ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
20.09.2023Справа № 910/10207/23
Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн»
до Держави України в особі Державної казначейської служби України
про стягнення 1500000,00 грн.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
28.06.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн» з вимогами до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1500000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач стверджує, що внаслідок неправомірних процесуальних дій слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва при розгляді справи №761/26021/22, було порушено права позивача на ефективний засіб правового захисту в національному органі, у зв'язку з цим позивач просить відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету моральну шкоду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.07.2023 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн» залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб усунення недоліків позовної заяви.
У встановлений судом строк позивачем були усунуті недоліки позовної заяви, вказані судом в ухвалі від 20.07.2023.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.07.2023 відкрито провадження у справі №910/10207/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 30.08.2023, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
02.08.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зауважив, що позивачем не доведено належними та допустимим доказами завдання йому моральної шкоди.
У підготовчому засіданні 20.08.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 20.09.2023.
Представник позивача у судове засідання 20.09.2023 не з'явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (54018, Миколаївська обл., м. Миколаїв, пр. Богоявленський, буд. 47, кв. 3), що підтверджується інформацією з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень, відповідно до якої ухвала суду була отримана позивачем 07.09.2023 (за ідентифікатором пошуку 0105494979132).
Крім того, 19.09.2023 від позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника позивача.
Представник відповідача у судове засідання 20.09.2023 не з'явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0105494979124.
У судовому засіданні 20.09.2023 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,
ВСТАНОВИВ:
Судом встановлено, що до слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва надійшла скарга директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн» на бездіяльність слідчого Державного бюро розслідувань, яким здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань під №42022000000000733 від 17.06.2022 року, в порядку ст.220 КПК України.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24.11.2022 у справі №761/26021/22, яка не оскаржувалась та набрала законної сили, повернуто скаргу директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн» на бездіяльність слідчого Державного бюро розслідувань, яким здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань під №42022000000000733 від 17.06.2022 року, в порядку ст.220 КПК України.
Ухвала суду мотивована тим, що повноваження особи, яка подала та підписала вказану скаргу, відповідними документами не підтверджені, до клопотання не додані документи - копія установчих документів юридичної особи, які передбачені ст.64-1 КПК України, на підтвердження повноважень директора 1 діяти від імені та в інтересах юридичної особи.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує, що:
1) слідчий суддя умисне проігнорувала той факт, що вимоги ст. 64-1 КПК України стосуються повноважень представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, до чого Товариство з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн» не має відношення;
2) слідчий суддя умисне проігнорувала той факт, що позивач є заявником та потерпілим у кримінальному провадженні №42022000000000733 від 17.06.2022 року, що підтверджується;
3) слідчий суддя умисне проігнорувала той факт, що права потерпілого зазначені в ст. 56 КПК України, де відсутні вказівки на документи, вказані в ухвалі від 24.11.2022 року;
4) слідчий суддя умисне проігнорувала той факт, що для розгляду скарги позивача від 18.11.2022 року та задоволення її вимог, вона повинна була витребувати у слідчого ДБР матеріали кримінального провадження №42022000000000733 від 17.06.2022 року, де знаходяться всі необхідні документи для підтвердження як повноважень позивача як заявника та потерпілого так і докази, на які посилається позивач у цій скарзі, що є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 356 КК України;
5) слідчий суддя умисне проігнорувала той факт, що її необґрунтовані процесуальні дії порушили право позивача як потерпілого на оскарження бездіяльності слідчого ДБР щодо нерозгляду клопотання №2-11 від 02.11.2022 року про виконання процесуальних дій у кримінальному провадженні від 17 червня 2022 року №42022000000000733, що є ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 356 і ч. 1 ст. 364 КК України;
6) слідчий суддя умисне порушила свої обов'язки, зазначені в п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України, де зазначено: «слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні», що є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України;
7) слідчий суддя не з'ясувала того факту, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм у процесі вирішення питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Суди під час застосування процесуальних правил повинні уникати зайвого формалізму, котрий може стати на перешкоді справедливості судового розгляду. Таким чином, як вказує позивач, в діях слідчого суддя містяться ознаки тяжкого злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України;
8) слідчий суддя умисне порушила права позивача, зазначені в ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановити обгрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення»; ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження»;
9) слідчий суддя Міхєєва І.М. умисне не виконала: - рішення Європейського суду з прав людини у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року щодо права особи на доступ до суду; - рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2011 року у справі «Михалкова та інші проти України» та від 7 лютого 2017 року у справі «Лашманкін та інші проти Росії», якими визначено, що за статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держава зобов'язана «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції», що вимагає наявності ефективного засобу «правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження» (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод); - рішення Конституційного Суду України від 17 червня 2019 року № 4-р(ІІ)/2020 у справі № 3-180/2018(1644/18) щодо гарантій, регламентованих ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, про забезпечення ефективного доступу до судів; - рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003, де відзначено: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Як вказує позивач, умисне «невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України» є ознаками тяжкого злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України; самовільне, всупереч установленому КПК України порядку, підтверджених практикою Європейського суду з прав людини, відмова позивачу у доступі до суду та на «ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження» є самоуправством, що має ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 356 КК України.
Таким чином, Шевченківський районний суд міста Києва вищезазначеними процесуальними діями слідчого судді при розгляді справи №761/26021/22 завдав позивачу моральної шкоди у розмірі 1500000,00 грн.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів є як відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні ділової репутації юридичної особи.
Згідно зі ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статі. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.
Згідно з ч. 1 ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ч. 6 ст. 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Зі змісту наведених правових норм вбачається, що зобов'язання відшкодувати моральну шкоду виникає лише за умови, що ця шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності). Тобто заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач має довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
У позові, що розглядається, Товариство з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн» зазначає, що прийняття слідчим суддею Шевченківського районного суду міста Києва ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 24.11.2022 у справі №761/26021/22 спричинило порушення його прав на ефективний засіб правового захисту в національному органі.
Отже, фактично зміст доводів позивача зводиться до того, що він не погоджується з рішенням суду - ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24.11.2022 у справі №761/26021/22.
Проте, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічної позиції притримується і Консультативна рада європейських суддів у висновку № 11 (2008) «Щодо якості судових рішень», де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.
У Висновку № 3 (2002) Щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, Консультативна рада європейських суддів зазначила, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
Верховний Суд у постановах від 03.02.2021 року у справі №454/192/17 (провадження №61-14315св19), від 22.04.2020 у справі №454/3206/16-ц (провадження №61-1013св19), від 25.04.2019 у справі №757/25713/16-ц (провадження №61-18012св18), від 10.01.2018 у справі №454/1642/16-ц (провадження №61-1091св17) дійшов висновку, що застосування положення частини 6 ст. 1176 Цивільного кодексу України можливе лише у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність суду, які не пов'язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.
Отже, у межах даної справи суд не може досліджувати обставини наявності/відсутності порушень слідчим суддею Шевченківського районного суду міста Києва вимог закону під час розгляду справи №761/26021/22 та перевіряти прийняте суддею рішення - ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 24.11.2022 у справі №761/26021/22, тобто фактично переглядати ухвалене судом рішення.
Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
Вищевказаному кореспондують положення ч. 11 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якими передбачено, що держава відповідає за шкоду, завдану судом, на підставах та в порядку, встановлених законом.
Зміст вказаної норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.
Отже, незгода позивача з ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24.11.2022 у справі №761/26021/22 не може бути покладена в обґрунтування позову в даній справі.
Крім того, у вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди, завданої юридичній особі, господарський суд в кожному конкретному випадку повинен з'ясовувати, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяні йому втрати немайнового характеру та чим (якими доказами) він обґрунтовує розмір відшкодування такої шкоди, що підлягає стягненню.
Так, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Однак, позивач не надав будь-яких доказів того, що ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24.11.2022 у справі №761/26021/22 йому завдано будь-яку шкоду, зокрема моральну; в чому саме виразилась така шкода.
Щодо самого розміру заявленої позивачем моральної шкоди в сумі 1500000,00 грн., то і в цій частині позивач не обґрунтував своєї вимоги, не надав розрахунку чи критеріїв, з яких він виходив при визначенні заявленої до стягнення суми. Позивач лише зазначив, що це розмір, достатній для розумного задоволення потреб позивача на локалізацію негативних наслідків від порушення незаконними діями та рішеннями судів. Проте, суд позбавлений можливості перевірити такі твердження позивача з огляду на відсутність будь-яких обґрунтувань та доказів в цій частині позову.
Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Арома Юкрейн» до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1500000,00 грн.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судовий збір покладається на позивача у зв'язку з відмовою у позові (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
ВИРІШИВ:
1. У позові відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено та підписано 03.10.2023.
Суддя О.М. Спичак