/38).
Затримка у розрахунку, згідно позовних вимог, становить період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року (180 днів).
Отже, середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить 194365,80 грн. (1079,81 грн. х 180 днів).
Як встановлено судом, 30.06.2023 року на виконання судових рішень у справах №200/695/22, №200/13789/21, №200/730/22 позивачу на картковий рахунок зараховано суму коштів у загальному розмірі 100439,64 грн.
05.08.2023 року позивачу на картковий рахунок зараховано суму коштів у розмірі 47720,94 грн. на виконання судового рішення у справі №200/607/23.
Загальна сума несвоєчасного розрахунку: 148160,58 грн.
Водночас, суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Верховний Суд у постанові від 30.10.2019 року по справі №806/2473/18 висловив правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Розрахунок істотності частки: 148160,58 грн. (загальна сума, яка виплачена позивачу з порушенням термінів) / 194365,80 грн. (це середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні) х 100 = 76,23.
Відтак, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 76,23 %, становить: 1079,81 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 76,23 % (істотна частка) х 180 (кількість днів затримки (згідно позовних вимог)) / 100 = 148165,05 грн.
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у загальному розмірі 148165,05 грн. за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком та положень ст. 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки не більш як за шість місяців (у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022).
Вказана правова позиція узгоджується також з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.
При цьому, належним та ефективним способом поновлення порушених прав позивача є саме стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, а не зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні як просить позивач, оскільки судом визначено суму середнього заробітку з урахуванням співмірності розміру недоплаченої суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком позивача.
Також, суд враховує, що стягуючи з відповідача на користь позивача вже після його звільнення зі служби суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена в п.п.39-41 постанови Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.
Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, оцінивши докази, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню таким чином:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року;
стягнути з Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року у сумі 148165,05 грн. (сто сорок вісім тисяч сто шістдесят п'ять гривень 05 коп.).
Отже, позов підлягає частковому задоволенню з урахуванням ч. 2 ст. 9 КАС України.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню
Згідно ч. 1, ч. 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що позивач був звільнений від оплати судового збору, розподіл судових витрат на його користь не здійснюється. Доказів понесення інших судових витрат на дату ухвалення рішення позивачем не надано.
Керуючись ст.ст. 2, 5-9, 72, 74-77, 90, 139, 242-246, 255, 262, 291, 295, 297 КАС України,
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 14321541) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 загін морської охорони) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.07.2021 року по 15.01.2022 року у сумі 148165,05 грн. (сто сорок вісім тисяч сто шістдесят п'ять гривень 05 коп.).
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.
Суддя А.А. Радчук