Номер провадження: 22-ц/813/5962/23
Справа № 501/913/21
Головуючий у першій інстанції Тюмін Ю. О.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03.10.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Трофименка О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 28.03.2023 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою, вселення та встановлення порядку користування квартирою, -
ВСТАНОВИВ:
У березні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила:
- зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 ;
- вселити ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 ;
- встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 таким чином:
передати в користування позивачу ОСОБА_2 кімнату площею 11,6 кв. м. з лоджією площею 1,4 кв. м. та кімнату 9,9 кв. м з балконом площею 1,0 кв. м.;
Передати відповідачу ОСОБА_1 кімнату площею 17,1 кв. м. з балконом площею 1,9 кв. м.;
залишити в загальному користуванні: ванну кімнату площею 2,8 кв. м., вбиральню площею 1,4 кв. м., кухню площею 9,3 кв. м., коридор площею 11,1 кв. м., вбудовану шафу площею 0,4 кв. м.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що їй та відповідачу на праві власності в рівних частках належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 67,8 кв. м. Позивачка користувалась кімнатами 11,6 кв. м. та 9,8 кв. м. з балконом в 1,0 кв. м., а відповідач користувався кімнатою 17,1 кв. м. з балконом 1,9 кв. м., інші приміщення: коридор, вбиральня, ванна кімната, кухня залишились в загальному користуванні. В жовтні 2020 року відповідач почав чинити перешкоди позивачці в користуванні її часткою спірної квартири. В грудні 2020 року змінив замки вхідних дверей, а ключ ОСОБА_2 не передав. Вирішити спір в позасудовому порядку не має змоги, так як відповідач на перемовини не йде, в зв'язку з чим вона звернулась до суду за захистом свого порушеного права.
Заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 24.05.2021 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
Вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 .
Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 таким чином:
Передано в користування позивачу ОСОБА_2 кімнати площею 11,6 кв. м. з лоджією площею 1,4 кв. м. та 9,9 кв. м з балконом площею 1,0 кв. м.;
Передано відповідачу ОСОБА_1 кімнату площею 17,1 кв. м. з балконом площею 1,9 кв. м.
Залишено в загальному користуванні: ванну кімнату площею 2,8 кв. м., вбиральню площею 1,4 кв. м., кухню площею 9,3 кв. м., коридор площею 11,1 кв. м., вбудовану шафу площею 0,4 кв. м.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 17.01.2022 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення - задоволено. Заочне рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 24.05.2021 року - скасовано. Призначено справу до розгляду в загальному провадженні.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 28.03.2023 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
Вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 .
Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 таким чином:
Передано в користування позивачу ОСОБА_2 кімнати площею 11,6 кв. м. з лоджією площею 1,4 кв. м. та 9,8 кв. м з балконом площею 1,0 кв. м.;
Передано відповідачу ОСОБА_1 кімнату площею 17,1 кв. м. з балконом площею 1,9 кв. м.
Залишено в загальному користуванні: ванну кімнату площею 2,8 кв. м., вбиральню площею 1,4 кв. м., кухню площею 9,3 кв. м., коридор площею 11,1 кв. м., вбудовану шафу площею 0,4 кв. м.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, з посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 28.03.2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким встановити порядок користування квартирою наступним чином:
1. Передати в користування ОСОБА_2 кімнату площею 17,1 кв. м. з балконом площею 1,9 кв. м.
2. Передати в користування ОСОБА_1 кімнату площею 11,6 кв. м. з лоджією площею 1,4 кв. м. та кімнату площею 9,9 кв. м з балконом площею 1,0 кв. м.
3. Залишити в загальному користуванні: ванну кімнату площею 2,8 кв. м., вбиральню площею 1,4 кв. м., кухню площею 9,3 кв. м., коридор площею 11,1 кв. м., вбудовану шафу площею 0,4 кв. м.
Виходячи з резолютивної (прохальної) частини апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції оскаржено лише в частині встановлення порядку користування квартирою. В іншій частині рішення суду не оскаржено і тому в апеляційному порядку не переглядається.
У частині першій статті 130 ЦПК України зазначено, що у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки.
Аналіз частини шостої статті 128, частини першої статті 130 ЦПК України дає підстави для висновку, що судова повістка надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи лише у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси (Постанова Верховного Суду від 08.05.2023 року у справі № 201/9898/19).
У постанові Верховного Суду від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 сформульовано висновок про те, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то потрібно припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов'язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це, суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому потрібно виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.
Як вбачається з матеріалів справи відповідач ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про повідомлення його на зазначену ним адресу електронної пошти та через смс-повідомлення на зазначений ним номер телефону мобільного зв'язку (а. с. 121, 123).
Апеляційний суд повідомив ОСОБА_1 через зазначену ним адресу електронної пошти про розгляд його апеляційної скарги 03.10.2023 року о 14:30 годині. Судову повістку було доставлено до електронної скриньки ОСОБА_1 16.05.2023 року (а.с.172).
Представник ОСОБА_2 адвокат Дубінчук Ж.М. також залишала свою електронну пошту та номер мобільного зв'язку. 16.05.2023 року адвокату було доставлено на зазначену нею електронну скриньку ухвалу про відкриття апеляційного провадження, апеляційну скаргу та судову повістку.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, сторони до суду 03.10.2023 року о 14:30 годині не з'явилися, про причини неявки не повідомили, належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відеоконференції не виявили та заяв про відкладення судового засідання не подавали.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки поважність причин відсутності на судовому засіданні учасників справи не встановлено, і матеріали справи містять достатньо доказів для розгляду справи, підстав для відкладення судового засідання не має, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Зазначеним вимогам законодавства рішення суду відповідає.
Задовольняючи позов, передаючи в порядку встановлення користування квартирою АДРЕСА_1 позивачу ОСОБА_2 кімнати площею 11,6 кв. м. з лоджією площею 1,4 кв. м. та 9,8 кв. м з балконом площею 1,0 кв. м.; відповідачу ОСОБА_1 кімнату площею 17,1 кв. м. з балконом площею 1,9 кв. м. та залишаючи в загальному користуванні: ванну кімнату площею 2,8 кв. м., вбиральню площею 1,4 кв. м., кухню площею 9,3 кв. м., коридор площею 11,1 кв. м., вбудовану шафу площею 0,4 кв. м., суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, сторонам спору у користування підлягають виділенню в натурі частки, пропорційні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність
Колегія суддів погоджується з висновками районного суду.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що:
- ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві власності, в рівних частках, належить кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 67,8 кв. м., що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 30.07.1998 року (а.с.13), реєстраційними посвідченнями від 11.11.2008 року (а. с. 14,15,16);
- Спірна квартира загальною площею 67,8 кв. м складається з трьох житлових кімнат з яких: кімната площею 11,6 кв., кімната 9,8 кв. м., кімната площею 17,1 кв. м., а також кухні площею 9,3 кв. м., вбиральні площею 1,4 кв. м., ванної кімнати 2,8 кв. м., коридору площею 11,1 кв. м., вбудованої шафи площею 0,4 кв. м., балкону площею 1,9,10 кв. м., лоджії площею 1,4 кв. в., що підтверджується технічним паспортом виготовленим КП «Бюро технічної інвентаризації» м. Чорноморськ (а. с. 7-9);
- місце проживання обох сторін і позивачки ОСОБА_2 і відповідача ОСОБА_1 зареєстроване за однією адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з відділу реєстрації обліку осіб виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області (а. с. 33, 34);
- Одеське районне управління поліції № 2 головного управління національної поліції в Одеській області на адвокатський запит повідомило (а.с.43), що ОСОБА_2 зверталась до Чорноморського ВП Овідіопольського ВП ГУНП в Одеській області 24.10.2020р. за фактом конфлікту з братом ОСОБА_1 . В ході проведення перевірки ОСОБА_1 факт висловлювання брутальною лайкою на адресу сестри та вчинення будь-яких інших протиправних дій відносно неї категорично заперечив. 01.01.2021р. ОСОБА_2 звернулась до Чорноморського ВП Овідіопольського ВП ГУНП в Одеській області із заявою щодо спричинення її тілесних ушкоджень братом ОСОБА_1 , останній пояснив, що він не ображав сестру.
Колегія суддів виходить з такого.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між свівласниками, такий порядок користування може встановити суд.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.
У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим.
Встановивши, що:
- сторони є співвласниками спірної квартири у рівних частках,
- спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею,
- частка квартири, яку просила виділити у користування позивач, не відповідає належній їй ідеальній частці і це відхилення вбік збільшення є незначним,
суд першої інстанції з посиланням на відповідну правову позицію Верховного Суду України у справі № 6-1500цс15 від 17.02.2016 року, дійшов до обґрунтованого висновку про встановлення порядку користування спірною квартирою за варіантом, який запропонований позивачем. При цьому суд зауважив, що відповідач будучи обізнаним про даний спір, не запропонував свого варіанту встановлення порядку користування квартирою.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд розглянув справу за його відсутністю через неповідомлення його про розгляд справи спростовуються матеріалами справи, а сам факт тривалого перебування відповідача в іншій місцевості через роботу, не може в даному випадку свідчити про порушення судом норм ЦПК України, оскільки суд відкладав через дані обставини розгляд справи і надавав, таким чином, відповідачу реальну можливість вирішити належним чином питання щодо участі в судовому засіданні особисто або через представника, в тому числі і через відеоконференцзв'язок поза межами суду, чим відповідач не скористався.
Доводи апеляційної скарги, що суд виділив у користування позивачці збільшену частку у порівнянні з належною їй ідеальною часткою без вирішення питання про виплату відповідачеві компенсації за виділену йому користування частку, яка менше належної йому ідеальної частки не можуть бути взятими до уваги з огляду на наступне.
Дійсно, право співвласника на компенсацію може виникати як в разі повної неможливості задоволення вимог співвласника на одержання у користування частини спільного майна, яка відповідає його частці у праві спільної власності (наприклад, частка співвласника є незначною і надати йому її у володіння та користування неможливо), так і в тому випадку, якщо співвласнику надається у володіння й користування частина майна, яка є меншою за його частку в праві спільної власності.
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 зустрічних позовних вимог про виплату йому матеріальної компенсації внаслідок виділу в користування частини спільного майна, яка є меншою за його частку в праві спільної власності, не пред'являв.
З огляду на викладене районний суд обґрунтовано застосував до спірних правовідносин висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-1500цс15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.08.2021 року у справі № 644/5579/18.
Слід при цьому звернути увагу, що виходячи з вимог апелянта, викладених в апеляційній скарзі, він сам претендує на більшу реальну частку користування майном ніж належна йому ідеальна частка, що не свідчить про його згоду на грошову компенсацію у зв'язку зі зменшенням переданої йому у користування частки у порівнянні з належною йому ідеальною часткою.
Інші доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 368, 375, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 28.03.2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 10.10.2023 року.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: А.П. Заїкін
С.О. Погорєлова