Справа 556/1159/23
Номер провадження 2/556/340/2023
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11.09.2023 року. смт.Володимирець
Володимирецький районний суд Рівненської області в складі:
головуючої судді Іванків О.В.
при секретарі Кньовець Н.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в смт.Володимирець справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів, -
ВСТАНОВИВ:
Позивач ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 , про стягнення безпідставно набутих коштів.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 30 серпня 2022 року ОСОБА_2 , отримав від ОСОБА_3 , гроші в сумі 6600 (шість тисяч шістсот) Євро у якості передоплати за гранулу. На підтвердження факту передачі/отримання зазначеної вище суми коштів, відповідач ОСОБА_2 , власноручно написав і надав позивачеві ОСОБА_1 , розписку від 30 серпня 2022 року. Проте, ОСОБА_2 , станом на момент подачі позову кошти не повернув, обіцяну гранулу на вказану суму не передав, на вимогу позивача не реагує. Тож заборгованість ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 , становить 6 600 (шість тисяч шістсот) Євро, що за курсом НБУ станом на 18 квітня 2023 року становить 40,1432*6600=264 945,12 гривень, що і складає ціну позову. Оскільки розписка не передбачала строку повернення коштів чи передачі товару, представником позивача ще 17 жовтня 2022 року було надіслано вимогу про повернення коштів на адресу реєстрації, вказану у паспорті позичальника, з кур'єрською доставкою листа з оголошеною цінністю № 0870303070138. Однак, станом на сьогодні лист-вимогу від представника позивача відповідач не отримав, усі усні нагадування та вимоги від позивача щодо необхідності повернення коштів позитивного результату не дали, кошти не повернуто до цього часу. Порушення умов передачі коштів відповідачем змушує позивача звертатися за судовим захистом своїх порушених прав, що і стало підставою для звернення до суду.
Вказана позовна заява ОСОБА_1 , надійшла до Володимирецького районного суду Рівненської області 26.04.2023 року.
Ухвалою суду від 15 травня 2023 року відкрито загальне позовне провадження по даній справі.
Ухвалою суду від 04 липня 2023 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
Представник позивача адвокат Корзаченко В.М., в судове засідання не з'явився, подав до суду заяву, в якій просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позовній заяві просив їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 , будучи належно повідомленим про дату, час та місце судового засідання, в судове засідання повторно не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про перенесення часу судового засідання не клопотав, будь-яких заперечень проти позову, а також доказів на підтвердження таких заперечень не надав, своїм правом на подання відзиву протягом строку, встановленого судом, відповідно до положень ч. 2 ст. 191 ЦПК України не скористався.
У зв'язку з неявкою сторін відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
У зв'язку з тим, що відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, та відповідачем не подано відзив у встановлений судом термін, в порядкуст. 280 ЦПК України, зі згоди позивача, викладеної в письмовій заяві, суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у матеріалах справи доказів, що відповідає вимогамст. 223 ЦПК України
Відповідно до ч. 2 ст.191 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення виходячи з наступних підстав.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
В ч.1 ст. 5 ЦПК України, вказано, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Судом встановлено, що 30 серпня 2022 року ОСОБА_2 , отримав від ОСОБА_1 , гроші в сумі 6600 (шість тисяч шістсот) Євро у якості передоплати.
На підтвердження факту передачі/отримання зазначеної вище суми коштів, відповідач ОСОБА_2 , власноручно написав і надав позивачеві ОСОБА_1 , розписку від 30 серпня 2022 року.
Також судом встановлено, що заборгованість ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 , становить 6600 (шість тисяч шістсот) Євро, що за курсом НБУ станом на 18.04.2023 року становить 40,1432*6600=264 945,12 гривень.
Також матеріалами справи встановлено, що оскільки розписка не передбачала строку повернення коштів чи передачі товару, представником позивача 17.10.2022 року було надіслано вимогу про повернення коштів на адресу реєстрації, вказану у паспорті позичальника, з кур'єрською доставкою листа з оголошеною цінністю № 0870303070138.
Відповідно до ст. 15 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які він посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим законом. Кожна сторона несе ризик Як на підставу позову позивач посилався на те, що відповідач отримав від нього автомобіль без належних правових підстав, а тому мають бути застосовані наслідки, встановлені законом (ст.1212 ЦК України) у вигляді виникнення обов'язку відповідача сплати коштів за безпідставно набуте майно (грошових коштів).
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані іншими спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
За змістом частини першої статті 1212 ЦК України, безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч.1 ст.526 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема речі, у тому числі гроші.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на безпосередній вимозі закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Разом із тим, відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Згідно із частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Приписами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Отже, для виникнення зобов'язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.
Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Одночасно, стаття 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.
Таким чином, застосування у кожному конкретному випадку положень статей 1212 або 216 ЦК України залежить від обставин, за яких грошові кошти передавалися відповідачу.
Судом встановлено, що позивач на момент укладання правочину 30.08.2022 року мав намір придбати у відповідача гранулу, а тому добросовісно та правомірно за попередньою домовленістю передав власні кошти ОСОБА_2 , за поставлення в подальшому товару, за існування відповідних правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству.
Отже, між позивачем та відповідачем виникли зобов'язальні правовідносини, які мають ознаки договору-купівлі продажу з відстрочкою поставлення товару.
Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, встановивши, що ОСОБА_2 , одержав від ОСОБА_1 , грошові кошти у сумі 6600 Євро за поставлення в подальшому гранули на вказану суму, однак в подальшому свої зобов'язання не виконав, суд дійшов висновку про набуття відповідачем грошових коштів за відсутності для цього правових підстав, у зв'язку з чим стягує з відповідача 6600 Євро відповідно до статті 1212 ЦК України.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Разом з тим, відповідач не надав жодних доказів на спростування позовних вимог ОСОБА_4 .
За таких обставин, суд доходить висновку, що позовні вимоги є доведеними та обґрунтованими, а тому з відповідача на користь позивача підлягають стягненню грошові кошти в розмірі 6600 Євро, за отримання коштів які були набуті та збережені відповідачем без достатньої правової підстави, у зв'язку з чим позов підлягає задоволенню.
Відповідно до правової позиції Великої Палати, що викладена у постанові від 16.01.2019року (справа № 373/2054/16-ц) зазначив, що тлумачення абзацу першого частини першої статті 1046, абзацу першого частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що у пунктах 47, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 14-134цс18 зроблено висновок, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, але не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, тобто Великою Палатою Верховного Суду допускається стягнення боргу в іноземній валюті, при цьому не здійснено відступу від постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі N 6-79цс14.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача коштів у іноземній валюті, у розмірі 6600 Євро, є обґрунтованими та підлягають стягненню у судовому порядку.
Щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно ч.ч. 2 і 3 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсяг у наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2)розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. 5 ст. 135 ЦПК України сума забезпечення витрат на професійну правничу допомогу визначається судом з урахуванням приписів частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 та частини третьої статті 141 цього Кодексу, а також їх документального обґрунтування.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені, оформлені у встановленому законом порядку, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо) та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Матеріалами справи встановлено, що позивачем понесено витрати на судовий збір у розмірі 2649,50 гривень тому сума судових витрат покладається на відповідача. Що стосується відшкодування витрат на правову допомогу, які понесені позивачем, і про які стороною заявлено при подачі позову, то питання про їх відшкодування може бути вирішене шляхом постановлення додаткового рішення у встановленому законом порядку, оскільки доказів щодо фактичного розміру понесених витрат (акту прймання-передачі, платіжних документів та ін) суду не надано.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 12, 76, 81, 141, 258-259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, ст.ст. 11, 202, 205, 207, 216, 509, 1212 ЦК України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , суму безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 6 600 (шість тисяч шістсот) Євро.
Стягнути з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2649,50 гривень.
Заочне рішення може бути переглянуте Володимирецьким районним судом за письмовою заявою відповідача. Заява про перегляд заочного рішення може бути подана відповідачами які не приймали участі при розгляді справи, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Учасники справи мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя: О.В. Іванків
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 РНОКПП НОМЕР_2 , мешканець АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2