ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2023 року
м. Київ
Справа № 800/119/14 (№ 21-302а14)
Провадження № 11-77зва23
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого Уркевича В. Ю.,
судді-доповідача Желєзного І. В.,
суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор'євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
за участю:
секретаря судового засіданняБіляр Л. В.,
представника заявника - адвоката Овчаренка Р. В.,
представника Верховної Ради України- Кот О. В.,
розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , зобов'язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
1. У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII, ВРУ відповідно) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення його з посади судді Конституційного Суду України, зобов'язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді Конституційного Суду України до вирішення питання по суті.
2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури.
3. Позивач указав, що процедура звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги визначена параграфом 63 Регламенту Конституційного Суду України, затвердженого Рішенням Конституційного Суду України від 05 березня 1997 року, у новій редакції згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 (далі - Регламент), відповідно до якого якщо орган, який призначив суддю, ставить питання про порушення присяги, Конституційний Суд України проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає рішення про наявність підстав розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді Конституційного Суду України або про відсутність таких підстав. Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді Конституційного Суду України приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів Конституційного Суду України. Інформація про рішення Конституційного Суду України про наявність підстав для звільнення з посади судді Конституційного Суду України направляється на розгляд органу, який призначив суддю Конституційного Суду України, у триденний строк з дня прийняття рішення.
Короткий зміст рішень судів
4. Вищий адміністративний суд України постановою від 18 червня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконною Постанову № 775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв'язку з порушенням присяги судді; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
5. Ураховуючи, що звільнення суддів Конституційного Суду України безпосередньо регулюється Конституцією України та законами України, Вищий адміністративний суд України указав, що прийняття Постанови № 775-VII ВРУ із цього питання за скороченою процедурою неможливе.
6. При цьому суд першої інстанції керувався тим, що:
- в рішенні «Олександр Волков проти України» Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) наведена доповідь Комісара з прав людини Ради Європи, в якій зазначено, що незалежність судової системи, що також передбачає незалежність кожного окремого судді, повинна бути захищена як на законодавчому, так і на практичному рівні. Судді не захищені від зовнішнього тиску, в тому числі й політичного. Для усунення тих чинників, які роблять суддів вразливими і послаблюють їхню незалежність, необхідні рішучі дії в кількох напрямках. Влада повинна уважно розглядати будь-які заяви про випадки неприпустимого політичного або іншого втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту. Комісар закликає українську владу повною мірою виконувати рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності впорядкувати та уточнити процедури і критерії, пов'язані з призначенням і звільненням суддів, а також застосуванням дисциплінарних заходів. Важливо встановити відповідні гарантії для забезпечення справедливості й виключення ризику політизації під час застосування дисциплінарних процедур. Що стосується процесу призначення кандидатів на суддівські посади, вирішальним має бути їхня кваліфікація та особисті якості;
- комісар підкреслив, що систему призначення суддів слід повністю захистити від неправомірного політичного та іншого впливу певних сторін. Рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження. Заходи дисциплінарного впливу мають регулюватися чіткими нормами і процедурами, передбаченими в межах самої судової системи, і такими, що не підпадають під політичний або інший неправомірний вплив;
- пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, зазначають, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов'язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури;
- у пункті 30 розділу «Дисциплінарне покарання та звільнення суддів з посад» Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік) йдеться, що суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов'язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим його подальше перебування на посаді.
- за висновками Комісії Міжнародної асоціації суддів на тему «Критерії оцінки роботи судів та суддів», всі члени поділяють думку про те, що, якщо таке оцінювання покласти на іншу гілку влади, на уряд чи парламент, то виникне небезпека непрямого впливу як на суддів у цілому, так і на кожного окремого суддю (Перша експертна комісія Міжнародної асоціації суддів, 1995 рік).
7. Вищий адміністративний суд України зауважив, що встановлена Конституцією України та законами України процедура звільнення суддів Конституційного Суду України гарантує їх незалежність і недоторканність. Передумовою такого звільнення є ретельна перевірка факту порушення присяги судді постійною комісією з питань регламенту та етики, за висновком якої Конституційним Судом України приймається відповідне рішення. Тільки з дотриманням такого порядку встановлення факту порушення присяги судді ВРУ після обговорення цього питання більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу може прийняти відповідне рішення. Матеріали справи свідчать, що ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України без додержання процедури, встановленої чинним законодавством України.
8. Суд першої інстанції дійшов висновку, що сукупність зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів і системний аналіз чинного законодавства, що встановлює порядок та умови дострокового припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, дають суду підстави вважати, що ВРУ недотримано норм Конституції та законів України при достроковому припиненні повноважень та звільненні судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , а тому позов у цій частині підлягає задоволенню.
9. При цьому Вищий адміністративний суд України зазначив, що вимога позивача про зобов'язання ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді Конституційного Суду України до вирішення справи по суті є необґрунтованою, оскільки задоволення основної вимоги унеможливлює обрання іншого судді Конституційного Суду України.
10. Верховний Суд України постановою від 02 грудня 2014 року заяву ВРУ задовольнив частково, постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року в частині визнання незаконною Постанови № 775-VII щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв'язку з порушенням присяги судді скасував та прийняв у цій частині нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні зазначених позовних вимог.
11. Указана постанова Верховного Суду України мотивована тим, що Конституційний Суд України Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брав участь ОСОБА_1 , не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала базуватися на нормах, змінених Конституційним Судом України, а не ВРУ як уповноваженим на це органом.
12. Верховний Суд України зауважив, що очевидна невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 Конституції України, складеній ним присязі та наслідки цих дій давали ВРУ підстави розцінити дії ОСОБА_1 як порушення присяги судді Конституційного Суду України та звільнити його з посади.
13. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення присяги в діях судді ОСОБА_1 при ухваленні рішень № 3-рп/2012 та № 2-рп/2013, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що зазначені рішення Конституційний Суд України прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України, у зв'язку з чим висновки ВРУ в частині щодо порушення присяги судді ОСОБА_1 , за участю якого ухвалені ці рішення, не ґрунтуються на законі.
14. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України зауважила, що ВРУ, яка наділена повноваженнями щодо призначення суддів Конституційного Суду України, за відсутності іншої, ніж зазначена вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги, має право звільнити цього суддю з посади з наведеної підстави. Таке рішення може бути оскаржене до суду, що є гарантією незалежності судді та неупередженості щодо нього.
15. При цьому колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України не погодилася з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що процедура звільнення судді Конституційного Суду України визначена параграфом 63 Регламенту, оскільки останній є внутрішнім документом Конституційного Суду України, що прийнятий цим судовим органом.
Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
16. 12 січня 2023 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року. З рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» слідує, що ОСОБА_1 подав до Суду заяву № 27276/15, у якій скаржився за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що його звільнення з посади судді Конституційного Суду України було невиправданим втручанням у право на повагу до його приватного життя.Крім того, заявник скаржився й за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов'язана з його звільненням справа не була розглянута «незалежним і безстороннім судом», що його справу не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; йому не було дозволено брати ефективну участь у розгляді його справи; не було дотримано принцип юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявник скаржився, що його звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади.Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав призначення йому пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту його звільнення і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення його прав. Заявник також вимагав 50 000 євро на відшкодування моральної шкоди.
17. Щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд указав, що звільнення заявника справді мало значний вплив на його внутрішнє коло з огляду на подальші матеріальні збитки та вплив на його репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» безпосередньо стосувалася його особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд зауважив, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявника, а тому підпадає під сферу впливу статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад рішення у справі «Денісов проти України», пункти 122 і 129). Із цього випливає, що стаття 8 Конвенції є застосовною.
18. У пунктах 96, 97 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що він уже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосовних до суддів в Україні покарань за «порушення присяги» в його рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 174-182), у якому встановив, що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля (пункти 184, 185).
19. ЄСПЛ у пункті 98 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» підкреслив, що ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді Конституційного Суду України, і отже, правових положень, характерних для цього суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, у проміжку між подіями в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» та подіями в цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону про судоустрій у липні 2010 року, а контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розглянув питання, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо «якості закону» та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за «порушення присяги».
20. У пункті 100 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ, проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України», вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв'язку із цим.
21. У пунктах 101, 103, 104 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб'єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб'єктивного аспекту такої поведінки.
22. У пункті 106 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв'язку зі звільненням суддів Конституційного Суду України та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів Конституційного Суду України, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги,- збереження віри у верховенство права.
23. У пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді Конституційного Суду України цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів Конституційного Суду України до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв'язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.
24. ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам'ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв'язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників ВРУ, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.
25. ЄСПЛ також зазначив, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими в значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.
26. Зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов'язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов'язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану» від 02 квітня 2020 року, заява № 39331/09, пункти 34 і 35 з подальшими посиланнями).
27. У цій справі ВРУ провела розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки.
28. ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року, заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть якщо судовий орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов'язків», певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції не може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов'язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandis рішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява № 32314/14, пункт 51).
29. У пунктах 125, 126 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, щозаявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент. У зв'язку із цим Суд зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і виснували, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов'язкову процедуру звільнення його судців, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв'язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали згадану Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.
30. Проте Суд зазначив, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв'язку з цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти 95-108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.
31. Отже, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах.
32. Суд постановив, що було порушено:
- статтю 8 Конвенції;
- пункт 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з правом заявників на вмотивоване рішення в їхніх справах.
33. Суд відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції у зв'язку з моральною шкодою, а також судовими та іншими витратами.
Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
34. 10 травня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
35. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, позивач послався на рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заява № 27276/15), ухвалене 12 січня 2023 року.
36. На думку заявника, характер установлених ЄСПЛ порушеньу справі «Овчаренко та Колос проти України» (заява № 27276/15), які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції, ставлять під сумнів результати перегляду Верховним Судом України постанови Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року. Заявник вважає, що наведена обставина є передумовою для скасування постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке ОСОБА_1 мав до порушення Конвенції.
37. На підставі викладеного заявник просить задовольнити його заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі № 21-302а14 (№ 800/119/14) та ухвалити нове рішення, яким визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв'язку з порушенням присяги судді.
Позиція інших учасників справи
38. На момент розгляду справи заперечень на заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами від ВРУ до Великої Палати Верховного Суду не надходило.
Рух заяви про перегляд судового рішення
39. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 26 червня 2023 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14), витребував справу з Вищого адміністративного суду України.
40. Ухвалою від 18 липня 2023 року суддя Великої Палати Верховного Суду направив до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду копії матеріалів провадження № 11-77зва23 для відновлення втраченого судового провадження у справі № 800/119/14.
41. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 25 серпня 2023 року призначив справу № 800/119/14 (№ 21-302а14) до розгляду в судовому засіданні згідно із частиною першою статті 368 КАС України.
42. У судовому засіданні представник заявника підтримав заяву про перегляд постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) за виключними обставинами, навівши при цьому доводи на її обґрунтування, подібні до зазначених у заяві.
43. Представник ВРУв судовому засіданні просив відмовити в задоволенні заяви з мотивів, наведених у запереченнях на неї.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Релевантні джерела права й акти їх застосування
44. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
45. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вона є стороною.
46. Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
47. Згідно із частиною п'ятою статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
48. Частинами першою, другою статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) визначено, що остаточне рішення ЄСПЛ у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, є обов'язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.
Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається, зокрема, Законом № 3477-IV.
49. Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення Суду є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
50. Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
51. Пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України визначено, що заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
52. З огляду на наведені вище положення статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справ судом у розумінні пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України.
53. ЄСПЛ у рішенні у справі «Овчаренко і Колос проти України»постановив порушення статті 8 Конвенції.
54. Пунктом 1 статті 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції).
55. У рішенні у справі «Овчаренко і Колос проти України» ЄСПЛ визнав застосовність статті 8 Конвенції, оскільки трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов'язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі «Денісов проти України», заява № 76639/11, пункт 115, від 25 вересня 2018 року). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (так само, пункт 116).
56. У цій справі підстави для звільнення заявників суворо обмежувалися виконанням ними суддівських функцій і жодним чином не стосувалися їхнього приватного життя. Окрім того, заявники справді розглядали оскаржувані події як свавільний та політично вмотивований напад на Конституційний Суд України як на інституцію, тобто як питання, не пов'язане з їхнім правом на повагу до приватного життя. Однак вони також стверджували, що їхнє звільнення за «порушення присяги» мало значні негативні наслідки для їхньої репутації. За їхнім переконанням, це призвело до негативних фінансових наслідків. Розглянувши ці твердження, Суд виснував, що звільнення заявників справді мало значний вплив на їхнє внутрішнє коло з огляду на подальші матеріальні збитки та вплив на їхню репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» безпосередньо стосувалася їхньої особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд вважає, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявників, а тому підпадає під сферу дії статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад згадане рішення у справі «Денісов проти України», пункти 122 і 129). Із цього випливає, що стаття 8 Конвенції є застосовною.
57. Суд також вважав, що скарги за статтею 8 Конвенції не можуть бути відхилені як явно необґрунтовані в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.
58. ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам'ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв'язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників ВРУ, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.
59. Крім того, ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» постановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з правом заявника на вмотивоване рішення в його справі.
60. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
61. ЄСПЛ зазначив, що скарга, зокрема, ОСОБА_2 за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованою в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
62. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов'язані з їхнім звільненням справи не були розглянуті «незалежним і безстороннім судом». Вони також скаржилися, що їхні справи не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; їм не було дозволено брати ефективну участь у розгляді їхніх справ; не було забезпечено їхнього права на ухвалення вмотивованого рішення; не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги».
63. За висновком ЄСПЛ з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов'язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов'язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану», заява № 39331/09, пункти 34 і 35, від 02 квітня 2020 року з подальшими посиланнями).
64. У цій справі ВРУ здійснила розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення зазначеної Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи усунув розгляд справи національними судами виявлені недоліки (пункт 121).
65. ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть коли орган, який вирішує спори щодо «прав та обов'язків цивільного характеру», не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов'язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandis рішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява № 32314/14, пункт 51).
66. У пункті 125 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, щозаявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент. У зв'язку із цим Суд у своєму рішенні зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і вважали, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов'язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв'язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.
67. ЄСПЛ зазначав, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв'язку із цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти 95-108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачав підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачав необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.
68. Таким чином, ЄСПЛ констатував, що рішення про звільнення заявника не могло вважатися достатньо обґрунтованим, оскільки установив використання національними органами влади своїх дискреційних повноважень, яке підірвало принцип юридичної визначеності, не було виправдано контекстом масових протестів і позачерговою зміною державної влади, а також неналежний судовий розгляд, під час якого не було надано розгорнутої відповіді на ключові питання.
69. ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з правом заявника на вмотивоване рішення, оскільки національні суди не оцінили надання заявнику достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду його справи, не розглянули всіх відповідних питань факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи, не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України.
70. За цих обставин ЄСПЛ не вбачав підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачав необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржився заявник.
71. Ураховуючи, що ЄСПЛ зазначив, що національні суди не надали розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», не надали оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, то рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими.
72. Як указано вище, Вищий адміністративний суд України постановою від 18 червня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконною Постанову № 775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв'язку з порушенням присяги судді; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
73. Задовольняючи позовні вимоги, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що сукупність зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів і системний аналіз чинного законодавства, що встановлює порядок та умови дострокового припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, дають суду підстави вважати, що ВРУ не дотримано норм Конституції та законів України при достроковому припиненні повноважень та звільненні судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , а тому позов у цій частині підлягає задоволенню.
74. Не погодившись з указаним рішенням Вищого адміністративного суду України, ВРУ звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстав, установлених пунктом 3 частини першої статті 237 КАС України (у редакції, чинній на момент подання вказаної заяви), у якій просила скасувати вказану постанову та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
75. Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України»(заява № 27276/15), Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що суди не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України.
76. Указане є втручанням у право позивача на повагу до приватного життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, а також порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з правом заявника на вмотивоване рішення.
77. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
78. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.
79. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).
80. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R(2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді коли:
- потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
81. Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде повторний розгляд справи судом першої інстанції.
82. Ураховуючи те, що констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, що полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, допущені як судом першої інстанції, а саме Вищим адміністративним судом України, так і Верховним Судом України в рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами просить заявник, то саме суд першої інстанції може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.
Висновки за результатами розгляду заяви
83. На підставі частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
84. Відповідно до частини п'ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
85. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення конвенційних вимог в аспекті цієї справи, а суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на практику Суду за статтею 8 Конвенції, задовольнив позов частково, але частково з інших мотивів, ніж це вказав ЄСПЛ, то вказані порушення можна усунути шляхом скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року і передати справу на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного законодавства.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 322, 325, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) задовольнити частково.
2. Постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Ю. Уркевич
Суддя-доповідач І. В. Желєзний
Судді: О. О. Банасько Г. Р. Крет
Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
І. А. Воробйова К. М. Пільков
І. В. Григор'єва О. М. Ситнік
М. І. Гриців І. В. Ткач
Д. А. Гудима Є. А. Усенко
Ж. М. Єленіна Н. В. Шевцова