Справа № 420/3663/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 жовтня 2023 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Корой С.М., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу №134-22 від 17.10.2022 року та зобов'язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
23.02.2023 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу №134-22 від 17.10.2022 року та зобов'язання вчинити певні дії.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є неправомірним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
Як стверджує позивач, існує ризик його переслідувань через його релігійні погляди в країні походження. Позивач є громадянином Таджикистану, не може та не бажає користуватись захистом країни громадянської належності. Позивач не може повернутись до своєї країни, оскільки через свої релігійні погляди, а саме сповідування та викладання ісламу, позивач зазнав переслідувань в країні походження та був ув'язнений.
У позові зазначено, що при прийнятті оскаржуваного рішення органом Державної міграційної служби України не було враховано того, що мусульман переслідують та ув'язнюють на території Таджикістану за їх релігійні погляди. Як стверджує позивач, інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість його побоювань повертатися до країни громадянської належності через можливість застосування до нього нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, зважаючи на релігійні погляди.
Зважаючи на вищевикладене, позивач вважає, що його заява відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оскільки позивач не підпадає під визначення, перелічені в ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на який відповідач посилається, тобто у позивача наявні умови, зазначені в п.1 ч.1 та п. 13 ч. 1 Закону, то рішення Державної міграційної служби України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою від 28.02.2023 року Одеським окружним адміністративним судом прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі.
Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за правилами ст.262 КАС України.
Вказаною ухвалою судом також зобов'язано відповідача надати до суду належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи позивача
14.03.2022 року (вх. №7674/23) від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов та на виконання ухвали суду від 28.02.2023 року надійшла копія матеріалів особової справи позивача.
Так, у відзиві на позовну заяву зазначено, що Державна міграційна служба України не визнає даний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідач у відзиві зазначає, що перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Враховуючи викладене, а також, з посиланням у відзиві на позов на ті ж обставини та підстави, які встановлені у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову.
Дослідивши матеріали, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Таджикистану, уродженцем міста Гафуров за національністю узбек, віросповідання мусульманин-суніт, з 18.10.2006 року одружений за громадянку Таджикистану ОСОБА_4 , з якою має спільних дітей - ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_8 - ІНФОРМАЦІЯ_5 .
12.06.2006 року ОСОБА_1 судом було притягнуто до кримінальної відповідальності за ст.ст.187 (участь у злочинній спільноті (об'єднанні) або в об'єднаній організаторів, керівників чи інших представників організованих груп), п.3 «а» ст.189 (розпалювання соціальної, расової, національної, релігійної, конфесійної ворожнечі або відмінностей, скоєні організованою групою), п.2 «б» ст.307 (публічні заклики щодо насильницької зміни конституційного устрою Республіки Таджикистану, скоєне організованою групою) КК РТ.
Позивача було засуджено до позбавлення волі строком на 12 років, покарання відбував у виправній колонії 3/3 м. Худжанд з 13.09.2005 до 12.09.2015 рр. 20.08.2011 ОСОБА_1 амністовано на два роки за ст. 13 КК РТ. Звільнено після закінчення терміну покарання.
Країну постійного проживання покинув 05.02.2017 року, а саме: вибув до м. москва (рф) авіарейсом за напрямком Худжанд (Таджикистан) - москва (рф), легально, на підставі паспортного документа гр. Таджикистану серії НОМЕР_1 . На території рф позивач перебував протягом приблизно 6-ти місяців, займався тимчасовими підробітками, за наданням міжнародного захисту не звертався. 30.08.2017 позивач залізничним транспортом перетнув державний кордон України через пункт пропуску «Конотоп».
07.02.2022 року позивач звернувся до ГУ ДМС із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту (а.с.89-91). У заяві позивач вказав, що причиною виїзду з країни постійного проживання стало те, що він навчав ісламу інших осіб.
Позивачем було повідомлено, що декілька раз до нього приходили співробітники органів внутрішніх справ і відводили у відділення поліції, задавали різні питання і катували фізично. Вказані дії продовжувались декілька років та позивачу не давали можливості дотримуватися своєї релігії.
Згідно з анкетою особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.02.2022 року (а.с.127-132) причиною виїзду з країни постійного проживання стало те, що позивача почали переслідувати, з 2005 року по 2015 рік знаходився в тюрмі, у яку посадили через те, що він навчав ісламу в мечеті та потім вдома.
З позивачем було проведено співбесіду, яка відображена в протоколі співбесіди від 18.02.2022 року (а.с.152-156).
Під час даної співбесіди позивач повідомив, що йому погрожували 5 раз, утиски почалися у 2017 року, у 2017 році він вже не навчав нікого ісламу (припинив після того, як вийшов з тюрми), та що особи, які приходили до позивача вимагали, щоб його дружина ходила без хустки, у 2017 році погрожували ув'язненням.
Також під час даної співбесіди позивач зазначив, що боїться того, що його ув'язнять через його віру, що з боку МВД до нього будуть застосовані тортури.
18.02.2022 року щодо позивача складено реєстраційний листок (а.с.158-162).
18.02.2022 року спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС сформований висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.173).
18.08.2023 року заступником начальника Головного управління - начальник управління Максименко А.В. прийнято наказ №33 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (а.с.174).
22.06.2022 року та 06.07.2022 року з позивачем було проведено додаткові співбесіди, які відображена у відповідних протоколах співбесіди (а.с.179-181, 187-190).
Під час даних співбесіди позивач додатково повідомив, що його син ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає з його матір'ю дружини позивача в Таджикистані та що в подальшому він планує його привезти в Україну.
За результатами розгляду особової справи заявника, заступником начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок, в якому зазначено, що доцільно відмовити ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону відсутні (а.с.56-77).
У висновку вказано, що аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені заявником щодо власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженця та осіб, які потребують податкового або тимчасового захисту» від 2011 року.
Як вказано відповідачем, виїзд шукача захисту з Таджикистану до України та звернення до ДМС за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, ускладненням економічної ситуації. Відсутні чіткі обставини, які заважали повернутися до країни громадянської належності. та заважають позивачу
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
У висновку вказано, що за результатами проведеного аналізу тверджень позивача, дослідження актуальної інформації за країною походження, не відзначається загроза переслідувань шукача захисту за вказаною ознакою у випадку повернення на територію країни громадянської належності:
- так, заявник відносить себе до мусульман-сунітів, які становлять релігійну більшість населення на території Таджикистану (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022);
- під час проведення індивідуальних співбесід позивач не вказує на чіткі елементи послідовних переслідувань за ознакою віросповідання на період проживання на території Таджикистану (арк. 3 протоколу співбесіди від 18.02.2022);
- заявник підтверджує обставину функціонування на території Таджикистану культових для мусульман закладів поклоніння-мечетей, які він мав можливість вільно відвідувати (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.06.2022);
- шукач захисту мав можливість здобуття спеціалізованої релігійної освіти в медресе, слухати проповіді у мечетях та регулярно приймати участь у відповідних богослужіннях (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.06.2022);
- заявник мав можливість безперешкодно зберігати релігійну літературу, що є дозволеною (легальною) на території Таджикистану (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.06.2022);
- заявник мав можливість дотримуватися передбаченої релігійної обрядовості, релігійних приписів під час проживання на території Таджикистану (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.06.2022);
- близькі родичі заявника, які залишились проживати на території Таджикистану, продовжують дотримуватися канонів релігії (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 22.06.2022), підтверджена інформація щодо їх переслідувань за матеріалами особової справи не спостерігається. Зокрема, рідний брат позивача продовжує проживати території На Таджикистану, має можливість працювати (арк. 3 анкети від 18.02.2022);
- заявник стверджує, що ісламська релігія є поширеною на території країни громадянської належності, він ніколи не зазнавав по відношенню до себе актів релігійного примусу (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022). Водночас, обставина дотримання канонів ісламської релігії не негативного впливу на чинила повсякденне проживання заявника на території Таджикистану (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022);
- заявник стверджує, що ісламська течія не є офіційно забороненою на території країни громадянської належності (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022).
Також, у висновку вказано, що такі обставини вказують на відсутність жодних утисків або дискримінації по відношенню до позивача на час його перебування на Батьківщині ані з боку органів державної влади, ані з боку антиурядових елементів, необґрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності:
- заявник мав можливість отримання освіти та працевлаштування на Батьківщині (арк. 3-4 анкети від 18.02.2022):
- основоположні права заявника не порушували на Батьківщині (арк. 4 протоколу співбесіди від 18.02.2022);
- під час проживання на території країни громадянської належності заявник мав можливість безперешкодного доступу до базових комунікацій та послуг, державних, комерційних та медичних установ, зазначеною можливістю продовжують користуватися його рідні, які залишились проживати на території країни громадянської належності (арк. 4 протоколу співбесіди від 18.02.2022: арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022). Зокрема, у разі протиправних дій з боку сторонніх осіб позивач має можливість звернення за допомогою до органів державної влади, що продовжують функціонувати на території країни громадянської належності (арк. 5 протоколу співбесіди від 18.02.2022; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022);
- за матеріалами особової справи не спостерігається обставин свавільного обмеження у можливості вільного переміщення Таджикистану;
- під час перебування на території України особа планує оформлювати новий паспортний документ гр. Таджикистану у випадку необхідності, обґрунтованих побоювань щодо відмови у можливості отримання передбаченої підтримки та сприяння з боку компетентних державних установ країни громадянської належності не виявлено (арк. 4 протоколу співбесіди від 18.02.2022).
Як зазначено у висновку, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача не підтверджується його належність до категорій, стосовно яких існує ризик протиправного ставлення та не належного поводження у випадку повернення на територію країни громадянської належності:
- заявник не публікує дописи на релігійну тематику в соціальних мережах. не займається поширенням або розповсюдженням ісламської літератури (арк 2-3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022);
- заявник не займався активістською або громадською діяльністю на території Таджикистану (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022). Зокрема, шукач захисту не проводив та не проводить активну політичну діяльність проти чинної влади країни громадянської належності (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022);
- заявник не обіймав вищі релігійні чини на території Таджикистану (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022 );
- заявник ніколи не перебував у складі спеціалізованих ісламських релігійних груп, що, зокрема б, перебували в опозиційному відношенню до органів державної влади країни громадянської належності (арк. 5 анкети від 18.02.2022; арк. 2-3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022). Також, заявник не приймав спроб до підготовки пакету документів, необхідних для реєстрації власного релігійного об'єднання (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022);
- шукач захисту за останній період часу не викладав релігійну освіту, зокрема. використовуючи мережу «Інтернет» (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022).
Водночас, зазначено у висновку, з матеріалів особової справи не зафіксовано фактичних елементів здійснення погроз, утисків або переслідування позивача віросповідання у випадку повернення на територію Таджикистану: позивач не приймав спроб до зміни адреси проживання на території за ознакою Таджикистану (арк. 1 анкети від 18.02.2022), що вказує на фактичну відсутність потреби у переховуванні;
- заявник не отримував особистих погроз за ознакою віросповідання під час перебування на території Таджикистану (арк. 3 протоколу співбесіди від 18.02.2022);
- позивач не ставав учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів на території Таджикистану (арк. 3 протоколу співбесіди від 18.02.2022; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022);
- ані заявник, ані його близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності (арк. 5 протоколу співбесіди від 18.02.2022);
- на території країни громадянської належності позивача не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022).
У висновку вказано, що такі елементи вказують на абсолютну необґрунтованість побоювань позивача зазнати кримінальних переслідувань у випадку повернення на територію країни громадянської належності:
- особу було за амністією звільнено з місць позбавлення волі ще в 2015 році. до свого виїзду за межі Таджикистану у 2017 році особа продовжувала безперешкодно проживати на території країни громадянської належності. елементів відкриття нових кримінальних проваджень за цей період часу і після виїзду особи до України не виявлено;
- особа наразі не перебуває в офіційному розшуку на території Таджикистану (арк. 4 протоколу співбесіди від 18.02.2022). елемент зацікавленості його особою боку правоохоронних структур країни 3 громадянської належності пов'язаний зі встановленим над ним наглядом після звільнення і не передбачає подальших кримінальних переслідувань (арк. 2, 4 додаткового протоколу співбесіди від 06.07.2022). Зокрема, на відсутність проблем з органами державної влади країни громадянської належності вказує обставина легального виїзду заявника за межі Таджикистану (арк. 4 анкети від 18.02.2022);
- відсутня об'єктивна загроза повторного кримінального переслідування через причетність до несанкціонованого органами державної Таджикистану навчання ісламу, враховуючи твердження особи щодо того, що влади після власного звільнення з ув'язнення, він жодним чином не займається та не планує займатися подібною практикою ані на період перебування на території країни громадянської належності, ані після власного виїзду до України (арк. 3 протоколу співбесіди від 18.02.2022; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 22.06.2022).
За результатами детального вивчення та розгляду матеріалів особової справи заявника, міграційний орган дійшов висновку, що не прослідковується взаємозв'язок між обставиною відбуття ним кримінального покарання впродовж 2005-2015 років та його виїздом за межі країни громадянської належності у 2017 році. Водночас, елемент об'єктивної загрози для наявності обґрунтованих побоювань кримінального переслідування заявника у випадку його повернення на територію Таджикистану не виявлено.
З урахуванням вказаного, у висновку зазначено, що поведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити відсутність жодних елементів переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянської належності, заявник Мав та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині. Зокрема, за результатами аналізу та співставлення тверджень заявника з актуальною та спостерігається релевантною інформацією країною походження за можливість безперешкодного дотримання ним канонів ісламського віросповідання, елементів фактичних утисків або переслідувань за релігійною ознакою не виявлено, належність особи до груп ризику не відзначається.
Рішенням Державної міграційної служби України від 17.10.2022 року №134-22 з посиланням на ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» на підставі повторного всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту висновок Головного управління державної міграційної служби в Одеській області підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 45).
17.02.2023 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 1114 від 21.11.2022 року (а.с. 8-9), в якому, зокрема зазначено, що: подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація щодо причин виїзду з Батьківщині має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
У вказаному повідомленні зазначено, що відповідно до ст.12 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” позивач має право оскаржити рішення, звернувшись до суду в п'ятиденний термін з дня отримання повідомлення.
Не погодившись з рішенням Державної міграційної служби України від 17.10.2022 року №134-22, позивач 21.08.2020 року звернувся до суду з даною позовною заявою.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємозв'язок їх у сукупності, суд зазначає таке.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Відповідно до частин першої, шостої статті 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Статтею 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
-яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
-яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
-яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
-стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
-яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
-яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно із статтею 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Частиною 5 статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Суд зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Вказаний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі №806/1123/15, від 03.12.2022 року у справі 260/197/20.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Як вже вказано судом згідно абз.5 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Слід зазначити, що вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме, не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності; не надано ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування позивача на Батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Узбекистану; до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Позивач не надав ані відповідачу, ані до суду доказів того, що стосовно нього було застосовано фізичне насилля чи погрози за ознаками приналежності до мусульманського віросповідання.
З аналізу вищезазначеного, вбачається, що звернення заявника до територіального підрозділу ДМС обумовлене не потребою в міжнародному захисті, а бажанням легалізуватися на території України.
Докази, що можуть підтвердити реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя, у разі повернення до країни громадянської належності, як і докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ДМС України та її територіального підрозділу при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При розгляді даної справи суд враховує, що до України позивач прибув 30.08.2017 року, а з заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 07.02.2022 року, тобто через більш як 3 роки.
Причини зволікання із зверненням позивач не навів.
Разом з цим, судом встановлені такі елементи, які вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, зокрема: позивач відносить себе до мусульман-сунітів, які становлять релігійну більшість населення на території Таджикистану; під час проведення індивідуальних співбесід позивач не вказує на чіткі елементи послідовних переслідувань за ознакою віросповідання на період проживання на території Таджикистану; позивач підтверджує обставину функціонування на території Таджикистану культових для мусульман закладів поклоніння-мечетей, які він мав можливість вільно відвідувати; позивач мав можливість здобуття спеціалізованої релігійної освіти в медресе, слухати проповіді у мечетях та регулярно приймати участь у відповідних богослужіннях; позивач мав можливість безперешкодно зберігати релігійну літературу, що є дозволеною (легальною) на території Таджикистану; позивач мав можливість дотримуватися передбаченої релігійної обрядовості, релігійних приписів під час проживання на території Таджикистану; близькі родичі позивача, які залишились проживати на території Таджикистану, продовжують дотримуватися канонів релігії; позивач стверджує, що ісламська релігія є поширеною на території країни громадянської належності, він ніколи не зазнавав по відношенню до себе актів релігійного примусу; позивач стверджує, що ісламська течія не є офіційно забороненою на території країни громадянської належності; позивач мав можливість отримання освіти та працевлаштування на Батьківщині; під час проживання на території країни громадянської належності позивач мав можливість безперешкодного доступу до базових комунікацій та послуг, державних, комерційних та медичних установ, зазначеною можливістю продовжують користуватися його рідні, які залишились проживати на території країни громадянської належності; під час перебування на території України позивач планує оформлювати новий паспортний документ гр. Таджикистану у випадку необхідності, обґрунтованих побоювань щодо відмови у можливості отримання передбаченої підтримки та сприяння з боку компетентних державних установ країни громадянської належності не виявлено; позивач не публікує дописи на релігійну тематику в соціальних мережах. не займається поширенням або розповсюдженням ісламської літератури; позивач не займався активістською або громадською діяльністю на території Таджикистану; позивач не обіймав вищі релігійні чини на території Таджикистану; позивач ніколи не перебував у складі спеціалізованих ісламських релігійних груп, що, зокрема б, перебували в опозиційному відношенню до органів державної влади країни громадянської належності; позивач за останній період часу не викладав релігійну освіту, зокрема. використовуючи мережу «Інтернет»; позивач не отримував особистих погроз за ознакою віросповідання під час перебування на території Таджикистану; позивач не ставав учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів на території Таджикистану; ані позивач, ані його близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності; на території країни громадянської належності позивача не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм; позивач було за амністією звільнено з місць позбавлення волі ще в 2015 році до виїзду за межі Таджикистану у 2017 році особа продовжувала безперешкодно проживати на території країни громадянської належності, елементів відкриття нових кримінальних проваджень за цей період часу і після виїзду особи до України не виявлено; позивач наразі не перебуває в офіційному розшуку на території Таджикистану; відсутня об'єктивна загроза повторного кримінального переслідування через причетність до несанкціонованого органами державної Таджикистану навчання ісламу, враховуючи твердження особи щодо того, що влади після власного звільнення з ув'язнення, він жодним чином не займається та не планує займатися подібною практикою ані на період перебування на території країни громадянської належності, ані після власного виїзду до України.
Також, на території Узбекистану залишились проживати близькі родичі позивача.
Водночас, відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Заявлена позивачем у його заяві, під час анкетування та співбесіди інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в країні громадянської належності його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що він змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Зазначене свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки він бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу особи, що потребує додаткового захисту, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Позивач не навів достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Узбекистану. Надана ним інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, належних документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надано, не доведено жодного суттєвого факту заяви. Позивачем не надано переконливих доказів щодо ймовірної небезпеки, яка може очікувати на нього в разі повернення на батьківщину.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в Узбекистану, а також підстав для виїзду з Узбекистану дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував необхідність виїзду з країни громадянської належності ймовірні індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
За час перебування шукача захисту на території України подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження того, що у випадку повернення на територію Узбекистану, він буде притягнутий до відповідальності за сповідування ним ісламу як найпоширенішої релігії на території його громадянської належності.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими та необґрунтованими, останнім не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими ймовірними побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в Узбекистані та перебуваючи поза його межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що звернення позивача є зловживанням процедурою з метою легалізації на території України. Ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”, а підпадає під поняття “мігрант”, у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
На думку суду, звертаючись в Україні за захистом, позивач не зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, не повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні.
Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також врахував поточну та актуальної інформації по ситуації в Узбекистану й спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №134-22 від 17.10.2022 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято Державною міграційною службою України на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Оскільки судом встановлено правомірність прийняття Державною міграційною службою України спірного рішення №134-22 від 17.10.2022 року, то похідна позовна вимога позивача про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також не підлягає задоволенню.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ( у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу №134-22 від 17.10.2022 року та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до П'ятого апеляційного адміністративного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивачі:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ( АДРЕСА_1 );
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ( АДРЕСА_1 );
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Державна міграційної служби України (вул. Володимірська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470)
Суддя Корой С.М.
.