КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 вересня 2023 року № 320/15107/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання Ставничому Н.В., за участю: представника позивача - Солоненка С.О., представника відповідача - Дехтярова В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, третя особа: Головне управління Служби безпеки України в Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області від 02.03.2023 №80114300018548/262 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05 травня 2023 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі та призначено судове засідання.
В обґрунтування вимог позивач зазначає, що оскаржуване рішення прийняте відповідачем формально та необґрунтовано, з порушенням процедури, зокрема, дослідження доказів, та за відсутності фактичних і правових підстав, оскільки відповідачем не здійснено належної оцінки інформації, викладеної в листі Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області (далі - ГУ СБУ у м. Києві та Київській області) про те, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України. На переконання позивача, відповідачем ні у спірному рішенні, ні у висновку за результатами розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну, не наведено прямої норми закону, яка передбачає інший випадок, при якому дозвіл на імміграцію не надається, тому таке рішення не може вважатися правомірним та обґрунтованим. Також позивач зазначає, що відповідач при прийнятті рішення не дотримався принципів пропорційності та законності, адже у висновку не здійснено оцінки впливу даного рішення на неповнолітню дочку позивача, ОСОБА_2 , яка є громадянкою України, а також не враховано, що сім'я позивача має стійкий правовий та соціальний зв'язок з Україною.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області (далі - ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), діючи на підставі п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію», отриманої інформації, викладеної у поданні ГУ СБУ у м. Києві та Київській області правомірно прийняло рішення № 80114300018158/151 від 07.02.2023 про відмову у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну.
Також відповідач зазначив, що позовна вимога про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну заявлена безпідставно, адже законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не до вирішення питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
У свою чергу, позивач подала відповідь на відзив, в якій, зокрема, додатково зазначила, що відповідач безпідставно посилається на те, що задоволення позовної вимоги про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.12.2021 буде мати наслідок втручання у дискреційні повноваження відповідача, оскільки позивач не просить суд зобов'язати відповідача прийняти рішення про надання їй та її сину дозволу на імміграцію в Україну, тому відсутнє втручання в дискреційні повноваження відповідача. Позивач вважає, що зобов'язання повторно розглянути її заяву є ефективним та достатнім способом відновлення її прав, оскільки у разі визнання судом протиправної відмови у відповідача буде лише один правомірний варіант поведінки - прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу та її сину.
ГУ СБУ у м. Києві та Київській області у письмових поясненнях заперечило проти адміністративного позову та зазначило, що підтверджує достовірність викладеної у листі № 51/1-11/121-39 від 20.02.2023 інформації про дії позивача, які можуть загрожувати національній безпеці України», що отримана у ході перевірочних заходів, проведених згідно із Законом України «Про імміграцію», «Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданням про його скасування та виконання прийнятих рішень», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, на виконання запиту ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області.
У черговому судовому засіданні, яке відбулось 18.09.2023, сторони у справі підтримали свої вимоги та заперечення.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, хоча про місце, дату та час розгляду справи третя особа повідомлена належним чином.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з'ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення представників сторін судового процесу, суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач (17.12.1977 р.н, паспортний документ Російської федерації, що засвідчує особу № НОМЕР_1 виданий 31.03.2016), перебуваючи в Україні на законних підставах (посвідка на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_2 від 22.06.2021 строком дії до 30.07.2024, орган видачі 8011), 01.12.2021 звернулася із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка є матір'ю громадянки України.
Позивач проживає та зареєстрована на підставі посвідки на тимчасове проживання в Україні за адресою: АДРЕСА_1 .
За результатами розгляду запиту ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від ГУ СБУ у м. Києві та Київській області отримано відповідь від 20.02.2023 за № 51/1-11/121-39, в якій зазначено, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України.
02 березня 2023 року рішенням ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області №80114300018548/262 ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Підставою для відмови послугував пункт 6 частини першої статті Закону України «Про імміграцію», а саме: «в інших випадках, передбачених законами України». Також рішення обґрунтовується з посиланням на лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20.02.2023 № 51/1-11/121-39.
Вважаючи рішення ЦМУ ДМС м. Києві та Київській області щодо відмови у наданні позивачу та її неповнолітньому сину дозволу на імміграцію в Україну протиправними, позивач звернулася до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VІ (далі - Закон № 3773-VІ) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 3773-VІ іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Частиною 1 ст. 4 Закону № 3773-VІ передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ (далі - Закон № 2491-III), в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У розумінні положень ст. 1 Закону № 2491-III, імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квотою імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до ст. 4 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені ст. 9 Закону № 2491-III.
Згідно зі ст. 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:
1) три фотокартки;
2) копія документа, що посвідчує особу;
3) документ про місце проживання особи;
4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);
5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 цього Закону.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію не надається в інших випадках, передбачених законами України.
Також Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок № 1983), який визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Пунктом 14 Порядку № 1983 передбачено, що територіальні органи і територіальні підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.
МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Пунктом 9 Порядку № 1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію"; до встановлення відомостей, що можуть бути підставою для скасування дозволу на імміграцію згідно із статтею 12 Закону України "Про імміграцію".
Відповідно до п. п. 3, 6, 10 ч. 1 ст. 1 Закону України від 21.06.2018 № 2469- VIII «Про національну безпеку України» (надалі - Закон № 2469-VIII) громадська безпека і порядок - захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз; загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону № 2469-VІІІ державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону № 2469-VІІІ до складу сектору безпеки і оборони входять, зокрема, Державна міграційна служба України, Служба безпеки України.
Згідно з. 1 ст. 19 Закону № 2469-VІІІ Служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухильним дотриманням прав і свобод людини і громадянина.
Предметом позовних вимог у цій справі є визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 02.03.2023 № 80114300018548/262 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 .
Як вбачається з матеріалів справи, єдиною підставою для прийняття спірного рішення слугував лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20.02.2023 № 51/1-11/121-39 про те, що дії ОСОБА_1 та її сина - ОСОБА_3 можуть загрожувати національній безпеці України.
Суд, дослідивши спірне рішення ЦМУ ДМС м. Києві та Київській області, зазначає таке.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені статтею 10 Закону України «Про імміграцію».
Спірне рішення прийнято на підставі пункту 6 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», тобто, «в інших випадках, передбачених законами України».
Суд зазначає, що правомірною відмова у наданні дозволу на імміграцію з підстав, передбачених пункту 6 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», може бути визнана лише за умови, якщо іншими законами України визначено випадки, за наявності яких орган міграційної служби може відмовити особі, у наданні, дозволу на імміграцію в Україну.
Проте, у спірному рішенні не зазначено, який «інший випадок, передбачений законами України» став підставою для висновку про необхідність відмови у задоволенні заяви позивача, також відсутнє посилання на будь-яку норму іншого закону, яка передбачає такий випадок.
Верховний Суд у постанові від 30 січня 2020 року у справі №2340/2851/18, дійшов висновку, що «при прийнятті оскаржуваного рішення від 21.05.2018 № 21 про відмову у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україні відповідач керувався пунктом 6 частини 1 статті 10 Закону України "Про імміграцію", відповідно до якого дозвіл на імміграцію не надається в інших випадках, передбачених законами України, проте не зазначив відповідної норми Закону, яка передбачає інші підстави для відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україні».
Отже, відповідачем в спірному рішенні не наведено відповідної норми Закону, яка передбачає інші підстави для відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україні на підставі пункту 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Суд наголошує, що будь-яка інформація (в тому числі органів Служби безпеки України) може бути підставою для проведення міграційною службою перевірки та збору доказів щодо конкретної особи.
У свою чергу, така перевірка та обґрунтованість висновку про наявність в діях ОСОБА_1 та її сина - ОСОБА_3 можливої загрози національній безпеці України є обов'язком для міграційної служби.
Без проведення відповідної перевірки вказаних обставин, прийняття ДМС відповідних рішень є лише формальністю та суперечить як діючому законодавству у цій сфері, так і вимогам статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у постановах від 13 травня 2021 року у справі № 815/1063/18, від 11 грудня 2019 року у справі №240/6247/18.
Матеріали справи свідчать, що відповідач не звертався до ГУ СБУ у м. Києві та Київській області з метою отримання уточненої, конкретної інформації, щодо позивача, що свідчить про формальний підхід до розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію.
Будь-яких доказів щодо дій позивача та її неповнолітнього сина, які можуть вказувати на загрозу національній безпеці України матеріали справи не містять.
Тож, рішення про відмову в наданні дозволу в імміграцію за відсутності конкретних фактів та відомостей, а також доказів, які підтверджують, що дії позивача загрожують національній безпеці України, не може вважатися законним та обґрунтованим.
Крім цього, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно з матеріалами справи, позивач проживає на території України протягом тривалого часу (з 2006 року) разом із своєю сім'єю, що не заперечується відповідачем.
Позивач 01.12.2021 звернулася до відповідача із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка є матір'ю громадянки України - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка народилась у м. Донецьк.
Отже, позивач має дитину, яка народилась на території України і є її громадянкою, у зв'язку з цим рішення, прийняте відповідачем, порушує не лише права позивача, але й права і інтереси її дитини.
Згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі «Боррехаб проти Нідерландів» від 21 червня 1988 року та у справі «Каплан та інші проти Норвегії» від 24 липня 2014 року, які в силу положень частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов'язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium») та врахувати право позивача на сім'ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв'язків у сім'ї позивача.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.01.2020 у справі №2340/2851/18.
Крім того, згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини, «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова у справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 р., Series A, №307, р. 55, § 86).
Отже, суд вважає, що оскаржене рішення не відповідає критеріям законності, адже не містить жодної оцінки суб'єктом владних повноважень співрозмірності балансу між приватним інтересом позивача та її неповнолітнього сина на отримання права на постійне проживання в Україні разом із дочкою та сестрою відповідно, яка є громадянкою України, та публічним інтересом держави, у контексті змісту ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
На думку суду, рішення відповідача порушує право та законні інтереси позивача, право на постійне проживання в Україні, право на сім'ю, право спокійно жити та виховувати своїх дітей, створює перешкоди для реалізації інших прав, в тому числі повноцінного суспільного життя.
Крім того, суд зазначає, що відмова у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну за встановлених обставин, що були підставою для відмови у наданні дозволу, суперечить принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
З огляду на викладене, спірне рішення відповідача прийняте формально, за відсутності фактичних та правових підстав, необґрунтовано та непропорційно, тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимог про зобов'язання ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, суд зазначає наступне.
Зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, вбачається, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.
Враховуючи те, що повноваження щодо прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 належить до виключної компетенції відповідача, то адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб'єктів владних повноважень.
Разом з тим, позивачем заявлена вимога про зобов'язання повторно розглянути заяву про надання дозволу на імміграцію, що свідчить відсутність втручання суду в дискреційні повноваження відповідача щодо прийняття відповідного рішення у разі задоволення такої позовної вимоги.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Отже, враховуючи, що рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області від 02.03.2023 № 80114300018548/262 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 скасовано, то ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
Приписами ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Однак, всупереч вказаним положенням Кодексу, відповідач не доказав правомірність свого рішення.
Тож, викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, тому його вимоги є такими, що підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Під час звернення до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1073,60 грн, що підтверджується наявною у справі квитанцією № СВ07333554/1 від 28.04.2023.
Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 1073,60 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області від 02.03.2023 №80114300018548/262 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 .
3. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
4. Стягнути сплачений судовий збір у розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) грн. 60 коп. на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.
Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 05 жовтня 2023 р.