Справа № 752/15632/23
Провадження № 4-с/752/180/23
УХВАЛА
Іменем України
12.10.2023 року м. Київ
Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Ольшевської І.О.,
за участю секретаря Крекотень О.В.,
розглянувши скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, заінтересовані особи Відкрите акціонерне товариство НАСК «Оранта», Голосіївський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва із скаргою на бездіяльністю державного виконавця, за якою просить зобов'язати відповідальних посадових осіб Голосіївського відділу ДВС у м. Києві скасувати арешт з нерухомого майна ОСОБА_1 , вчиненого на підставі постанови б/н від 14.09.2011р. ВДВС Голосіївського РУЮ, реєстраційний номер обтяження 11645860.
В обгрунтування скарги зазначає, що під час підготовки до продажу нерухомого майна йому стало відомо про наявність арешту, який накладено на все його нерухоме майно. Після отримання витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна було з'ясовано, що підставою для обтяження була постанова номер: б/н, видана 14.09.2011р., видавник: ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві, з метою забезпечення виконання рішення суду в/п НОМЕР_2. У той же час перевіркою за АСВП ніякого виконавчого провадження НОМЕР_2 не знайдено. Рішення суду, на підставі якого було відкрите виконавче провадження НОМЕР_2, стосувалось стягнення із заявника на користь ВАТ НАСК «Оранта» грошових коштів, однак вказане рішення суду щодо заявника примусово не виконується. На заяву заявника Голосіївським відділом ДВС надана відповідь про те, що 14.09.2011р. за заявою ВАТ НАСК «Оранта» було відкрито виконавче провадження НОМЕР_1, у рамках якого накладено арешт на все майно боржника, 23.11.2012р. виконавчий документ повернуто стягувачу з підстав відсутності в боржника майна. Після повернення виконавчого документу стягувач повторно виконавчий документ для примусового виконання до органу ДВС не подавав, інших виконавчих проваджень для виконання рішення суду більше не відкривалось за заявою стягувача. З огляду на зазначене, заявник вважає, що стягувач втратив інтерес щодо виконання рішення суду, пропустив строки для повторного звернення із заявою про відкриття виконавчого провадження. Як вказує заявник, накладений арешт на все майно боржника фактично не виконує свою
функцію - забезпечення реального виконання рішення суду, оскільки таке рішення не може бути примусово виконано з вини самого стягувача, який пропустив встановлені строки для пред'явлення виконавчого документа до виконання. Враховуючи наведене, а також з посиланням на практику Верховного Суду, заявник просить зобов'язати державну виконавчу служби скасувати арешт з його майна.
Від заінтересованих осіб письмових пояснень (заперечень) щодо вимог скарги до суду не надійшло.
Заявник, заінтересовані особи в судове засідання не з'явились, хоча про час та місце розгляду скарги повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 2 ст. 450 ЦПК України неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду.
Вивчивши матеріали скарги та справи, суд приходить до наступного висновку.
За змістом ст. 129-1 Конституції України та у відповідності до ст. 18 ЦПК України судове рішення, що набрало законної сили, обов'язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно з ч. 1ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Так, рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15.02.2010р. у справі №2-142/10 за позовом ВАТ НАСК «Орана» до ОСОБА_1 , ПАТ «Страхова компанія «Еталон» про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу позовні вимоги задоволені, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ НАСК «Оранта» страхове відшкодування в сумі 51 761,37 грн., судовий збір у сумі 517,61 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення в сумі 15,00 грн., стягнуто з ПАТ «Страхова компанія «Еталон» на користь ВАТ НАСК «Оранта» страхове відшкодування в сумі 25 296,00 грн., судовий збір у сумі 252,96 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення в сумі 15,00 грн.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18.08.2010р. рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15.02.2010р. залишено без змін.
З листа Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 28.06.2023р. №104881 вбачається, що згідно даних АСВП на виконанні у Відділі перебувало виконавче провадження НОМЕР_1, відкрите на підставі виконавчого листа №2-142/10 від 19.11.2010р., виданого Голосіївським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ВАТ НАСК «Оранта» боргу в розмірі 52 293,98 грн. 14.09.2011р. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1. 14.09.2011р. винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. 23.11.2012р. постановою державного виконавця виконавчий документ повернуто стягувача на підставі пункту 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (відсутність майна в боржника). Станом на 21.06.2023р. на адресу Відділу документи, які підтверджують фактичне виконання рішення не надходили. Виконавчий збір та витрати виконавчого провадження не сплачено. Правових підстав для винесення постанови про зняття арешту з майна відсутні.
У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», чинній на момент повернення виконавчого документу стягувачу, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Згідно з ч. 3 та ч. 4 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», чинній на момент повернення виконавчого документу стягувачу, у разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску разом із звітом державного виконавця про його використання. Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску державний виконавець виносить постанову з обов'язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам і може бути оскаржена в десятиденний строк в порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до ч. 5 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», чинній на момент повернення виконавчого документу стягувачу, повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.
Таким чином, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час повернення виконавчого документу стягувачу) не встановлювало прямого обов'язку державного виконавця знімати арешт з майна боржника.
Разом з тим, заявник ОСОБА_1 звернувся до органу державної виконавчої служби із заявою від 14.06.2023р. про зняття арешту з нерухомого майна, оскільки жодного виконавчого провадження з виконання виконавчого документу №2-142/10 не було, рішення суду примусового не виконувалось.
При цьому суд відмічає, що станом на дату подання такої заяви були відсутні відомості того, що строк пред'явлення виконавчого листа до виконання поновлювався. Такі відомості відсутні і на день розгляду скарги ОСОБА_1 . Також, як вбачається з листа Відділу ДВС від 28.06.2023р., після повернення виконавчого документу стягувач повторно виконавчий документ для примусового виконання до органу ДВС не подавав, інших виконавчих проваджень для виконання рішення суду більше не відкривалось за заявою стягувача.
Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Застосування державними виконавцями наданого їм широкого кола повноважень та законодавчо визначених механізмів, спрямованих на виконання судових рішень, входить до їх обов'язків, визначених статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», щодо вжиття передбачених цим Законом заходів для неупередженого, ефективного, своєчасного і повного вчинення виконавчих дій.
Аналіз норм Закону України «Про виконавче провадження» щодо підстав накладення арешту на майно боржника та зняття такого арешту дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який виконавець має право застосувати для забезпечення реального виконання виконавчого документа, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.
При цьому застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах,
передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Указані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов'язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.
Суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України), а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У цій правовій ситуації відмова в задоволенні скарги щодо зняття арешту, накладеного на все майно ОСОБА_1 , у виконавчому провадженні НОМЕР_1, відкритому на підставі виконавчого листа №2-142/10, унеможливила б у подальшому здійснення належного захисту майнових прав заявника щодо зняття арешту з його майна, оскільки чинне законодавство не регулює питання зняття обтяжень з майна боржника у випадку закінчення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання після повернення його стягувачу та відсутності відкритих виконавчих проваджень щодо заявника.
При цьому слід також врахувати те, що наявність протягом тривалого часу (більше 10 років) нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності
виконавчого провадження, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Отже, оскільки на виконанні у державній виконавчій службі відсутні виконавчі провадження, а арешт на майно боржника у виконавчому провадженні діє з 2011 року, за обставинами цієї справи наявні підстави для зобов'язання посадових осіб виконавчої служби зняти арешт, накладений на все майно ОСОБА_1 у межах виконавчого провадження НОМЕР_1, оскільки надалі в застосуванні арешту відсутня необхідність.
Відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з вимогами ст. 76-81 ЦПК України, засобами доказування у цивільній справі є письмові, речові і електронні докази, висновки експерта, показання свідків. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За приписами ст. 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Таким чином, виходячи із встановлених обставин та на підставі наведених вище норм закону слід задовольнити скаргу ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст. 353, 450, 451 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
1. Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, заінтересовані особи Відкрите акціонерне товариство НАСК «Оранта», Голосіївський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) задовольнити.
2. Зобов'язати відповідальних посадових осіб Голосіївського відділу ДВС у м. Києві скасувати арешт з нерухомого майна ОСОБА_1 , вчиненого на підставі постанови б/н від 14.09.2011р. ВДВС Голосіївського РУЮ, реєстраційний номер обтяження 11645860.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
4. Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Київського апеляційного суду або через Голосіївський районний суд міста Києва відповідно до вимог, встановлених ст. ст. 353-356 ЦПК України.
Учасник справи, якому повний текст ухвали суду не був вручений у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому ухвали суду.
Повний текст ухвали суду складено та підписано 12.10.2023р.
Суддя І.О. Ольшевська