"19" листопада 2007 р. Справа № 02/2914
Господарський суд Черкаської області в складі головуючого судді Пащенко А.Д., із секретарем судового засідання Давиденко В.Г., за участю помічника військового прокурора Черкаського гарнізону Сукача В.В., представників сторін: позивача: не з'явився, відповідача: Кононенко О.В., Микитенко В.І. -за довіреностями, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси справу за позовом військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі державного підприємства «Укрконверсбуд»до товариства з обмеженою відповідальністю «Будмонтажполімер» про розірвання договору, передачу квартир та стягнення 163 244 грн. 58 коп.,
Заявлено позов про стягнення з відповідача 426 759 грн. 76 коп., в тому числі 378 710 грн. 84 коп. основного боргу, 34 569 грн. 63 коп. інфляційних збитків та три проценти річних в сумі 13 479 грн. 29 коп. за прострочення виконання грошового зобов'язання в зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору № 57/12-04 від 06.12.2004 року щодо передачі позивачу квартир згідно з адресним переліком.
Заявою від 23.08.2007 року прокурор змінив позовні вимоги та просить розірвати договір № 57/12-04 від 06.12.2004 року, передати позивачу 4 квартири загальною площею 169,07 кв. м. у житловому будинку № 10 по вул. 24-го Партз'їзду в м. Умань на суму перерахованих позивачем коштів 378 710 грн. 84 коп. та просить стягнути з відповідача 163 244 грн. 58 коп. пені за невиконання в строк зобов'язань за вказаним договором.
Представник позивача у судових засіданнях підтримала вимоги у зміненій редакції та пояснила, що позивач просить розірвати договір від 06.12.2004 року, передати позивачу 4 квартири на підставі пункту 4.4. договору та стягнути із відповідача 163 244,58 грн. пені.
Представники відповідача у відзиві на позов та у судовому засіданні заперечили проти позову з мотивів відсутності у позові правових підстав для розірвання договору, відсутності повідомлення позивача про розірвання договору та наявності у позивача права розірвати договір у односторонньому порядку, що вказує на відсутність предмету спору та необхідність припинення провадження у справі в цій частині. Щодо вимоги про передачу квартир, то на думку відповідача, на дату звернення до суду у позивача відсутнє право вимагати від відповідача (виконавця) передачі житла на вартість фактично внесених ним коштів або вимагати їх повернення, оскільки позивач не виконав умову п. 4.2. договору та не надіслав відповідачу повідомлення про розірвання договору. Відповідач вважає неправомірним нарахування пені, оскільки позивач не довів факту несвоєчасного введення будинку в експлуатацію, не надав доказів порушення зобов'язання, не зазначив правових підстав нарахування пені саме за вказаний у позові період, не подав доказів встановлення ним форми та порядку надання звітів про освоєння коштів та виконання підрядних робіт. У доповненні до відзиву на позов та у судовому засіданні представники відповідача вказали на те, що позивач порушив свої зобов'язання за договором і профінансував будівництво квартир в сумі на 2 млн. грн. менше, ніж вказано у договорі. Представники відповідачів вважають, що пункт 4.4., на який посилається позивач як на підставу вимоги про передачу квартир, суперечить ч.2 ст. 653 ЦК України, яка є імперативною нормою та відповідно до якої у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються, тому просять визнати її недійсною.
Оцінивши докази у справі в їх сукупності, заслухавши пояснення та доводи військового прокурора та представників сторін, суд встановив наступне.
Державне підприємство «Укрконверсбуд»та товариство з обмеженою відповідальністю «Будмонтажполімер» уклали договір № 57/12-04 від 06 грудня 2004 року (далі по тексту рішення -договір), за умовами якого позивач (як замовник) здійснює фінансування завершення будівництва житлового будинку, розташованого за адресою: Черкаська область, м. Умань, вул. 24-го Партз'їзду, 10, а відповідач (як виконавець) зобов'язується збудувати, ввести в експлуатацію та передати житло замовнику згідно з Адресним переліком квартир (додаток 1) на умовах цього договору.
В умовах цього договору вказано, зокрема, що:
пункт 1.3. -позивач (замовник) за цим договором зобов'язався на пайових засадах здійснити фінансування завершення будівництва будинку коштами, отриманими відповідно до чинного законодавства України з Державного бюджету України;
п. 2.1. договору - фінансування здійснюється замовником відповідно до узгодженого сторонами графіку фінансування будівництва та освоєння коштів, який складає невід'ємну частину цього договору (додаток 2);
п. 2.2. договору -позивач зобов'язався здійснити фінансування завершення будівництва будинку у розмірі 2 378 707, 84 грн. з урахуванням ПДВ,
п. 2.2. - відповідач зобов'язався здійснити освоєння коштів відповідно до графіку, завершити будівництво будинку, здати його в експлуатацію та передати замовнику 25 квартир загальною площею 1515,97 кв. м. відповідно до затвердженого сторонами Адресного переліку.
п. 2.6. -відповідач зобов'язався освоювати кошти відповідно до графіку та завершити будівництво будинку і здати його в експлуатацію в ІІІ кварталі 2005 року.
п. 2.7. -відповідач зобов'язався передати позивачу квартири після завершення будівництва будинку та введення його в експлуатацію протягом 10 робочих днів з моменту введення будинку в експлуатацію.
Суд вважає, що договір № 57/12-04 від 06 грудня 2004 року за своє правовою природою є змішаним договором, він є інвестиційним договором з елементами договору підряду на капітальне будівництво, що не суперечить чинному законодавству.
Виходячи з цього, на договір поширюються норми глави 33 ГК України, параграфа 3 глави 61 ЦК України, а також норми Закону України “Про інвестиційну діяльність».
Відповідно до статті 9 Закону України “Про інвестиційну діяльність» основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір.
Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.
В статті 5 Закону вказано, що інвестори -це суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.
Відповідно до частини 3 статті 5 Закону учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
З огляду на викладене, позивач є інвестором з усіма правами та зобов'язаннями відповідно до договору та вказаного Закону.
Відповідно до статті 20 Закону при недодержанні договірних зобов'язань суб'єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами.
Згідно статті 318 Господарського кодексу України за договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
Як вбачається із матеріалів справи та визнається відповідачем, позивач перерахував на рахунок відповідача 29.12.2004 року кошти в сумі 378 710,84 грн. для фінансування будівництва житла згідно договору 57/12-04 від 06.12.2004 року.
Відповідно до додатку № 2 до договору позивач взяв на себе зобов'язання профінансувати будівництво житла в грудні 2004 року в сумі 2 378 707,84 грн., і вже в грудні 2004 року відповідач повинен був освоїти 1 378 707,84 грн.
Відповідач звернувся до позивача із листом № 19 від 11.03.2005 року про дофінансування будівництва будинку відповідно до умов договору.
Як вбачається, сторони робили спробу укласти додаткову угоду до договору та закріпити правовідносини, які фактично склалися, однак, додаткові угоди в установленому порядку не підписані.
18 листопада 2005 року позивач звернувся до відповідача із претензією за вих. № 389/11, в якій просив передати позивачу протягом 10-ти календарних днів 4 квартири загальною площею 263,98 м2 у ІІІ кварталі 2005 року, посилаючись на пункти 2.2. та 2.6. договору.
В цій претензії позивач повідомив, що у разі невиконання даної вимоги позивач змушений буде розірвати договір (п. 4.2. договору) і звернутись до суду із вимогами про повернення перерахованих коштів та стягнення збитків. Тобто, в цій претензії позивач не ставить питання про розірвання договору.
Право позивача розірвати договір у односторонньому порядку встановлено за домовленістю сторін в пункті 4.2. договору. Це його право не суперечить закону, оскільки згідно частини 1 статті 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Як вбачається, позивач не скористався своїм правом на розірвання договору до подання позову. Суд розцінює заявлену у позові вимогу, підтриману позивачем у судових засіданнях, як розірвання договору відповідно до пункту 4.2. договору, тому суд вважає, що спір з цього приводу між сторонами відсутній, отже, в частині вимоги про розірвання договору провадження у справі необхідно припинити.
Відповідно до статті 202 Господарського кодексу України до відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно Згідно частини 2 статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Однак, в пункті 4.4. договору записане положення, що суперечить припису частини 2 статті 653 ЦК України, яка є імперативною нормою. Тобто, умова в пункті 4.4. договору про право замовника вимагати від виконавця передачі житла на вартість фактично внесених ним коштів у разі розірвання цього договору, суперечить закону.
Згідно частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.
Тому, на підставі пункту 1 частини 1 статті 83 ГПК України, відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України суд визнає недійсним пункт 4.4. договору в частині права замовника вимагати від виконавця передачі житла на вартість фактично внесених ним коштів у разі розірвання цього договору. Недійсність цієї частини пункту 4.4. договору не впливає на дійсність іншої частини та всього договору.
З огляду на викладене, вимога про передачу позивачу квартир не підлягає до задоволення.
Вимога про стягнення із відповідача пені також не може бути задоволена, виходячи із наступного.
У позові заявлено вимоги про стягнення пені відповідно до пункту 5.2. договору за порушення строків освоєння коштів та за несвоєчасне введення будинку в експлуатацію або за несвоєчасну передачу квартир за період з 01.10.2005 року по 07.12.2006 року, а також за порушення умов щодо подачі звітів щомісяця про освоєння коштів та виконання підрядних робіт за цей же період.
Суд вважає обґрунтованими заперечення відповідача щодо нарахування пені. Прокурором та позивачем дійсно не доведено факту несвоєчасного введення будинку в експлуатацію, не вказано правових підстав для нарахування пені починаючи із 01.10.2005 року, не подано доказів встановлення позивачем форми та порядку надання звітів про освоєння коштів та виконання підрядних робіт.
Згідно з пунктом 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Статтею 258 ЦК України встановлено річний строк позовної давності для стягнення пені, який скінчився 01.10.2006 року. Тому в частині стягнення пені позов до задоволення не підлягає.
Виходячи з викладеного, керуючись п. 1-1 ч. 1. ст. 80, ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, суд
1. Припинити провадження у справі в частині вимоги про розірвання договору.
2. Визнати недійсним пункт 4.4. договору № 57/12-04 від 06.12.2004 року в частині права замовника вимагати від виконавця передачі житла на вартість фактично внесених ним коштів у разі розірвання цього договору.
3. Відмовити у задоволенні позову в частині вимоги про передачу позивачу квартир та стягнення пені.
Рішення може бути оскаржене до Київського міжобласного апеляційного господарського суду.
Суддя А.Д.Пащенко
Рішення підписане суддею 20.11.2007 року.