ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 вересня 2023 року
м. Київ
cправа № 921/325/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Мачульського Г.М., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Установи "Агенція регіонального розвитку в Тернопільській області"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 (колегія суддів: Зварич О.В. - головуючий, Гриців В.М., Малех І.Б.) у справі
за позовом Установи "Агенція регіонального розвитку в Тернопільській області"
до Акціонерного товариства Національна суспільна телерадіокомпанія України,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Тернопільська обласна рада,
про визнання договору оренди недійсним та зобов'язання повернути сплачену орендну плату в загальній сумі 328 024,38 грн
(за участю представників: позивача - Ткачук О.А.; відповідача - Новак А.А.)
СУТЬ СПОРУ
1. Сторонами цього спору є Установа «Агенція регіонального розвитку в Тернопільській області» (далі - Установа, позивач, орендар) та Акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України» (далі - Телерадіокомпанія, відповідач, орендодавець).
2. У 2018 році сторони уклали договір оренди офісних приміщень строком на три роки (до 2021 року). У 2021 році орендар повернув об'єкт оренди за актом орендодавцю і правовідносини між сторонами припинились.
3. У подальшому Орендар дізнався, що в спорі між орендодавцем та міською радою про право власності на офісні приміщення (справа №921/389/19), суд визнав право власності за міською радою і констатував, що орендодавець ніколи не був власником.
4. З цього орендар зробив висновок, що при укладенні та виконанні договору орендодавець вводив його в оману, тому договір на підставі норм статті 230 Цивільного кодексу України підлягає визнанню недійсним. Наслідком такої недійсності має бути повернення всіх грошових коштів, сплачених за договором, в порядку реституції.
5. Орендодавець заперечував, покликаючись на належне виконання сторонами умов договору протягом строку його дії, відсутність підстав для недійсності договору оренди в момент його укладення та неналежність обраного позивачем способу захисту своїх прав.
6. Суд першої інстанції з доводами позивача погодився і позов задовольнив.
7. Суд апеляційної інстанції в позові відмовив, стверджуючи, що, хоч орендодавець дійсно не був власником офісних приміщень, права орендаря цим не порушено.
8. Верховний Суд, аналізуючи цей спір, доходить висновку, що справжньою метою заявлення позову є повернення грошових коштів, а недійсність договору є інструментом, який дозволяє цієї мети досягнути. В цьому контексті ключовими питаннями спору є:
- Чи має суд визнати недійсним договір оренди офісних приміщень і повернути Орендарю в порядку реституції всі сплачені за ним кошти, якщо після закінчення строку дії договору оренди з'ясувалось те, що орендодавець ніколи не був власником приміщень, які здавав в оренду
- Якщо ні, то на якій правовій підставі.
ОБСТАВИНИ СПОРУ
9. 01.11.2018 між Телерадіокомпанією та Установою укладено договір оренди нерухомого майна №357-7/4 (далі - договір оренди) загальною площею 106,70 кв.м, а саме: приміщення №№ 4-29, 4-30, 4-31, 4-32, 4-33, 4-34, 4-35 на третьому поверсі будівлі за адресою: м. Тернопіль, бульвар Т.Шевченка, 17. Строк дії договору оренди до 30.09.2021.
10. Згідно з пунктом 1.2 договору оренди орендоване майно належить орендодавцю на праві власності.
11. Відповідно до пунктів 4.1, 4.2 договору оренди загальний розмір орендної плати за перші три місяці користування орендованим майном становить 1,20 грн за кожен місяць оренди; загальний розмір орендної плати за один місяць користування орендованим майном становить 10 690 грн, починаючи з четвертого місяця, а саме з 01.02.2019.
12. 01.11.2018 сторони підписали акт приймання-передачі орендованого майна.
13. Під час строку дії договору оренди сторони неодноразово вносили до нього зміни шляхом підписання додаткових угод.
14. 15.11.2018 здійснено державну реєстрацію права комунальної власності Тернопільської обласної ради на нерухоме майно: будівлю загальною площею 4478 кв.м. у м. Тернопіль по бул. Т.Шевченка, 17.
15. Рішенням господарського суду Тернопільської області від 16.12.2019 у справі №921/389/19, яке набрало законної сили, встановлено, що Телерадіокомпанія не набула права власності на будівлі по бульвару Т. Шевченка, 17 в м. Тернопіль, а відповідні будівлі належать до комунальної власності.
16. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 17.08.2021 у справі №921/220/21, яке набрало законної сили та було виконано Установою, задоволено позов Телерадіокомпанії про стягнення з Установи 48 268,99 грн боргу з орендної плати за договором оренди.
Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову
17. У липні 2022 року Установа звернулася до суду з позовом до Телерадіокомпанії про визнання недійсним договору оренди та зобов'язання відповідача повернути сплачену орендну плату в сумі 328 024,38 грн.
18. Позов мотивований тим, що відповідач не мав достатнього обсягу цивільної дієздатності для укладення оспорюваного договору, оскільки не був власником орендованого майна. Отже, відповідач ввів позивача в оману, зазначивши в умовах договору про належність йому орендованого приміщення на праві власності. У зв'язку з цим сплачені позивачем кошти в якості орендної плати на виконання недійсного правочину підлягають поверненню відповідачем на підставі статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Узагальнений зміст та обґрунтування рішення суду першої інстанції
19. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 18.01.2023 позов задоволений. Визнано недійсним договір оренди та зобов'язано відповідача повернути позивачу 328 024,38 грн сплаченої орендної плати.
20. Суд першої інстанції виходив з того, що об'єкт оренди не належав відповідачу на праві власності на момент вчинення договору оренди, а отже орендодавець не мав достатнього обсягу цивільної дієздатності на його укладення. Також оспорюваний договір є недійсним у порядку статті 229 ЦК України, як такий, що укладений під впливом помилки. З огляду на недійсність договору оренди відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України сплачена на виконання недійсного правочину орендна плата підлягає поверненню позивачу.
Узагальнений зміст та обґрунтування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції
21. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 рішення суду першої інстанції скасовано з прийняттям нового рішення про відмову в позові.
22. Суд апеляційної інстанції констатував не доведення позивачем факту порушення його прав внаслідок укладення спірного договору, який на момент звернення з позовом вже був повністю виконаний його сторонами. Відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про визнання правочину недійсним.
Касаційна скарга
23. Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи касаційної скарги
24. Суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду України в постановах від 15.12.2013 у справі № 6-94цс13, від 09.12.2015 у справі № 6-849цс15, від 21.09.2016 у справі № 6-1512цс16, від 16.03.2016 у справі № 6-93цс16, Верховного Суду від 26.10.2022 у справі № 947/32485/20, внаслідок чого помилково не застосував до спірних правовідносин норми статей 203, 215, 216, 229, 230, частини 1 статті 761 ЦК України. Також апеляційний суд не врахував висновок Верховного Суду в постанові від 11.05.2023 у справі №902/314/22 щодо визначення предмета і підстав спору та обґрунтованості позову.
Позиція Верховного Суду
Відповідь на ключове питання спору, оцінка аргументів сторін та суду апеляційної інстанції в цьому контексті
25. Верховний Суд зазначає, що підставою для відмови в задоволенні позову Установи про визнання недійсним договору оренди стало встановлення судом апеляційної інстанції факту відсутності порушення прав та інтересів позивача внаслідок укладення ним оспорюваного правочину, який був повністю виконаний сторонами та припинив свою дію на момент звернення з позовом.
26. Заперечуючи такі висновки апеляційного суду, позивач у касаційній скарзі продовжує наполягати на невідповідності оспорюваного правочину вимогам законодавства тобто вважає, що апеляційний суд помилково не розглянув заявлений ним позов по суті заявлених вимог.
27. Верховний Суд такі доводи скаржника відхиляє, погоджується з наведеною апеляційним судом підставою для відмови в позові та повторює, що справжньою метою заявлення позову є не захист цивільних прав та інтересів позивача, порушених внаслідок укладення оспорюваного ним правочину, а повернення сплачених на виконання правочину грошових коштів, тоді як недійсність договору є інструментом, який дозволяє цієї мети досягнути. У зв'язку з чим Суд зазначає про таке.
28. У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 (яка була врахована апеляційним судом) викладено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, а по своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
29. При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
30. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19. Зазначені вище позиції є загальними для спорів про визнання недійсними правочинів, є сталими і знайшли своє відображення у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, постановах Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 та від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 29.06.2021 у справі №916/2042/20. Підстав для відступу від них Верховний Суд не вбачає.
31. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
32. Між сторонами даного спору існували правовідносини оренди, суть яких полягає в передачі орендодавцем в платне користування орендаря певного нерухомого майна (офісних приміщень). За встановленими судом обставинами оспорюваний договір оренди виконувався обома його сторонами належним чином, зокрема позивач, як орендар, без жодних перешкод користувався орендованим майном, за що і сплачував відповідну орендну плату.
33. Оспорюючи договір оренди, позивач вбачає порушення своїх прав в тому, що плату за користування орендованим майном від нього отримувала особа, яка не є власником цього майна.
34. Однак обставина отримання плати за користування майном неналежним орендодавцем жодним чином не порушує права та інтереси позивача, як орендаря, який фактично досягнув мети укладеного ним правочину та сплачував кошти за користування майном.
35. Верховний Суд констатує, що позивач намагається використати приватно-правову конструкцію позову про визнання правочину недійсним не з метою захисту своїх приватних (цивільних) прав та інтересів, а виключно з метою повернення коштів, сплачених за фактичне користування орендованим майном, що прямо суперечить завданню господарського судочинства (частина 1 статті 2 ГПК України).
36. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів обставин, які б свідчили про наявність порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи його інтересів як сторони оскаржуваного договору у зв'язку з його укладенням (який виконувався обома сторонами в повному обсязі протягом всього строку його дії, без будь-яких заперечень), і також те, що в результаті визнання його недійсним цивільні права позивача буде захищено та відновлено.
37. За таких обставин, за відсутності належного обґрунтування з наданням відповідних доказів та не встановлення у судовому рішенні наявності порушеного права позивача, як учасника оспорюваного правочину, відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним договору оренди, незалежно від встановлених інших обставин справи.
38. Такі висновки апеляційного суду не суперечать, а навпаки відповідають правовим висновкам Верховного Суду України в постанові від 09.12.2015 у справі № 6-849цс15, Верховного Суду в постанові від 11.05.2023 у справі № 902/314/22, на які посилається скаржник. В обох названих справах суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виклав подібні до наведених вище висновки про недопустимість ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів та зазначив, що при вирішенні спору під час нового розгляду суди попередніх інстанцій першочергово повинні встановити чи порушено право позивача оспорюваним правочином.
39. Оскільки позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди, не довів порушення своїх прав, що є достатньою підставою для відмови в позові, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування апеляційним судом правових висновків у постановах Верховного Суду України від 16.03.2016 у справі № 6-93цс16, Верховного Суду від 26.10.2022 у справі № 947/32485/20, в яких судом касаційної інстанції розглядались питання щодо правозастосування відповідних положень ЦК України в частині визначення безпосередньо підстав для недійсності правочину.
40. Верховний Суд не враховує посилання скаржника на постанови Верховного Суду України від 15.12.2013 у справі № 6-94цс13, від 21.09.2016 у справі № 6-1512цс16, оскільки відповідні судові рішення відсутні в Єдиному державному реєстрі судових рішень та їх копій до касаційної скарги не додано.
41. Суд касаційної інстанції відмічає, що посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 20.10.2021 №910/10222/19 колегією суддів бути прийняті також не можуть, оскільки касаційна скарга не містить аргументів, про неврахування апеляційним судом викладених саме у цій постанові висновків Верховного Суду. При цьому положення ГПК України покладають обов'язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов'язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність та диспозитивність.
42. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла своє підтвердження під час здійснення касаційного провадження.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
43. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
44. Відповідно до положень статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
45. Звертаючись із касаційною скаргою, позивач в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростував висновків суду апеляційної інстанції та не довів неправильного застосування останнім норм матеріального і порушення норм процесуального права як необхідної передумови для скасування оскаржуваного судового рішення.
46. За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду - без змін.
Розподіл судових витрат
47. Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника
Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Установи "Агенція регіонального розвитку в Тернопільській області" залишити без задоволення.
2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 у справі №921/325/22 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І.С.
Судді Мачульський Г.М.
Краснов Є.В.