Справа № 204/4524/23
Провадження № 2/204/1828/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
(з а о ч н е )
08 серпня 2023 року м. Дніпро
Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:
головуючого - судді Приваліхіної А.І.,
за участю секретаря судового засідання - Єрмак Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення, -
ВСТАНОВИВ:
28 березня 2023 року КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради звернулося до суду із позовом до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із вимогою про стягнення заборгованості по оплаті послуг водопостачання та водовідведення (а. с. 2-3 та на звороті).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідно до державної програми забезпечення населення України послугами водопостачання та водовідведення КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради надає послуги водопостачання та водовідведення споживачам. Між КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради та відповідачем встановлені фактичні відносини з приводу надання послуг, згідно рішення Дніпровської міської ради № 526 від 20 квітня 1995 року «Про розподіл платні за надання населенню комунальних послуг, споживачам, переданим на обслуговування КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради», абоненту відкрито особовий рахунок. Споживач зобов'язаний оплатити послуги, якщо він фактично користується ними. Відсутність договору сама по собі не може бути підставою для звільнення споживачів від оплати комунальних послуг. Порушення відповідачами договірних зобов'язань ставить позивача в скрутне фінансове становище, ускладнює виконання основного завдання - забезпечення надійної та стійкої експлуатації водопровідно-каналізаційного господарства з метою безперебійного та якісного постачання питної води всім споживачам, які входять у сферу обслуговування. Відповідно до розрахунку сума заборгованості відповідачів за надані послуги водопостачання та водовідведення за адресою: АДРЕСА_1 , де відповідальним квартиронаймачем єОСОБА_1 , якій відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 , а її зареєстрованим членом сім'ї та співвласником - ОСОБА_2 , станом на 30 вересня 2022 року, складає 12085 гривень 67 копійок. Тому позивач вимушений звернутися із вказаним позовом до суду, в якому він прохає стягнути солідарно із відповідачів заборгованість по оплаті послуг водопостачання та водовідведення з урахуванням 3 % річних та інфляційного збільшення в розмірі 14694 гривні 94 копійки, з яких: сума основного боргу - 12085 гривень 67 копійок, інфляційне збільшення суми боргу - 2334 гривні 77 копійок, 3% річних - 274 гривні 50 копійок та судовий збір у розмірі 2684 гривні.
Ухвалою суду від 01 травня 2023 року у справі відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін та призначено судове засідання на 12 годину 45 хвилин 14 червня 2023 року (а. с. 28), копія якої надіслана відповідачам 01 травня 2023 року за вихідним № 10812/23-вих/2/204/1828/23 (а. с. 30). 31 травня 2023 року на адресу суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання» повернуто конверт (а. с. 32), яким відповідачам направлялася копія ухвали про відкриття провадження у справі та позовна заява з додатками.
Представник позивача у судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій позовні вимоги підтримує в повному обсязі, не заперечує проти ухвалення заочного рішення (а. с. 44-45).
Відповідачі в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, шляхом розміщення оголошення про їх виклик на офіційному сайті суду (а. с. 38), про причини неявки суд не повідомили.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про залишення без задоволення позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення.
Судом встановлено, що предметом господарської діяльності позивача КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради є, зокрема, надання послуг водопостачання та водовідведення, про що зазначено у п. 2.2.1 Статуту Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради (нова редакція), затвердженого рішенням міської ради від 20 березня 2019 року № 68/43 (а. с. 16 та на звороті).
Відповідно до довідки про та склад сім'ї або зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку від 06 жовтня 2022 року, у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 (співвласниця, зареєстрована з 13 березня 1986 року), ОСОБА_2 (співвласник, зареєстрований з 02 липня 1999 року) та зареєстрована ОСОБА_3 (з 10 лютого 2010 року) (а. с. 6), а відтак відповідачі є споживачами послуг КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради за вказаною адресою.
15 жовтня 2022 року позивачем на адресу ОСОБА_1 надіслано досудове повідомлення про необхідність сплати заборгованості за надані послуги водопостачання та водовідведення у сумі 16499 гривень 83 копійки, з яких: сума основного боргу - 12085 гривень 67 копійок, інфляційне збільшення суми боргу - 4079 гривень 08 копійок, 3% річних - 335 гривень 08 копійок(а. с. 4).
Натомість заявлено позивачем до стягнення суму заборгованості у розмірі 14694 гривні 94 копійки, з яких: сума основного боргу - 12085 гривень 67 копійок, інфляційне збільшення суми боргу - 2334 гривні 77 копійок, 3% річних - 274 гривні 50 копійок, на підтвердження чого надано відповідні розрахунки (а. с. 8-10, 11-15).
Згідно з вимогами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Приписами ст. 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Нормою ст. 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Нормами ст. 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Крім того, вимогами ч. 4 ст. 319 ЦК України визначено, що власність зобов'язує.
Відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», індивідуальний споживач - це фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
У статті 67 Житлового кодексу Української РСР закріплено, що плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Згідно з вимогами п. 5 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», індивідуальний споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Відповідно до вимог ст. 22 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» споживачі питної води зобов'язані своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення.
Приписами ч. 4 ст. 23 та ч. 3 ст. 24 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що послуги з централізованого водопостачання/водовідведення надаються згідно з умовами договору, що укладається з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, та вимогами правил надання послуг з централізованого водопостачання/водовідведення, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.
Разом з цим, Верховний Суд України у своїй постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 зазначив про те, що не дивлячись на те, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Разом з цим, такому праву споживача прямо відповідає його обов'язок щодо оплати житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16.
Отже, суд вважає встановленим той факт, що сторони знаходилися у фактичних договірних відносинах, згідно з якими позивач надавав відповідачам послуги з водопостачання та водовідведення, а відповідачі були зобов'язані сплачувати за ці послуги грошові кошти відповідно до норм та тарифів, що діяли у відповідний період.
Так, статтею 322 ЦК України визначено, що на власника покладається тягар утримання майна.
Приписами ст. 541 ЦК України визначено, що солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Водночас, нормами ч. 3 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.
Так, позивачем заявлено позовні вимоги про солідарне стягнення заборгованості за надані послуги водопостачання та водовідведення за період часу з 1999 року по вересень 2022 року до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на підтвердження чого надано суду розрахунок заборгованості за два різні періоди: з 1999 року по липень 2018 року (а. с. 8-10), з липня 2018 року по вересень 2022 року (а. с. 11-15), суми заборгованостей за яким не відповідають заявленим позовним вимогам.
Так, відповідно до розрахунку заборгованості за період з 1999 року по липень 2018 року (а. с. 8-10), за відповідачами рахується заборгованість у сумі 5747 гривень 38 копійок.
Однак суд не приймає до уваги вказаний розрахунок заборгованості та вважає його неналежним доказом у справі, оскільки він складений за період з 1999 року по липень 2018 року, та проведений позивачем із розрахунку на 3 осіб, тоді, коли ОСОБА_3 за вказаною адресою була зареєстрована лише з 07 лютого 2010 року, а сам він не містить ані тарифів, за якими здійснювалися розрахунки; ані норм, на які здійснюється нарахування.
Натомість, ізрозрахунку заборгованості за періодз липня 2018 року по вересень 2022 року (а. с.11-15) взагалі не зрозуміло, яка саме сума заборгованості рахується за відповідачами, оскільки станом на вересень 2022 року рахунок відповідачів має наступні значення: вхідне сальдо - 11543,50; нараховане ЦВП - 581,85; нараховане ЦВВ - 422,93; абонплата - 19,18 та 18,25; сплачено (адресна) - 292,53 та 207,47; вихідне сальдо - 12085,67; інфляція - 229,63; 3% - 9,93; загальна сума заборгованості - 542,21, що загалом також не відповідає заявленим позовним вимогам.
Більш того, з даного розрахунку вбачається, що позивачем до нього включено нарахування за липень 2018 року, які останнім вже обраховані в попередньому розрахунковому періоді (що свідчить про подвійне обрахування та стягнення нарахованих сум), а вхідне сальдо за серпень 2018 року становить 5747 гривень 38 копійок, що відповідно є сумою заборгованості за період часу з 1999 року по липень 2018 року.
З огляду на викладене, суд дійшов переконливого висновку про те, що наданий позивачем до суду розрахунок заборгованості є необґрунтованим та безпідставним, через що суд не приймає його до уваги та не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині через їх недоведеність належними, допустимими та достатніми доказами, а оскільки позовні вимоги простягнення інфляційних витрат та 3% річних є похідними від первісної вимоги про стягнення заборгованості, то дані вимоги також не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Враховуючи те, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, що суд дійшов висновку про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог належними, допустимими та достатніми доказами, а тому про відсутність підстав для стягненняіз ОСОБА_1 ОСОБА_2 заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення, у зв'язку із чим суд відмовляє у задоволенні позову саме з цих підстав.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.
Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
На підставі приписів ст. 141 ЦПК України, з урахуванням того, що у задоволенні позовних вимог позивачці відмовлено, судовий збір не відшкодовується.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354-355 ЦПК України,
УХВАЛИВ:
Позовні вимоги Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради (49001, м. Дніпро, вул. Троїцька, буд. 21-А; ЄДРПОУ 03341305) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) про стягнення заборгованості по оплаті послуг водопостачання та водовідведення - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його підписання або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи, його копії.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи, його копії, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.
Заочне рішення може бути переглянуте Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача протягом двадцяти днів зо дня отримання ним копії рішення.
Суддя А.І. Приваліхіна