Справа № 761/5090/23
Провадження № 2/761/5802/2023
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2023 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Сіромашенко Н.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в місті Києві в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням, -
ВСТАНОВИВ:
У лютому 2023 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з даним позовом, в якому просить визнати за ним право користування житловим приміщенням, а саме, комунальною квартирою АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову посилається на те, що він разом зі своєю сім'єю проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
Підставою вселення у житло був договір оренди житлового приміщення, укладений з Дочірнім підприємством «ЕКОС» ХК «КИЇВМІСЬКБУД» житлове управління «ПІВДЕННЕ» від 10.05.2007, якийпродовжувався щороку до 2011 року.
Вказує, що 12.09.2012 розпорядженням № 1605 виконавчого органу Київської міської державної адміністрації було безоплатно прийнято відомчий житловий фонд, службове житло, зовнішні інженерні мережі ПАТ «ХК «КИЇВМІСЬКБУД» до комунальної власності територіальної громади міста Києва, включаючи гуртожиток за адресою: АДРЕСА_3 .
20.12.2012 розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державною адміністрацією було закріплено за комунальним підприємством «Керуюча дирекція Шевченківської району» житлові будинки АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 та гуртожиток АДРЕСА_6 .
Зазначив, що за вказаною адресою він із сім'єю проживає до цього часу, про що свідчать квитанції, які вони сплачують за спожиті комунальні послуги, які надходять на підставі рахунків-повідомлень на його ім'я.
Вказує, що в листопаді 2022 року він звернувся до відповідачаіз заявою щодо укладання договору найму квартири, проте, ним було отримано відповідь, в якій повідомлено, що єдиною підставою для вселення в житлове приміщення на підставі ст. 61 Житлового кодексу України, є ордер, а оскільки ордер на кімнату № 1 у квартирі АДРЕСА_7 не видавався, правові підстави для вирішення зазначеного питання, відсутні.
В той же час, позивач вважає, що ним було дотримано порядок вселення до гуртожитку, він в належному стані утримував займане житло, сплачував житлово-комунальні послуги на підставі рахунків, які надходили на його ім'я з 2007 року по теперішній час.
Вказані обставини зумовили позивача звернутися до суду з захистом своїх прав.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.02.2023 матеріали позовної заяви передані на розгляд судді Сіромашенко Н.В.
Ухвалою суду від 20.02.2023відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
У встановленому законом порядку учасники справи були сповіщені судом про відкриття провадження у справі та призначення розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, копія ухвали суду про відкриття провадження надсилалась сторонам, а відповідачу разом з копією позовної заяви з додатками.
04.05.2023,засобами поштового зв'язку, від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову з посиланням на те, що єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення є ордер, однак, у позивача такий ордер відсутній. Крім цього, жодних правових підстав на проживання позивача у кімнаті 1 комунальної квартири АДРЕСА_7 на теперішній час не має, враховуючи термін дії договорів оренди житлового приміщення, який закінчився ще в 2011 році.
15.05.2023, засобами поштового зв'язку, від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначив, що ордер на жилу площу в гуртожитку повинно видати підприємство, в якому він працював, але з невідомих йому причин, ордер йому не було видано та він не мав змоги зареєструвати місце проживання у гуртожитку.
Разом з тим, відповідно до положень ст. 175 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.
Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
За ч. ч. 1,3 ст. 179 ЦПК України у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення.
До відповіді на відзив застосовуються правила, встановленічастинами третьою - п'ятоюстатті 178 цього Кодексу.
Згідно ч. 5 ст. 178 ЦК України до відзиву додаються, зокрема, документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.
Належним доказом направлення копії заяви (відповіді на відзив) іншим учасникам судового процесу відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270 (надалі Правила), є оригінал розрахункового документу (оригінал поштової квитанції чи фінансового чека), виданий відправникові поштового відправлення.
Відповідно до пункту 19 Правил внутрішні поштові відправлення з оголошеною цінністю можуть прийматися для пересилання з описом вкладення та/або з післяплатою.
Пунктом 61 Правил встановлено, що у разі приймання внутрішніх поштових відправлень з оголошеною цінністю з описом вкладення бланк опису заповнюється відправником у двох примірниках. Працівник поштового зв'язку повинен перевірити відповідність вкладення опису, розписатися на обох його примірниках і проставити відбиток календарного штемпеля.
Один примірник опису вкладається до поштового відправлення, другий видається відправникові. На примірнику опису, що видається відправникові, працівник поштового зв'язку повинен зазначити номер поштового відправлення. За бажанням відправника на примірнику опису, що вкладається до поштового відправлення, вартість предметів може не зазначатися.
Таким чином, належним доказом направлення сторонам копій заяв (відповіді на відзив) та доданих до неї документів є оригінали фіскального чеку (квитанції) та опису вкладення, в якому зазначені: повне найменування адресата, його поштова адреса та поіменний перелік документів, що надсилається на його адресу.
Однак, такі докази направлення відповіді на відзив відповідачу відсутні, а також, відсутні у додатку до відповіді на відзив.
За ч. 9 ст. 10 ЦПК України у разі, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Згідно вимог статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
Враховуючи вищенаведене, беручи до уваги, що відповідь на відзив від 08.05.2023 не містить документів, що підтверджують надіслання (надання) цієї відповіді відповідачу, суд на підставі статті 183 ЦПК України вважає за необхідне повернути відповідь на відзив від 08.05.2023 позивачу без розгляду.
Відповідно до ч. 5ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. Відповідних клопотань до суду не надходило.
З огляду на викладене, суд, відповідно до ч.5 ст. 279 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу за наявними у справі доказами.
Оскільки розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось на підставі ч. 2ст. 247 ЦПК України.
Суд, дослідивши наявні матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступного висновку.
За загальним правилом, відповідно до ч.1ст.13 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках та відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач на даний час разом зі своєю сім'єю проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
Позивач вселився у в кімнату 1 квартири АДРЕСА_7 на підставі договору оренди житлового приміщення № 17, укладеного10.05.2007 з Дочірнім підприємством «ЕКОС» ХК «КИЇВМІСЬКБУД» житлове управління «ПІВДЕННЕ»,якийпродовжувався щороку до 2011 року, відповідно до якого орендодавець надає приміщення, що знаходяться у нього на праві господарського відання для тимчасового проживання співробітників орендаря, а орендар використовує житлові приміщення за прямим призначенням та сплачує плату за проживання своїх співробітників згідно умов договору.
Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 12.09.2012 № 1605 «Про безоплатне прийняття відомчого житлового фонду службового житла, зовнішніх інженерних мереж ПАТ «ХК «Київміськбуд» та розпорядження Шевченківської державної в місті Києві державної адміністрації від 20.12.2012 № 874 «Про закріплення за комунальним підприємством «Керуюча дирекція Шевченківського району» житлових будинків АДРЕСА_8 та гуртожитків АДРЕСА_6 » будинок на АДРЕСА_3 було прийнято на баланс комунального підприємства «Керуюча дирекція Шевченківського району».
Отже, комунальна квартира АДРЕСА_7 , закріплена на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча дирекція Шевченківського району».
У листопаді 2022 року позивач звернувся до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою щодо укладання договору найму квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
У відповідь на вказане звернення позивачу відповідачем було роз'яснено, що відповідно до статті 61 ЖК єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, оскільки ордер на вказане приміщення не видавався, правові підстави для вирішення зазначеного у зверненні питання відсутні.
Відповідно до положень ст. 9 Житлового кодексу України(далі - ЖК) громадяни мають правона одержання у безстрокове користуванняу встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Відповідно до статті 31 ЖКгромадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством України), як правило, у вигляді окремої квартири на сім'ю.
За статтею 42ЖКжилі приміщення надаютьсятільки громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов та внесені до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов.
Поряд з цим, відповідно до статті 58 ЖК на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Згідно статті 61 ЖК користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Відповідно до статей 128, 129 ЖК порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства України.
Жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім'ям, які мають право проживати у гуртожитках, зарішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.
На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожиткуадміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку(ст. 129 ЖК).
Порядок користування жилою площею в гуртожитках регулюється статтею 130 ЖК, згідно якої порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордеравідповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Особливості користування жилою площею в гуртожитку, який підлягає передачі у власність територіальної громади, визначаються законом, зокрема Примірним Положенням про користування гуртожитками затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року № 498 (далі - Положення) та Законом України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», тощо.
Відповідно до пункту 7 Положення користування жилою площею здійснюється: у гуртожитках державної та комунальної форми власності - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера.
Крім цього, відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (далі - Закон) сфера дії цього Закону поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду,на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу.
Таким чином, аналізуючи вищезазначені норми чинного законодавства, реалізаціяправгромадянна отримання, користування житловою площею в будинку державного або громадського житлового фонду відбувається у встановленому чинним законодавством порядку за наявності певних умов.
Тобто, особа, яка претендує на жиле приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду,повинна перебувати на квартирному обліку як особа, що потребує поліпшення житлових умов, а також, данні про таку особу повинні бути внесені до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов.
Тільки за наявності цих умов, орган державної влади може прийняти рішення щодо надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду та надання громадянинові ордеру, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Разом з тим, судом встановлено, що у позивача ордер на кімнату № НОМЕР_1 у квартирі АДРЕСА_7 відсутній.
Як вбачається з відповіді ШРДА в м. Києві від 09.12.2022 № 109-109/Д-1341 на звернення позивача щодо укладення договору найму квартири, позивачу було роз'яснено, що відповідно до статті 61 ЖК єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, оскільки ордер на вказане приміщення не видавався, правові підстави для вирішення зазначеного у зверненні питання відсутні.
Крім цього, відсутні відомості, що позивач перебуває на квартирному обліку як особа, що потребує поліпшення житлових умов та ці данні внесені до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов, про що свідчить лист Відділу обліку та розподілу житлової площі Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за вих. № 28-96 від 21.04.2023, згідно якого позивач в місті Києві не зареєстрований, на квартирному обліку при адміністрації району не перебував та не перебуває.
Відповідно до положень ст. 9 ЖКгромадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад.
Згідно інформації Відділуприватизації державного житлового фонду Управління житлово-комунального господарства Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за вих. № 141 від 25.04.2023, у приміщенні комунальної квартири АДРЕСА_7 :
- одна житлова кімната площею 11,3, загальною площею 22,2, що становить 21/100 частини приватизована на ім'я ОСОБА_2 , 1956 року народження, згідно з розпорядженням відділу (органу) приватизації державного житлового фонду Управління житлово-комунального господарства Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 02.04.2019 № 3504.
В той же час, 79/100 частин станом на 25.04.2023 не приватизовані.
Отже, кімната АДРЕСА_9 не приватизована тає комунальною власністю, а тому, правових підстав з 2011 року для проживання в кімнатіпозивача не має.
Крім того, за інформацією Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за вих. № 50/275 від 21.04.2023, позивач за адресою: АДРЕСА_2 , не зареєстрований.
Як вже встановлено судом, за інформацією Відділу обліку та розподілу житлової площі за вих. № 28-96 від 21.04.2023 позивач, на сьогоднішній день в місті Києві не зареєстрований, на квартирному обліку при адміністрації району не перебував та не перебуває.
За таких обставин, з огляду на зазначене, позивач проживав в кімнаті №1 у квартирі АДРЕСА_7 на підставі договорів оренди житлового приміщення, термін дії яких закінчився в 2011 році, отже, жодних правових підстав на проживання у цій кімнаті та жодного документу, який є підставою для проживання в спірному жилому приміщенні, у позивача на даний час не має.
При цьому, слід звернути увагу, що за статтею 116 ЖК осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Крім цього, посилання позивача на те, що ним було дотримано порядок вселення до гуртожитку, зокрема, він в належному стані утримував займане житло, сплачував житлово-комунальні послуги на підставі рахунків, які надходили на його ім'я з 2007 року по теперішній час, суд вважає такими, що не впливають на сутність вирішення спору, оскільки договір оренди житлового приміщення,яким передбачено відшкодування житлово-комунальних витрат, не є правовстановлюючим документом та не надає право користування даним житловим приміщенням, а лише надає законні підстави для тимчасового проживання в даному приміщенні.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація є органом державної влади, що діє згідно із Законом України «Про місцеві державні адміністрації» та реалізує окремі делеговані йому повноваження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), визначені розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради-Київської міської державної адміністрації № 121 від 31.01.2011 «Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень».
При цьому, слід зазначити, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого фактично оскаржується в межах справи, приймати замість нього рішення, яке визначається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належить до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем (постанова Верховного Суду від 28.10.2019 у справі № 904/43/16).
Таким чином, з огляду на викладене вище, суд вважає, що позивачем факт порушення відповідачем його охоронюваних законом прав та інтересів не доведено та жодних доказів на підтвердження факту порушення відповідачем охоронюваних законом прав та інтересів позивача, не надано.
А відтак, правові підстави для визнання за позивачем права користування комунальною квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , відсутні.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, встановлений статтею 16 ЦК України і такий перелік не є вичерпним.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Отже, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Додані позивачем до позовної заяви документи, а також, обставини та доводи, викладені позивачем на підставі цих документів, на які він посилається, як на підставу правомірності своїх вимог,у розумінні ст. 81 ЦПК України,не доводять обґрунтованість правомірності його вимог, а відтак, порушення його прав.
За змістом статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Нормами ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно положень ст.ст. 77-79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому, Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Також, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Таким чином, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, яка повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу для задоволення своїх вимог, в той час як, позивачем не доведено факту порушення відповідачем його охоронюваних законом прав та інтересів, відтак, суд вважає, що правові підстави для визнання за позивачем права користування комунальною квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , відсутні.
З огляду на вищевикладене, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупностісуд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 77-81, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 278 ЦПК України, суд -
ВИРІШИВ:
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням, відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Н.В.Сіромашенко