УКРАЇНА
Житомирський апеляційний суд
Справа №294/1250/22 Головуючий у 1-й інст. Лесько М.О.,
Категорія 16 Доповідач Павицька Т. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 жовтня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Трояновської Г.С., Галацевич О.М.
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №294/1250/22 за позовом ОСОБА_1 до Вільшанської сільської ради Житомирського району Житомирської області про визнання права власності на земельну ділянку (пай) в порядку спадкування за апеляційною скаргою заступника керівника Житомирської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 27 січня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Леська М.О. в м. Чуднові,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, мотивуючи його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її рідна тітка ОСОБА_2 , яка була членом КСП «ім. Семенюка», на момент передачі землі у колективну власність із членів КСП не виключалася, була внесена до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай) та отримала відповідний сертифікат на земельну частку (пай) площею 2,55 га. Спадщину після смерті тітки прийняла мати позивача - ОСОБА_3 , шляхом вступу в управління спадковим майном, але оформити своїх спадкових прав не встигла та ІНФОРМАЦІЯ_2 померла. Після смерті останньої, відкрилась спадщина на майно, до складу якого входять земельні ділянки, згідно Державного акту на право власності на земельні ділянки ЖТ №004616 від 25.07.1997 року. Після смерті тітки та матері позивач є єдиною спадкоємицею їх майна. Однак, в нотаріальному порядку вона не може оформити свої права на спадкове майно у зв'язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на земельну частку (пай). Відтак, просила визнати за нею право власності на земельну частку (пай) члена КСП «ім. Семенюка» площею 2,55 га та право власності на земельні ділянки: площею 1,1186 га за кадастровим №1825880600:02:000:0472, площею 1,1146 га з кадастровим №1825880600:02:000:0860, площею 4,2322 га з кадастровим №1825880600:07:000:0859, розташованих на території Бейзиміського старостинського округу Вільшанської сільської територіальної громади Житомирського району Житомирської області в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
28 листопада 2022 року ОСОБА_1 уточнила позовні вимоги та просила визнати за нею право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 , площею 1,8120 га з кадастровим №1825880600:08:000:0320 та площею 0,5188 га з кадастровим №1825880600:02:000:0740 після смерті її тітки ОСОБА_2 , спадщину прийняла її мати ОСОБА_3 , шляхом вступу в управління спадковим майном та визнати за нею право власності на земельні ділянки: площею 0,1186 га з кадастровим №1825880600:02:000:0472, площею 1,1146 га з кадастровим №1825880600:02:000:0860, площею 4,2322 га з кадастровим №1825880600:07:000:0859, розташованих на території Бейзиміського старостинського округу Вільшанської сільської територіальної громади Житомирського району Житомирської області в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Чуднівського районного суду Житомирської області від 27 січня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку (пай) № НОМЕР_2 , яка складається із кадастрових номерів №1825880600:08:000:0320, площею 1,8120 га та № 1825880600:02:000:0740 площею 0,5188 га, в порядку спадкування після смерті її тітки - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельні ділянки: кадастровий №1825880600:02:000:0472 площею 0,1186 га, кадастровий №1825880600:02:000:0860 площею 1,1146 га та кадастровий № 1825880600:07:000:0859 площею 4,2322 га у порядку спадкування після смерті її матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції заступник керівника Житомирської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області подав апеляційну скаргу у якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що як вбачається із суб'єктивного складу учасників справи, не було залучено до розгляду справи Вільшанську сільську раду Житомирського району Житомирської області. Позивачем не було заявлено клопотання про залучення інших співвідповідачів у справі, а тому пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Крім того, судом не враховано, що земельна ділянка (пай) має особливий юридичний статус. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з тим, сертифікат на ім'я ОСОБА_2 на право на земельну частку (пай) видано 04.04.1997. Оскільки ОСОБА_2 за життя право власності на земельну ділянку (пай) не набула, вони не входять до складу спадщини, яка відкрилась після смерті останньої. Щодо обґрунтування порушення рішенням суду першої інстанції інтересів держави, то вказує, що дотримання вимог Конституції України та земельного законодавства, встановленого порядку набуття та реалізації права на землю становить суспільний та державний інтерес. Як вбачається з суб'єктивного складу учасників справи, ГУ Держгеокадастру у Житомирській області не було залучено до її розгляду. Щодо дотримання прокурором порядку, передбаченого ст.23 ЗУ «Про прокуратуру», то обласна прокуратура листом від 08.08.2023 повідомила ГУ Держгеокадастр у Житомирській області про стверджувані порушення інтересів держави та необхідність вжиття заходів до їх поновлення шляхом звернення до суду апеляційної інстанції. Разом з тим, листом від 10.08.2023 ГУ Держгеокадастр у Житомирській області повідомив, що намірів звертатися із апеляційною скаргою не мають, у зв'язку із обмеженим фінансуванням.
09 жовтня 2023 року на адресу суду від Вільшанської сільської ради Житомирського району Житомирської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому сільська рада просить апеляційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Чуднівської міської ради Житомирського району Житомирської області залишити без задоволення, а рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 24 жовтня 2022 року залишити без змін. Зазначає, що сільська рада в суді першої інстанції позов визнала. Таке рішення було прийняте сільською радою в зв'язку з тим, що згідно проектно-технічної документації землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам із земель колективної власності реформованого КСП ім. Семенюка Бейзимівської сільської ради Чуднівського району Житомирської області за тіткою позивачки ОСОБА_2 рахувались земельні частки паї №320 та 740, за матір'ю позивачки - ОСОБА_3 рахувались частки паї №859, 860, 472 ( на час подання позовної заяви були сформовані ділянки з кадастровими номерами: 1825880600:02:000:0472, 1825880600:02:000:0860 та 1825880600:07:000:0859. Враховуючи зазначену вище інформацію ОСОБА_1 мала достатні правові підстави для успадкування майна після смерті своєї матері ОСОБА_3 та право на земельну частку пай після смерті своєї тітки ОСОБА_2 .
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що згідно сертифікату серії ЖТ №0201937 ОСОБА_2 належало право на земельну ділянку (пай), у землі яка перебувала у колективній власності КСП імені Семенюка, розміром 2,55 га без визначення меж цієї частки (паю).
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть ( повторно) серії НОМЕР_3 від 07 вересня 2022 року.
ІНФОРМАЦІЯ_5 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть ( повторно) серії НОМЕР_4 від 04 серпня 2022 року.
З долучених до матеріалів справи копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 від 14.04.1971 та копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_6 від 29.12.1991 вбачається, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3 .
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне.
Щодо представництва прокурором інтересів держави у даній справі.
Звертаючись до суду із апеляційною скаргою в інтересах держави в особі - Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, заступник керівника Житомирської обласної прокуратури обґрунтовувала необхідність скасування рішення суду першої інстанції, у зв'язку з тим, що Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів, проте ГУ Держеокадастру у Житомирській області не було залучено до розгляду даної справи.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18, провадження №14-36цс19).
Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру».
Згідно із пунктом 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час подання прокурором апеляційної скарги, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Невиконання прокурором вимог щодо надання до суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 257 ЦПК України.
Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19), з метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставою для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Відтак, колегія суддів вважає, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Подібні правові висновки та їх обґрунтування містяться також у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №815/1567/16 (адміністративне провадження №К/9901/30797/18) та від 15 червня 2022 року у справі №821/1798/17 (адміністративне провадження №К/9901/58281/18).
Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) та від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France), № 61517/00, 31 березня 2005 року).
Водночас є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти російської федерації» ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Звертаючись до суду із апеляційною скаргою в інтересах держави в особі - Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, заступник керівника Житомирської обласної прокуратури обґрунтовувала необхідність скасування рішення суду першої інстанції, у зв'язку з тим, що Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів, проте ГУ Держеокадастру у Житомирській області не було залучено до розгляду даної справи.
Із матеріалів справи вбачається, що Житомирська обласна прокуратура, відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру», листом №15/1-383вих-23 від 09.08.2023 повідомлено виконуючого обов'язки начальника ГУ Держгеокадастру у Житомирській області про необхідність вжиття заходів щодо оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції.
На запит №15/1-383вих-23 від 07 серпня 2023 року ГУ Держгеокадастр у Житомирській області, листом №0-6-0.6-2813/2-23 від 10.08.2023 повідомило Житомирську обласну прокуратуру, що відповідно до виписки по рахункам ГУ Держгеокадастру у Житомирській області станом на 09.08.2023 вказано відсутність суми для сплати судового збору, а тому у зв'язку із обмеженим фінансуванням ГУ Держгеокадастру у Житомирській області позбавлене можливості самостійно звернутися до суду.
Таким чином, прокурор попередньо, до звернення до суду з апеляційною скаргою, повідомив про це відповідний суб'єкт владних повноважень.
Враховуючи, що прокурор, який звернувся до суду в інтересах держави, на виконання вимог ч. 4 ст. 56 ЦПК України обґрунтував, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, послався на визначені законом підстави для звернення до суду із апеляційною скаргою, а також зазначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, беручи до уваги, що ГУ Держгеокадастру у Житомирській області ГУ Держгеокадастру у Житомирській області не мало наміру вживати заходів щодо захисту порушеного права власності держави, колегія суддів вважає, що прокурор обґрунтував підстави для представництва інтересів держави у даній справі.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем було визнано позовні вимоги, що у свою чергу не суперечить закону, не порушує прав, свобод та інтересів сторін чи інших осіб, а тому наведене є підставою для задоволення позову.
Проте, з наведеними висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.
Згідно ч.4 ст.206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Конституцією України визнається, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13 Конституції України).
З огляду на наведене у суду першої інстанції не було підстав для прийняття визнання відповідачем позову та задоволення позову ОСОБА_1 саме з цих підстав.
Щодо визнання права власності на земельну частку (пай) в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 .
Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (частини 2, 3 статті 78 ЗК України).
Відповідно до п. «г» ст. 81, ч. 1 ст. 131 Земельного кодексу України, громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.
Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Згідно пунктів 1, 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції 2003 року) цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності.
Відповідно до п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7 роз'яснено, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини.
Таким чином, оскільки спадкодавець ОСОБА_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , то судом, відповідно, застосовуються положення Цивільного Кодексу УРСР (в редакції 1963 року), які діяли на час смерті спадкодавця.
Згідно з частинами першою, другою статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Відповідно до статті 525 ЦК УРСР , часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.
Згідно ст.530 ЦК УРСР при відсутності спадкоємців першої черги або при неприйняття ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері ( друга черга).
Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
Згідно зі ст. ст. 549, 554 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 та 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.
Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.
Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 25.03.2020 у справі №305/235/17 та від 03.03.2021 у справі №747/467/18.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно з частиною першою статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
За змістом ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно вимог ст. ст. 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелює можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 померла - ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Згідно сертифікату серії ЖТ №0201937, виданого Чуднівською районною державною адміністрацією 25 липня 1997 року, ОСОБА_2 належало право на земельну ділянку (пай), у землі яка перебувала у колективній власності КСП імені Семенюка, розміром 2,55 га без визначення меж цієї частки (паю).
Факт родинних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як рідними сестрами підтверджується матеріалами справи.
Довідкою Бейзимівського старостинського округу Вільшанської сільської ради Житомирського району від 05.09.2022 №209 підтверджується, що ОСОБА_3 дійсно прийняла спадщину померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , яка на день смерті проживала за адресою: АДРЕСА_1 та здійснювала догляд за майном померлої, а саме: проживала, робила ремонт, побілку, користувалася земельною ділянкою.
Таким чином підтверджується факт прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті сестри ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_5 померла мати позивачки - ОСОБА_3
23 січня 2013 року ОСОБА_1 подала приватному нотаріусу Чуднівскього районного нотаріального округу Журбей В.Л. заяву про прийняття спадщини після смерті матері, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05 червня 2003 року №899-IV основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).
За пунктом 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
За змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта.
Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.
При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України, Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям».
Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.
Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Отже, особа набуває права на земельну частку (пай) у разі, якщо на момент одержання колективним сільськогосподарським підприємством акта на право колективної власності на землю вона працювала в цьому підприємстві, була його членом та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього - додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку.
У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в КСП.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду
В постанові Верховного Суду від 10 червня 2022 року у справі №750/519/21 (провадження №61-14957св21) вказано, «що згідно з пунктом «г» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється, в тому числі, шляхом визнання права (пункт 1 частини третьої статті 152 ЗК України). ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2013 року, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України».
В постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №692/565/21 (провадження №61-7303св22) зазначено, що «посилання позивача на те, що за нею слід визнати право власності на конкретно визначену земельну ділянку №НОМЕР_2, якій присвоєно кадастровий номер 7120689000:03:002:0620, що значиться за спадкодавцем, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3, є передчасними, оскільки спадкодавець за життя не оформив належним чином у встановленому законом порядку право власності на конкретну земельну ділянку, а лише набув майнові права на її отримання, а отже, успадковується це саме право на отримання земельної частки (паю), а не право власності на конкретно визначену земельну ділянку в натурі».
Оскільки за життя ОСОБА_2 (спадкодавець матері позивача) не набула право власності на земельну ділянку (пай) № НОМЕР_2 , яка складається з кадастрового номеру 1825880600:08:000:0320 площею 1,8120 га та кадастрового номеру 1825880600:02:000:0740 площею 0,5188 га, а відтак, згадана земельна ділянка на момент відкриття спадщини не увійшла до її складу, та, відповідно, не могла бути успадкована матір'ю позивачки - ОСОБА_3 ,
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у позовній заяві ОСОБА_1 посилається на те, що у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа на спірні земельні ділянки вона не має можливості оформити право власності в нотаріальному порядку.
Разом з тим колегія суддів зазначає, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно (ст.1297 ЦК України).
Видача свідоцтва про право на спадщину є підставою для закріплення права власності на нерухоме майно та свідчить про законність набуття такого майна. Під час видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно відбувається прийняття речових прав на таке майно, при цьому остаточний перехід права власності та його належне закріплення відбувається після державної реєстрації такого права.
Статтею 68 Закону України «Про нотаріат» вiд 02 вересня 1993 року №3425-XII з відповідними змінами і доповненнями, визначено, що видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно.
Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Після державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно воно вважається таким, що офіційно визнане та підтверджене державою, згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нотаріус як спеціальний суб'єкт в день видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно проводить державну реєстрацію прав у Державному реєстрі речових прав та вносить відомості про перехід права власності на ім'я спадкоємця до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.
У відповідності до п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7 свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Визнання права власності на спадкове майно у судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Проте, ОСОБА_1 не надано суду доказів того, що нотаріусом їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину з підстав відсутності правовстановлюючого документа на спірні земельні ділянки.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку (пай) № НОМЕР_2 , яка складається із кадастрового номеру 1825880600:08:000:0320, площею 1,8120 га та кадастрового номеру 1825880600:02:000:0740 площею 0,5188 га, в порядку спадкування після смерті її тітки - ОСОБА_2 ухвалене з неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування в цій частині з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Апеляційна скарга не містить доводів про незаконність рішення суду в частині задоволення позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку після смерті матері ОСОБА_3 , а тому рішення суду в цій частині залишається без змін.
У відповідності до вимог ст.141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь Житомирської обласної прокуратури підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1488,60 грн.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області задовольнити частково.
Рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 27 січня 2023 року в частині задоволення позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку (пай) № НОМЕР_2 , яка складається із кадастрового номеру 1825880600:08:000:0320, площею 1,8120 га та кадастрового номеру 1825880600:02:000:0740 площею 0,5188 га, в порядку спадкування після смерті її тітки - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
В решті рішення залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Житомирської обласної прокуратури 1488,60 грн судових витрат за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 12 жовтня 2023 року.
Головуючий
Судді